Вино марки «Колоніст» відоме як українським, так і закордонним поціновувачам, однак засновник марки Іван Плачков не завжди був виноробом – цьому передували десятиліття роботи в енергетиці, політична кар’єра та кілька міністерських посад.

Про те, чому Україна здатна створити власний конкурентний світовий бренд вина та чого бракує українським виноробам, говоримо з Іваном Плачковим перед дегустацією його вин у Львові.

– Як сталось так, що Ви з політика, управлінця і бізнесмена стали виноробом?

По-перше, я болгарин. У болгар вино і виноробство – це філософія, воно в генетичній пам’яті. По-друге, я народився в придунайській Бесарабії, в болгарському селі, там, де вино виробляли ще з часів стародавньої Греції. Це унікальний край по своїй історії, по демографічному складу (там мешкає 133 національності). По-третє, скільки пам’ятаю себе, мій дід, мій батько робили вино і постійно було вино. У нас є проблема з питною водою, її дуже мало і вона дуже жорстка, тому спрагу втолюють вином. Я дивувався, що дід ніколи воду не пив, думав спочатку, ну що ж, дивак такий. Але є вислів академіка Пастера, що вино – це найбільш гігієнічний з продуктів. І тоді я зрозумів цю філософію мого діда. Є ще один вислів Луї Пастера, що у пляшці вина більше філософії, ніж в усіх книжках світу. Ми всі знаємо, що мудріше за вино і хліб людина нічого не придумала за свою історію, вино є кров’ю Христовою, хліб – тілом Христовим, вино супроводжує людину вже десять тисяч років і висока культура споживання вина є обов’язковим атрибутом цивілізованої держави.

До виноробства я працював в енергетиці, після інституту я був робітником на електростанції протягом 11 років, і так сталось, що ще через кілька років я очолив «Київенерго», величезну енергетичну компанію, яка забезпечувала Київ, Київську, Житомирську, Черкаську, Чернігівську області. А ще через чотири роки я став міністром енергетики. І ми робили багато соціальних проектів на моїй батьківщині, в придунайській Бесарабії: це і дитячі садочки, бібліотеки, будинок для людей похилого віку, багато чого робили.

Ми всі знаємо, що мудріше за вино і хліб людина нічого не придумала за свою історію

А потім вирішили зробити такий євроінтеграційний проект, аби показати потенціал нашого краю. І на цьому прикладі показати економічний розвиток нашої країни. Про що йшлося: ми показуємо потенціал землі, використовуємо українські сорти винограду, українські саджанці, робимо українське вино.

Читайте також: Після унікальних операцій українських сиріт всиновлюють у США, – хірург Чарльз Мур про благодійний проект у Львові

І при цьому ми розробили проект виноробні, де ми виробляємо 200-250 тисяч пляшок тихого вина і 50 тисяч ігристого в рік. І це небагато. В Україні, наприклад «Шабо», виробляє 4 мільйона пляшок в рік.

– Хіба це небагато?

Наприклад, «Шато-Марго» виробляє близько 800 тисяч – 1 мільйона пляшок, це великі виноробні і це типовий обсяг для європейських виноробів. І тому ми посадили 30 га виноградників різних сортів і ми виробляємо вино з нашого винограду і з того винограду, який ми купуємо в нашій місцевості. І це все переважно мої родичі, мої друзі, бо ми хочемо і їх привчити до високих стандартів виноградарства.

 

І ми заключили договір на 50 років, що ми купуємо у них виноград по ціні на 20% вищій від ринкової, але при цьому вони мають право без нас лише дивитись на нього, бо всю роботу іншу треба узгоджувати з нами. Тому ми впровадили європейську систему виноградарства: посадку, різку… У нас невеликий врожай, 5 тон з гектара, при тому, що за радянських часів за менше як 10 тон знімали з виробництва. У нас сучасне обладнання, сучасні технології, у нас консультант француз, Олів’є Доґа, з Бордо, який приїжджає 5-6 разів на рік і допомагає нам.

В українському селі на кордоні з Румунією, українські люди вирощують українські сорти винограду, роблять українське вино, яке продається в ресторанах Бордо, в Лондоні, в Польщі

Таким чином, в українському селі на кордоні з Румунією, українські люди вирощують українські сорти винограду, роблять українське вино, яке продається в ресторанах Бордо, в Лондоні, в Польщі. І два види вина «Одеське Чорне» і «Сухолиманське», які ми виробляємо з український сортів винограду, виведених в 60-х роках, створюють бренд українського вина. Ми пишаємось тим, що це вино стало візитівкою дипломатичного корпусу України і на всіх заходах у всіх посольствах України використовують це вино, і на цих пляшках є український прапор.

Якось прем’єр міністр Італії, коли його пригостили нашим вином, сказав таку річ: якщо в Україні виробляють таке вино, то у цієї держави є майбутнє. Повторюю, що обов’язковим атрибутом цивілізованої держави є висока культура споживання вина. Ми часто їздимо по виставках, презентуємо своє вино, місяць тому були в Бордо, потім в Лондоні, де презентували «Одеське Чорне». І нам кажуть: це вино у світі вин має свою індивідуальність.

Читайте також: Комунальні лісгоспи Львівщини є великою годівничкою для масових незаконних рубок, – еколог

Напередодні нового року ми зробили ігристе вино, «Біссер», за класичною технологією. Теж показали його в інших країнах і воно отримало високу оцінку. Це дуже складний і відповідальний проект – робити ігристе вино класичним методом шампанізації – це вершина виноробства.

– Але все ж, хіба це невеликий бізнес-проект?

З точки зору бізнеса, невеликий. Це – одна із найменший виноробень України, до того ж, він має великий термін окупності. Він не є мільйонним, мільярдним. На сьогодні він ще не є окупним, тому що курс долара піднявся. А ми баріки купуємо французькі, вони коштують тисячу доларів, ми купуємо пробку французьку і дуже багато таких речей складається разом. І це довготривалий проект.

Виноробство це не на 10, не на 20 років, навіть не на 100 років. Тому ми закладаємо в Україні довготривалі проекти, на 200 років, на 300 років. У нас же не було такого, де той бізнес, який був у Львові закладений 100 років тому? Нема, а ми хочемо такого добитись.

Виноробство це не на 10, не на 20 років, навіть не на 100 років. Тому ми закладаємо в Україні довготривалі проекти, на 200 років, на 300 років

– Власне, чимало представників бізнесу скаржаться, що через нестабільність чи кризи та війну бізнес не має впевненості, що якщо вкластись зараз, через 30 років буде вигода…

Люди мають сенс це казати, і до того ж, люди скаржаться завжди і незадоволеність завжди стимулює. Але я абсолютний оптиміст щодо розвитку України та її майбутнього. Незважаючи на ці події, які сьогодні відбуваються на Сході і з Кримом. Повернеться ще Крим, повернуться всі території. Я працював міністром у трьох урядах, губернатором Одещини, і тому можу з досвіду про це говорити.

Сьогодні складно, сьогодні держава нагадує людину, яка хворіє. І от в неї була температура в 40 градусів, була агонія, вона була два роки тому. Сьогодні  у нас, звісно, не 36,6, але вже і не 40. І поволі ця температура спадає, бо наше суспільство найбільш політично зріле з усіх суспільств пост-радянського простору. І дуже багато молоді, яка займається бізнесом, цілеспрямована, то вони не звертають увагу на ці труднощі і йдуть, йдуть далі.

Ми проводили дегустації от в Івано-Франківську, Луцьку, Трускавці. І я знав, що культура споживання вина в Україні росте неймовірно швидко, і розумна, кмітлива молодь вже не п’є горілку, горілку пити не модно. І от цей пласт молодих активних бізнесменів уже розуміє от цю цивілізаційну складову, філософію. І це говорить про великий поступ.

– Анексія Криму сильно вплинула на ринок вина в Україні?

В Криму не було якісного сухого вина, було десертне і його було багато. І система виноробства у Радянському Союзі була створена таким чином, щоб навіть для «Нового Світу» та «Артемівського заводу» виноматеріал возили з Одеської області. Основні виноградники були на Одещині, в Миколаєві, Херсоні. Крим просто був більш відомим. Через ці події, можливо, у кількості вина ми й зменшились, хоча не факт, бо всі торгові марки перейшли в Одесу, Херсон, Миколаїв. І виноградники у них там же, в Миколаєві, Одесі, бо в Криму не було аж так багато виноградників. Тепер, до того ж, кримські винороби купують виноматеріал в Молдові, в Новому Світі, в Чилі. Танкерами цілими приходить виноматеріал. І я не зовсім впевнений, що це є на користь якості виноробства у Криму. Але щодо Одещини, то з’явились невеликі виноробні. Наприклад, у Франції 63 тисячі виробників вина, а в Україні їх було 17, не тисяч, а просто 17! І зараз це число збільшується.

Тобто, в цілому – це біда, але з точки зору виноробства є плюси. Бо, знову ж, невибагливий російський ринок закрився, тепер треба виходити на вибагливих європейців і підвищувати якість вина.

– А що ж відрізняє хороше вино від поганого?

Можна обдурити рецептори навіть найкваліфікованішого сомельє штучними ароматизаторами. Але не можна обдурити три речі: потилицю, бо якщо ви випиваєте неякісне вино, то починає пульсувати потилиця; не можна обдурити печію та підшлункову залозу. Організм – це найкраща лабораторія та найкращий сомельє. Якщо ви випиваєте вино і не маєте якихось негативних відчуттів, дискомфорту, якщо ви якось випили цього вина, а потім бачите таку ж етикетку і хочете його ще раз купити, от це і є хороше вино. Я не вірю в вино, яке коштує менше сотні гривень, але, на жаль, ми у «Колоністі» не можемо виробити вино по собівартості менше, аніж 150 гривень.

Ми робимо чесне вино, воно у нас починається з думок, з лози, і від початку до того, як воно у бокалі, воно чесне

Ми коли починали цей проект, то відпрацювати п’ять філософій проекту: ми створюємо традиції, бо їх можна продовжувати, підтримувати, але ж їх хтось колись створював! То чому ми зараз не можемо цього зробити? Ми робимо чесне вино, воно у нас починається з думок, з лози, і від початку до того, як воно у бокалі, воно чесне. Третя філософія: ми робимо вино для всіх як для себе. Наприклад, коли ми з дружиною не маємо вдома вина, то заходимо в GoodWine та купуємо власне вино. Четверта філософія, то коли ми її оголосили, нам казали, що так бізнес не робиться. У чому її сенс: наше вино повинно бути бажаним. Ми його не розпродаємо, ми не платили ані копійки за рекламу, за статті, за вхід у супермаркет чи гіпермаркет, ні. Ми його дуже сильно любимо, як дітей, для того, щоб ми його розпродавали. Але ми всім даємо продегустувати, скуштувати нашого вина.

– У багатьох закладах Львова є ваше вино у винній карті?

Ми пишаємося тим, що на Західній Україні наше вино продається більш за все. У Львові продається більш за все, навіть більш, ніж в Києві чи Одесі, бо тут дуже висока культура споживання вина. Ви ж самі бачили, що з порогу просять відвідувачі підписати пляшки, я цих людей не знаю. У нас у Львові є фан-клуб любителів «Колоніста», звідси до нас в Бесарабію приїжджало людей двісті на виноробню збирати виноград, чавити ногами і так далі. В минулому році ми робили «Дні Бесарабії у Львові», на площі Ринок робили таке свято.

– Як на Вашу думку, чого Україні бракує, аби можливо навіть потіснити на світовому ринку ту ж Італію, або Чилі…

Не треба ніяких змагань, треба вийти на гідний рівень. Ми вже зробили перший крок і відмінили плату за ліцензію в 500 тисяч для виноробів і замість сімнадцяти виноробень вже зараз є 40-50, на наступний рік їх буде 200, потім їх буде 1000, як у Франції їх буде багато, вони будуть змагатись, якісь буде підніматись і ми виходитимемо на Європу.

І друге, що ми не зробили: ми не вирішили питання землі. На жаль, у нас розпаювання землі було зроблене таким чином, що та земля, що була під багаторічними виноградниками та садами, була розпайована по 10-15 соток, люди її не обробляють і ці ділянки кинуті. І сьогодні щоб посадити виноградник треба мати гарантію, що в тебе ця земля буде 50 років як мінімум, бо виноград починає лише з чотирьох років давати врожай. Але, на жаль, за існуючими законами, ми не можемо взяти землю в оренду під виноградники на 50 років, люди не хочуть так віддавати в оренду землю, бо ж якщо відмінять мораторій на продаж землі, вони хочуть її продати, а не давати в оренду. І сьогодні немає можливості на тих землях, які пустують, посадити виноградники і збільшити кількість винограду.

Ми не можемо взяти землю в оренду під виноградники на 50 років, люди не хочуть так віддавати в оренду землю, бо ж якщо відмінять мораторій на продаж землі, вони хочуть її продати

Продавати землю все рівно рано чи пізно доведеться, але треба це зробити поступово, поетапно, аби ми не зробили так, як завжди робимо: хочемо зробити хороше, а виходить навпаки. Тому я пропоную починати експериментувати з тих земель, які були під садами й виноградниками. Ми відпрацюємо схему продажу землі, і це не буде критично, адже такої землі, під виноградники, не більше 5-10%. Це дасть поштовх для того, щоб розвивати виноградарство і виноробство, і дасть нам можливість відпрацювати алгоритм наступного продажу землі.

– Які, на Вашу думку, сильні сторони ведення бізнесу та слабкі сторони, бо ж Ви з тим стикались як представник влади в минулому і як бізнесмен тепер

Можу сказати таку річ: можна поділити це питання на дві частини – тактичну, тобто те, що сьогодні є та в цілому на перспективу. Починаємо з перспективи: потенціал для ведення бізнесу в Україні – неймовірний. З кількох причин: професійний людський потенціал, наш багатонаціональний український народ розумний, високоосвічений, має сильні моральні устої, і, до того, політично зрілий. Про землю зайве щось говорити, що це унікальна земля. Природа у нас така, що є і море, і гори і чорноземи… Наприклад, у Франції теж це є, але у нас є переваги перед Францією, що у нас є дуже багато ресурсів, в сенсі покладів, у великій кількості. До того ж, у нас і зручне географічне розташування, як така пуповина між Азією та Європою, плюс, нам дістались сприятливі кліматичні умови. І це наші основні потенції. Але, на жаль, кожен хоче покерувати цими всіма багатствами.

І це все є необхідною умовою для успіху, але не достатньою. Достатня умова – це створення держави, яка б створила систему взаємовідносин між громадянами, як економічних так і соціальних, щоб ці всі природні ресурси капіталізувались, перетворювались у бізнес. В парламентсько-президентській державі цим має займатись парламент, але все залежить від того, кого ми туди обираємо. І тут є позитивна тенденція, бо раніше у нас виборців купували, ще 15 років тому більшість виборців просто купували, я їх не звинувачую, бо зарплати були маленькі, а є родини, є потреби. Але сьогодні в Києві, наприклад, уже купити виборця неможливо (хоча раніше з гречку було можна на раз-два), у Львові вже теж не можна. Зараз у районних центрах важко купити виборця, і таких можливостей стає все менше і менше, скоро таких виборців стане зовсім мало і вони не впливатимуть на результати.

Валерія ДУБОВА

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Валерія Печеник
Головний редактор ІА Дивись.info з травня 2016 року.