Мирослав Симчич: війна тривалістю в чотири десятиліття

На їхніх кітелях майже нема державних нагород, вони не отримують пільг, до яких їм байдуже. Їхня перемога – це фундамент української незалежності, кожен камінчик якого – сотні, а той тисячі людських життів.

Сьогодні йому вже минуло 94 роки, з яких 5 провів у лавах УПА, а 32 роки, 6 місяців і 3 дні – за гратами радянських тюрем і таборів. Це Мирослав Симчич – легендарний сотенний УПА на псевдо Кривоніс.

Майбутній герой народився 5 січня 1923 року у селі Вижний Березів (нині Косівський район Івано-Франківської області), в селянській сім'ї. Обидва його діди були друзями-опришками. На виховання Мирослава Симчича великий вплив мав дядько матері Григорій Голинський – доброволець УСС, якого з утворенням у 1918 Західно-Української Народної Республіки командування Української Галицької Армії призначило командиром окремого гуцульського куреня з охорони тилів. Голинського більшовики арештували 18 березня 1941 року та розстріляли у станіславській в'язниці після початку радянсько-німецької війни.

Саме за порадою Григорія Голинського Симчича віддали навчатися до «Рідної школи», яка знаходилася у сусідньому Нижньому Березові. У шкільні роки хлопець дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок дісталося синові війта, а Мирослава тоді виключили зі школи.

У 18 років Симчич вступив до молодіжної мережі ОУН. Збройна боротьба для нього почалася у 1943 році – спочатку служив кулеметником, потім розвідником, а згодом сотенний Скуба відправив Симчича до старшинської школи, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі.

Після кількох рейдів молодому старшині доручили вишкіл новоствореної Березівської сотні. Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила декілька колгоспів, а також розігнала місцеві винищувальні загони (так званих «стрибків»). Далі сотня рейдує Буковиною, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач, де відбувся найуспішніший бій сотенного Мирослава Симчича.

За даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД, брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші радянські формування. З боку УПА – місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», ймовірно, «Гуцульський» і «Перемога», а також з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь «Скажені». Усього – не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців. Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в селі Шепіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Ґонти ця сотня оточила і за одну добу розгромила той батальйон. У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця.

Тоді зі своєю Березівською сотнею Кривоніс знищив каральний полк з понад чотирьох сотень енкаведистів, яким командував ґенерал-майор Дергачов, той самий, котрий вислужився депортацією кримських татарів. Хоча про те, кого перемогли упівці, дізналися лише через 20 років.

У бою за Космач Мирослав Симчич отримав поранення – розривна куля влучила у ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап'ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові.

Почалася гангрена і лікарі наполягали на ампутації. Симчич відмовився, натомість щодня промивав рану відваром трини – дрібних залишків сіна та насіння гірських трав.

Узимку 1946 Кривоніс захворів на тиф. Після загибелі сотенного Мороза Симчича офіційно призначили командиром Березівської сотні. На той час вона роздрібнилася і частково втратила боєздатність. Новий сотенний знову збирає її і відновлює боєздатність. Кривоніс переживає безліч облав та бойових сутичок.

4 грудня 1948 року Кривоніс із Чернецем (Петром Томичем) перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті, там їх побачила дочка двоюрідної сестри господині. Ця двоюрідна сестра виявилася завербованою сексоткою МҐБ. Раптом хату оточили більшовики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. Чернець був тяжко поранений кулеметною чергою, червоні запалили хату. Кривоніс і Чернець знепритомніли від диму. Коли з палаючої хати припинилися постріли, більшовики облили водою ковдру, накрили нею господаря хати і змусили його витягати повстанців із полум'я.

1949 року Івано-Франківський Військовий трибунал виніс Мирославу Симчичу вирок – 25 років за участь в УПА. Термін переглядався – його то скорочували, то сотенний УПА отримував нові звинувачення і, відповідно, нові терміни. Загалом, з перервами, Мирослав Симчич провів за гратами 32 роки, 6 місяців та 3 дні і остаточно був звільнений тільки 1985 року.

У травні 2015 року Мирослав Симчич став знаменитим ще завдяки фото, де він тисне руку радянському полковнику Івану Залужному, чий внук Іван Гутник-Залужний загинув 2014 року на сході України вже під час іншої війни – українсько-російської…