«День і Ніч з Мартою Госовською»: Наречена за снікерс

Назвемо його «Корабель кохання», наприклад. Роль моя була проста і зрозуміла: перекладати анкети наречених, перекладати та іноді й писати для них листи і, якщо все пройде гладко і два сердечка заб’ються в унісон нестримного кохання, перекладати на побаченнях.

Виглядало це все комічно до неможливого: джони з безкраїх кукурудзяних полів Айови приїжджали до наших дівчат свататися, вибирали собі даму серця з-посеред цілої вервечки жінок – молодих і недуже, красивих і дуже красивих, стомлених життям і ще зовсім неляканих першокурсниць педколеджів. Жінки були різні: деякі щиро вірили у кохання і сподівалися, що знайдуть свою споріднену душу, інші, ті, що вже життя спробували на смак, зі всіх сил намагалися вирватися з України, несамовито вчили презент перфект і так, про всяк випадок, танцювати танець живота. Про кожну можна було б писати епопею, у трьох частинах, і, на жаль, дуже рідко з гепі-ендом: частина перша – «Шукаю принца», друга – «От він, мій лицар на білому мерседесі» і третя, найдраматичніша, – «Некст, пліз, – сер виявився зовсім не сером».

Перш ніж ступити на палубу «Корабля кохання», панна на виданні повинна була ретельно заповнити анкету: 20 років, 170 см зросту, 50 кг чистої ваги, відсутність шкідливих звичок, золотий характер і вміння робити еротичний масаж. Звісно, це лише цифри. Заради цифр наречений не перетне Атлантику на крилах любові. Вся надія була на графу «Коротко про себе» і презентаційне фото: дівчата писали вірші, гостросюжетні оповідання (деякі можна було сміливо публікувати у журналах а-ля «Гламур» і «Наталі»), особливо вигадливі складали хоку і танку, а подекуди й акровірші із зашифрованими посланнями романтичного характеру.

Поетичний талант, звісно, дарований не всім, а принца якось полонити треба, тож іноді в хід йшли поезії Лесі Українки та Ліни Костенко – на вершині хіт-параду були безсмертні «Така любов буває раз в ніколи» і «Люблю до оніміння, до стогону, до сліз». Якби моєї думки спитали, то я б радила обрати щось не таке драматичне і більш реалістичне, як от вірш Юрка Позаяка, присвячений чотирнадцятому лютому, але мене не питали і доводилося перекладати Лесю і Ліну. Не знаю, чи мені вдавалося передати усі тонкощі та глибини переживань – і досі себе картаю, що через неточності в перекладі могли не скластися щасливі союзи «Джона_з_Айови та Мірабелли_з_Ходорова» (дівчата чомусь вибирали собі імена щонайекзотичніші і потім дуже хвилювалися, як же ж зізнатися, що в паспорті ти просто Марія, а не таємнича Мірабелла).

Усі знають, що чоловіки люблять очима, тому текст доповнювався потужним візуальним рядом: трьома фотокартками, які найкраще відображали глибину синіх очей, пружність грудей і довжину ніг. Початківці від дейтінгу з іноземними принцами самотужки щось там клацали на свої мильнички і на фото можна було детально розгледіти візерунок килима на стіні або чоловічу руку на коліні, яку ніяк не вдавалося акуратно кропнути. А от досвідчені мисливиці підходили до презентаційного фото із ретельністю аспіранта-третьокурсника, який готується до захисту дисертації!

Продумано було абсолютно все: від товщини стрілок до довжини спідниці, від висоти ботфортів до глибини декольте! Студійним фото у звабливих позах, обтислих сукнях і чомусь з плюшевими ведмедиками, затиснутими між колін, могли позаздрити дівчата з плейбою. Ці ведмедики завше мене збивали з пантелику, поки мені, темній, не пояснили, що це символ наївності та мімімішності (хоч тоді й такого терміну в нашому лексиконі не водилося), який розтопить навіть шельфовий льодовик, не те що принцове серце.

Навдивовижу ці ведмедики діяли! Ну, або короткі спідниці, чи панчохи «рибальська сітка», чи й усе разом! Жоден джон з прерій не міг встояти від такого бомбардування красою, поетичністю і глибиною декольте простих українських Мірабел. Зав’язувалося листування. Це був найвиснажливіший етап роботи: водночас доводилося вести високоінтелектуальну бесіду на тему китайської каліграфії у стилі кайшу, особливості регенерації у саламандр та нові супутники Плутона. На той момент безглуздішого заняття годі було й уявити, а от сьогодні ми з подругами-перекладачками жартуємо, що можемо підтримати розмову (принаймні перші три хвилини) на будь-яку тему! Ну, майже будь-яку, – про супутники я протримаюся максимум хвилину, а тоді переведу стрілки на відрослі лапки саламандр.

Поміж саламандр та супутників впліталася сюжетна лінія під кодовою назвою «коханий, коли до загсу?» І тут саме наставав момент, коли треба було проявити небувале терпіння, стратегічне мислення і елегантність наступальних тактик, що все в сукупності чомусь легковажно називають кокетством. Так от, кокетство – це волосся на пальчик крутити, а те, що відбувалося у листах, що пахнуть зів’ялими трояндами, – це зразок мистецтва війни, незгірш учень славетного Сунь-дзи:

– Дорога моя, який у тебе розмір грудей?

– Радіус моїх небесних сфер можна вважати яким завгодно!

– Ти вмієш готувати їсти?

– Пропустимо головну страву! Одразу до десерту!

І такими діалогами списано кубометри паперу, хоча, папір би таких дурниць не стерпів. А от емейл – терпів!

Вправно провівши атаки і вчасно оголивши коліна, ой, натиснувши на потрібні важелі, ми досягали бажаного: наречений з-за океану купував обручку в магазині «Тіфані» (сміх за кадром) і бронював квиток до свого серденька. В годину ікс серце тріпотіло нам трьом: «Джон_з_Айови», одутлуватий від перельоту і туманних перспектив, боязко озирався навкруги, чи, бува, з-за рогу не вийде білий ведмідь у шароварах, «Мірабелла_з_Ходорова» поправляла макіяж і нервово хихотіла, ледь стримуючись, щоб не спитати, як вони назвуть первістка, і я, в передчутті справжньої історії кохання та елегантних інтимних діалогів у стилі ранньої Даніели Стілл.

З першого погляду я могла визначити, під яку пісню молодята танцюватимуть перший танець і в який готель поїдуть увечері, скільки гостей в них буде на весіллі і коли «Джон_з_Айови» полетить назад домів. Заокеанський принц, бувало, не одразу впізнавав свою суджену – нова зачіска, знаєте, денне світло і зарум’янілі щоки творили оптичну ілюзію і не давали одразу ідентифікувати «просто Марію» у загадковій каліграфістці у стилі кайшу. Нарешті полуда падала йому з очей і вони кидалися в обійми щастю один одному, а я скромно відводила погляд на розклад руху літаків. «Джон_з_Айови» завжди привозив подарунок своїй дамі серця: найчастіше це були ведмедики, яких потім можна використати як реквізит до фотосесій, або ж браслетики з написом «LOVE» – великими рожевими літерами, бо про любов інакше не пишуть.

Та був один подарунок, який запам’ятався мені найбільше: після сотні листів, які пахнуть зів’ялими трояндами, після фото на фоні власного палацу (підозріло схожого на Нойшвайнштайн), після детальних планів гавайського весілля, «Джон_з_Айови» вручив окриленій панні… снікерс! Зі словами: «Ти такого ще не пробувала!» Я не знаю, чи панна куштувала коли-небудь снікерси, не встигла довідатись, – їй терміново довелося повертатися додому. Трубу прорвало, мабуть. А наступний лист був лаконічним, уже без віршів та каліграфії, чому я, як перекладач, відверто тішилася. Йшлося у ньому приблизно про таке: «Я ненавиджу каліграфію, саламандр і усі супутники Плутона. Прощавай».

«Джон_з_Айови» дивувався, чому з ним обійшлися так несправедливо і попросив про зустріч із нареченою номер два, адже хто б це їхав у таку далечінь без «плану В». І «С», і решти літер алфавіту. А я все думала, як він пояснив митникам ці 26 снікерсів, акуратненько складених у пакет з написом «LOVE».

Марта ГОСОВСЬКА