Народитися у післячорнобильській Україні

Що таке «чорнобиль» для тих, хто вже не асоціює трагедію із розпадом СРСР, для тих, хто не брав безпосередньої участі у ліквідації аварії.

Чорнобиль – це вічне нарікання на погане здоров'я дітей незалежної України, «чорнобиль» – це щорічні шкільні акції на екологічну тематику, «чорнобиль» – це радіація. Химерне невідоме слово «радіація», підсилене страхами гіпертрофованої дитячої уяви.

Трагедія 1986 року вже давно вийшла за межі екологічної катастрофи і стала соціокультурним феноменом, символом, одним з архетипів пострадянської країни, який апріорі надає їй статус жертви. Через Чорнобиль Україна стала  впізнаваною.  Спогади про квітень 1986 не такі болючі, як трагічна риторика, яка щороку лунає з уст наших можновладців: «ядерний апокаліпсис», «найбільша в історії людства ядерна катастрофа», «страшна людська трагедія».

Чи може бути самосвідомість українців налаштована на успіх з такою риторикою, коли страждання перетворилося на своєрідний ритуал? Цей феномен нагадує запропоновану французьким публіцистом Паскалем Брюкнелем ідею про гіпертрофовану провину західної людини, її спокуту за власну історію. На думку інтелектуала, така модель поведінки Європи перетворює суспільство на інертне та безпринципне, а саму Європу на таку, яка не здатна реагувати на нинішній стан речей і залишається паралізованою. З Україною так само, тільки навпаки. Нам подобається страждати. Існує ризик, що Чорнобильська катастрофа укупі з іншими ранами історії перетвориться на предмет культу, як це відбулося із Голокостом.

Інколи здається, що Україні подобається ця причетність до скривджених та ображених. Але час вимагає інших форм переосмислення «Чорнобиля». Тим паче «мертва земля» вже перестала бути мертвою, «зона відчуження» вже давно не відчужена. Нам необхідно експлуатувати «чорнобиль» у літературі, мистецтві, кіно. Шукати у ньому різні контексти, відходити поступово від комплексу образу країни-страждальниці.