дивись.info

Це важко і страшно – побачити війну чужими очима і майже фізично відчути все те, що відчуває АТОвець, – поетеса Майдану

Це важко і страшно – побачити війну чужими очима і майже фізично відчути все те, що відчуває АТОвець, – поетеса Майдану

На творчу зустріч до учасників АТО у Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій приїхала поетеса з Києва Анастасія Дмитрук. Дівчина стала відомою завдяки своєму віршу «Никогда мы не будем братьями», який написала під час кривавих подій Революції Гідності.

З початком війни Настя виступає перед пораненими учасниками АТО у шпиталях, відвідує з виступами військові частини та полігони. Одного разу наважилась і на поїздку в зону АТО в гості до захисників і місцевих патріотів.

Анастасія розповіла про те, як було створено цей вірш, про свої враження від поїздки в зону АТО, про творчість і важливість громадянської лірики.

Про вірш «Никогда мы не будем братьями»

Вірш «Никогда мы не будем братьями» я написала після подій 20 лютого на Майдані. В той же час в мене сталась і особиста трагедія, ці події вдарили одночасно. В той момент все перевернулось, страх відійшов і вже не було чого боятись, оскільки на Майдані перейшли межу, яка мала залишитись недоторканною. Тоді на тій межі зламу я саме і написала вірш «Никогда мы не будем братьями». Створила його за одну ніч.

Цей вірш був першим досвідом оприлюднення моїх творів. Раніше я їх ніколи не читала. Викладала тільки в інтернеті. Цей вірш також виклала у соцмережі і неочікувано для мене його стали дуже багато поширювати. Я його відправила в паблік «Євромайдан» на Facebook і вони потім мене попросили зробити відеозапис і викласти на Youtubе.

Реакція на вірш була контрастною. Я писала вірш з метою підтримати людей. Було багато приємних коментарів. Але одночасно полилось багато негативу, злості, ненависті, погроз на мою адресу. І я не зовсім була готова до того. Але на щастя нічого поганого не сталось. Я просто обмежила можливість писати мені.

Про поїздку в зону АТО – м. Маріуполь

Влітку 2015-го року я  була в Маріуполі. Це була єдина поїздка в зону АТО. В цей день, коли я там була, місто обстрілювали. В мене від цієї поїздки залишилось багато вражень. Я дуже хотіла наблизитись до того важливого, що там відбувається. І всі ті зустрічі, всі хлопці – це дуже надихає і підтримує і я сподіваюсь, що взаємно підтримує. Після такого спілкування якось гостріше починаєш сприймати життя.

І саме місто Маріуполь…коли лунають вибухи, виїжджають машини з військовими, а ти живеш у спокійному місті — це сильний контраст. Коли в нас був творчий вечір в парку, це було дуже дивно бачити, як близько місто від війни, але життя в ньому триває. Люди гуляють з дітками, з колясками. І розумієш, що немає захищеного місця. Адже ці міста ніколи не думали, що з ними таке трапиться. Для мене важливо було поринути в зовсім іншу атмосферу, в інше життя і відчути тут весь їх і страх і біль.

Про натхнення, яке дають військові

Після поїздки в АТО було натхнення писати нові вірші. І взагалі після спілкування з військовими, які розповідають про себе, про свій біль, свої переживання, свій досвід завжди з’являється натхнення писати вірші. Колись я їхала в Тернопіль на зустріч з військовими і зі мною в одному купе їхав чоловік з зони АТО. Він дуже хотів поговорити, він мав виговоритись, висказати все і я опинилась поруч, і він багато всього мені розповідав. Це важко і страшно – побачити війну чужими очима і майже фізично відчути все те, що він відчував. І це звісно відбилось в наступних творах.

Про свою роль в українській поезії

Це велика честь, велика відповідальність бути частиною української поезії. Від тебе всі чекають чогось більшого, ніж вже написано. Чекають розвитку, глибших тем, глибших творів. І ти і без того знаєш, що треба розвиватись, працювати над собою. Але коли ти постійно під увагою людей, на це треба витрачати набагато більше сил і часу. Деякі люди кажуть, що так як я написала «Никогда мы не будем братьями», то можу вже взагалі нічого не писати. Але це зовсім не означає, що мені більше нічого сказати. Я хочу писати більше. Хочеться створювати щось більше, щоб могло стати на цю сходинку з тим першим віршем, який привернув до мене увагу.

Про нову книжку

Презентація нової книги «Це твоя і моя війна» має відбутись у вересні у Львові на «Форумі видавців». Але вона має вийти друком вже в травні, і в Києві презентація відбудеться в травні. Написання книжки – це процес творчого польоту. Перша збірка була написана з якихось перших віршів, з яких все починалось, з любовної лірики і потім вже був той вірш з якого почалось все і ще декілька віршів з громадянської лірики. З 2014 року в мене було багато написано віршів на громадянську тему та інших віршів, про війну, про події зараз взагалі в Україні, про різні соціальні моменти. І вони всі об’єднані цією темою — від початку війни до сьогодні. Захотілось їх об’єднати в одну книжку — «Це твоя і моя війна». Там будуть звісно і вірші про любов.  Але саме тема боротьби стала для мене важливою і захотілось її об’єднати.

Спілкувалась Мар’яна Ткаченко

Фото: Микита Печеник

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.