дивись.info

Як тільки почнемо дивитися на себе, на свої витоки, то неможливим буде безлад у державі, – Наталія Половинка (інтерв’ю)

Як тільки почнемо дивитися на себе, на свої витоки, то неможливим буде безлад у державі, – Наталія Половинка (інтерв’ю)

Сьогодні живемо у час важкий, напружений. Ми ділимося на тих, хто йде напролом і бореться із зовнішніми чинниками або тих, хто шукає тихого вирішення ситуації, але і ті і інші, приходять до розуміння своєї потреби у тихому місці, у розмові із самим собою, у вирішенні тих, чи інших проблем.

Але іноді знаходиться артистка, навіть цілий Театральний Центр «Слово і Голос», з якими можна просто подумати, зупинитися на хвилинку, звернутися до себе самого. Розмова із Наталею Половинкою – режисером, акторкою, а іноді просто наставником – про культурні і духовні цінності, про неповторність нашого народу, про особливості нашої землі і людей, що тут живуть, про пісню…

 

– Як Ви ішли до утворення театру «Cлово і Голос»? Спочатку була «Майстерня пісні»? Як шукали оцей свій шлях?

Я співачка за покликанням, музикант за освітою. Акторству вчилася спершу в театрі ім. Леся Курбаса, закінчила там студію, згодом мені пощастило навчатися у великих режисерів – Єжи Гротовського, потім у Кліма і Сергія Ковалевича. В театр я прийшла у своєму житті, бо скучаю за зримою музикою, служу їй і досі.

Моя Майстер з консерваторії, професор Марія Петрівна Тарнавецька, говорила так: «Дитинко, музика вища від театру, бо театр то тілесне мистецтво». І так і є…, та лиш театр дає проявиться музиці самого життя через єдине свідоцтво, через людину.

Та і Марія Петрівна, і її учениця Наталія Полодюк у Вінницькому музучилищі, самі і вчили музиці як закону буття, одному з імен Бога.

Лиш театр дає проявиться музиці самого життя через єдине свідоцтво, через людину

А виростала я на Буковині і на Вінниччині, це дуже співочий край, як і вся Україна, але вони – особливо. У мене вся родина дуже музикальна, мої батьки за освітою педагоги, а найбільші співаки – то мій батько і мої дядьки, вони перші вчителі від народження. І, мабуть, це не те що любов, це якась така злитість з народною піснею, вона мене не тільки тішить… це є моя мука, і біль мій, це те, що кличе мене весь час пізнавати. Так музика, народна пісня, привели мене в театр. Це було єдине місце, де все це можна було  поєднувати, проявляти, давати жити.

Читайте також: Павло Маков: Мене дуже хвилює, що наша держава постійно програє те, що ми називаємо битвою за мозги (фото)

Все почалося з театру їм. Курбаса, Володі Кучинського, куди я прийшла, і де була 20 років. Тут навчилася працювати круглодобово, не втомлюватися від праці, інакше акторові не можна, як і лікареві, вчителю… Вже тут, до речі, в театрі ім. Л. Курбаса, я поїхала до Гротовського.

– Розкажіть детальніше про студії в Єжи Гротовського.

Єжи Гротовський мене зібрав в одне цільне зерно. Все те, що з народження розвивалося, він поміг усвідомити на новому етапі. Він великий режисер і, думаю, кожен,  хто зустрічався з ним, зміг відчути, що він – в першу чергу, духовний вчитель. Саме після цих студій я зрозуміла, що моє джерело театру – пісня. Мабуть тому, невдовзі після повернення, випадково зустрілася із режисером Сергієм Ковалевичем, і з ним працювали із 1990 року, і досі співпрацюємо. Для мене він багато відкрив, у ньому побачила такого брата, брата по духу, якому пісня так само болить. Власне, Сергій Ковалевич, першим сказав: «Ти розумієш що ти співачка?».

Читайте також: Якщо говоритимеш зараз про свободу, то бери автомат і йди на передову, бо це там знають, що таке свобода, – режисер Кучинський (інтерв’ю)

Так, я розуміла, що співачка, але насправді, тільки коли він задав це питання, то побачила, що не усвідомлю, що це таке. Можливо,  з цієї зустрічі, з цього питання, почалася «Майстерня пісні». Якийсь час вона існувала в рамках театру, а потім вийшла як окрема організація, і ми з Сергієм Ковалевичем її очолили.

– Розкажіть про Майстерню…

«Майстерня пісні» – це модель особистого розвитку, що будується на основі традиції та проявляється в сучасних художніх і соціокультурних формах. Тобто, це жива через сучасника Традиція. І от цей імпульс, власне живе життя традиції,  перейшов у театральний центр «Слово і Голос», втілився як наступний крок.

«Слово і Голос» – це театральний спосіб центрування точки і місця передання. Саме слово «традиція» з латинської означає передавання знання як жити, головного закону життя.

Те, чим займається «Слово і Голос» – це точно не фольклор і не етнографія. Обидві ці науки базуються на матеріалістичному світогляді – впираються  в предмет, у пісню як породження історичного контексту. А насправді  пісня –  це голос духа, який передається “з рук в руки” від мами до доньки, від Вчителя до Учня, а з іншого боку –  він просто падає з неба як дощ, дар лиш відкритому серцю, серцю спраглому.

 – Чи було важко починати щось нове?

Не важко, трудно, це нормальний труд.  Досить пізно збагнула своє призначення.  Те, що саме маю виспівати, збагнула в 35 років. Почалося все з «Ірмосу» – це прийшло як дарунок, випадково. І пропозиція від покійного Богдана Антківа знайти наші найдавніші духовні напіви, і їх рукописи… Почали відкривати з Сергієм Ковалевичем, як їх співати… і так з ним започаткували це діло – ІРМОС. Це давні духовні напіви України, це ціла дорога, проща, яка почалася в 2000 році і триває досі, вже 17 років.

Те, чим займається «Слово і Голос» - це точно не фольклор і не етнографія. Обидві ці науки базуються на матеріалістичному світогляді - впираються в предмет, у пісню як породження історичного контексту. А насправді пісня – це голос духа, який передається «з рук в руки»

Люди, учасники, заходять і виходять, а дорога триває. Хтось продовжує це діло в інших форматах. Наприклад, зараз отець Лука  Михайлович із церкви в Шевченкіаському гаю (Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ), який раніше був з нами у «Майстерні пісні», в “ІРМОСі”, заснував хор «Клірос» і школу дяків.

Трудно стає тоді, коли натрапляєш на “свою жилу”… Коли ти пізнаєш своє покликання, то стають випробування перед тобою, яких раніше не було, але ж і – радість, якої не було. А ще твоє життя починає зцілюватися, збиратися в одне. В тебе щезає потихеньку поділ між служінням, професійною працею та зароблянням грошей, ти не рвешся на частини…  «Я тільки в церкві чомусь Богові служу, на роботі я заробляю гроші, а взагалі те, що я роблю – я часто не люблю..» Сьогодні ми часто таке зустрічаємо.

А якщо, все-таки, дослухатись, куди тебе Бог веде, коли щоранку питатися і чути відповідь – то починаєш бачити, як твоє життя помалу збирається в грудочку, на яку ти можеш опертися.

– Чи «Майстерня..» виконувала роль школи?

І «Майстерня пісні», і «Слово і Голос» – це в першу чергу школа. Бо ми не знаємо себе, і своєї землі, своєї культури. Пізнаючи,  що нам передавали і передають – освічуємо себе, впізнаємо свій лик. А з іншого боку, “Слово і голос” – це художня форма, яка хранить знання.

Читайте також: Художній керівник «Першого театру» про живий діалог зі сценою, зміни і те, чому діти не перестануть любити театр (фото)

– Скільки існувала саме «Майстерня…»?

7 років.

– Розкажіть про колектив «Слова і Голосу»? Це вже сформована команда, як часто вона змінюється?

Художній кістяк – із «Майстерні» разом зі мною прийшов Назар Романюк, зараз він директор Театрального Центру. Потім прийшла актриса Юлія Цвях. Минулого року ми взяли актрису Соломію Кирилову. Ще з самого початку з нами художник по світлу Богдан. Із нами працює як актор і режисер Олег Цьона. Тобто, по людях – нас мало, а як подивитися,  скільки робимо, то ви здивуєтеся: репертуар як у більших театрах, а ще постійна школа. Багато робимо “назовні” – співаємо у храмах, робимо події у філармонії, минулого року відбувся фестиваль «Древо», перший – у Львівській  опері, другий у Митрополичих садах на Святоюрській горі.

Це все досить великий об’єм роботи, завеликий. Тому зараз шукаємо (можливо, ви нам в цьому допоможете), свого менеджера, який розуміє унікальність того, що робимо. Це мистецтво, це пізнання і розвиток культури, Живої Традиції. Ми переконані, що саме це сьогодні є запорукою миру в нашій державі. Як тільки ми почнемо дивитися більше на себе самих, на свої витоки, вчитися в них, то в нас почне налагоджуватися порядок і стане неможливим безлад в політиці і у владі. “Буде пісня – то буде і Держава.”

Так склалося, що наше найбільше знання, наш здоровий глузд, найгарніша поезія, найбільша правда про нас, українців, заховані в пісні

Вже так склалося, що наше найбільше знання, наш здоровий глузд, найгарніша поезія, найбільша правда про нас, українців, заховані в пісні. Чому Шевченко для нас став Пророком? Чому його досі можна читати кожен день разом з Біблією? Бо цого мова – із української пісні. А вона вже сама як ріка, несе в собі знання Бога, свого роду, знання головних принципів українського характеру – того унікального, що завше впізнаємо як “українець”.

– Розкажіть про свої улюблені вистави, можливо важкі, але важливі і найцінніші.

З самого дитинства зі мною, з усіх пісень, найбільше ведуть та завжди поруч – це весільні. Вони найдавніші пісні на планеті, в Україні зокрема. І там є така таїна, яку розгадую ціле життя. Чому вони мене так зачепили, чому я без них і кроку не ступаю, вони весь час зі мною, і кажуть “подивись, подивись що тут…”

Читайте також: День музеїв у Львові: кількість відвідувачів з кожним роком зростає удвічі

От наприклад, ми зробили з Сергієм Ковалевичем сольну виставу «Квітка-Невіста», і Слава Богу, вона і досі живе, бо кожен раз заново грається, заново відчитуються смисли. Так-от, вона називаються «Квітка-Невіста», Невіста – Наречена, а Квітка – вічний цвіт, вічна квітка, яка заново розцвітає. На Одещині є ікона Богородиці, в якій сухі квіти лілеї стоять цілий рік, на весні вони починають зеленіти, і на Паску розцвітають. Оце така квітка – це пісні, які хоч би як засохли, але від одної краплини, коли десь у світі знаходиться таке сердечко, в якому буде краплина роси духу, і вони зацвітуть знову. Це квітка такої ніжності, ніжності найпершого образу людини, найпершого образу дівчини, жінки. І ось тут уже, у виставі, пісні весільні, і не тільки пісні, сам тон весільний. А  далі ми з Сергієм в «Майстерні пісні»,створили таку виставу «У неділю рано», проект «Раса» – проект і вистава теж, великою мірою, покликані тоном цих пісень.

І от у «Слові і Голосі» ми розпочали школу «Земля-пісня», скоро вже буде два роки. Перша сесія була базована на весільних піснях, якось так все звідти росло… І от саме зараз готуємо прем’єру: проект «Сад божественних пісень», вистава «Весілля»! Мрію і планую «Сад…» як 7 вистав. Отже, «Весілля» – це весільні пісні з цілої України. І це монологи п’яти дівчат. Найголовніше, цієї зими, я з подивом помітила, що вони почали співати той тон, що «пробудив» мене у дитинстві. Де він у них взявся? Це дівчата з міста, вони ніколи не чули весільних пісень наживо, вчать все із записів… і разом з тим, якась така неймовірна сила, така ніжність почала в них звучати.

І це, насправді, рідкість, бо скільки ми з Сергієм працювали у «Майстерні пісні», все найтрудніше було з весільними, і ми їх відкладали на пізніше… Потім скільки майстерень я провела, і вчила всюди, то завжди найтяжчою була весільна пісня, вона не виходила. Це великий труд – їх співати, вони прості і мелодичні, нібито, але разом з тим, дуже складні, бо співає в тобі тіло воно стає провідником, дуже концентрованим провідником сили, яка йде від неба до землі, від землі до неба.

Часом перелічую гурти, які це роблять, а зараз думаю хай їм Бог простить, і може вони ще щось збагнуть,зрозуміють що сьогодні не головне цими піснями гроші заробляти, а в першу чергу цим пісня послужити, і вони віддячити сторицею, віддячить нам здоровими дітьми,взагалі пануванням здорового глузду в Україні. Вони як позитивний вірус несуть зовсім іншого рівня енергію в наше життя, вони нею заряджаються все живе,оздоровлюють все до чого торкаються.

Тому то, центр «Слово і Голос» хоч зовсім малюсінький географічно, людей у нас не багато і територію займаємо не велику, але є тим центром від якого розходиться імпульси здоров’я і краси, і знання про нас на цій землі. Ми отримуємо величезну радість від того, що ми робимо, абсолютно всі.

– Розкажіть про досвід зйомок в кіно, про фільм «Брати. Остання сповідь».

Це насправді полотно – це фільм притча. Часто буває так, що речі найважливіші для тебе в житті, трапляються випадково. В мене до цього було багато пропозицій, але або сценарій не підходив, або ще щось, одним словом, я відмовлялася. А тут мене просто захопив сценарій.

Недавно помер Торгні Ліндгрен, автор тексту «Джмелиний мед», і це, насправді, геніальний текст. Він так написаний, що це похмура тканина, а крізь неї – сліпуче світло. І це мене неймовірно вразило, поєднання похмурості течії життя і світла, яке всупереч сюжету, всім ниткам і брудним і темним, часто погнилим – світиться просто тобі в очі сліпучим світлом… і от як же ж це можна поєднати в кіно? Так я познайомилася з Вікторією Трофіменко, і я вважаю, що вона це зуміла зробити. Я вважаю, що це найкращий фільм за час незалежної України. Він повертає нас до універсального мислення, коли ми не дивимося в свої турботи із відстані простягнутої руки, коли дивимося: куди ми йдемо, з чим йдемо, що ми несемо з собою, що таке сповідь, що таке людина поруч – що тримає нас при житті.

– Що Вас привабило саме до української пісні?

Я, щойно, повернулися з дому від батька, з Вінниччини. Це Ольгопіль – колись, повітове містечко, але зараз це село. За радянської влади його намагалися всіляко прибити, применшити. Це село, яке найдовше в області не пускало більшовиків, тут було таких 7 господарів, серед яких мій дід Мацко. Але все одно, воно дуже велике, тепер багато дітей в школі, тут по кілька молодших класів і т.д., Слава Богу, життя продовжується веселе і здорове.

Як можна зберегти це найголовніше знання про себе, і стає ясно, що воно, в першу чергу, в піснях, але не тільки – це якість духа на цій землі

Кожен раз коли я повертаюся на батьківщину, то зустрічаюся з тою якістю – вона одна всюди! – те, що називається українськістю. Це якість такої трепетності, ніжності серця, гумору і  величезна воля до життя – тут здоров’я  у всьому! Я дивлюся, що міста вже це втрачають, і всі ми вже виїхали до міста, і ми не повернемося назад…

Думаю, як можна зберегти це найголовніше знання про себе, і стає ясно, що воно, в першу чергу, в піснях, але не тільки – це якість духа на цій землі. От так як в Рогузці (сусіднє село) в нас співають у церкві, то ще на Гуцульщині, на Закарпатті такі сонячні голоси можна почути, це і є цей сердечний звуковий образ України. Оце світло в співі, сонце, навіть коли співають парастас, покаянні напіви – це неймовірне поєднання. Знаєте, всюди вже в пізній церковній традиції чуємо більше приглушені тони, тим більше по церквах вже більше співають багатоголосся, це все звучить досить романтично… А тут – ясність, просто росяна водиця, чистота… Я дивлюся, вони вже не можуть стояти, а у голосі і слові – якість молодості, вони молоді дівчата, які біжать по росі. Я собі думаю, що те, що «торкається» через весілля, через народні пісні, все-таки – це якість Духа, що торкається землі, і нас так манить.

– Мабуть, у тому і є унікальність української співочої традиції?

Взагалі, традиція у всьому світі вона одна – це дотик духа до земної тканини, до глини. Але, чомусь так дивно, я собі зараз задумалася про те, що приступаючи до пісні, яка б давня вона не була, найпершу увагу свою зосереджувати потрібно на цей «мій» дотик, роздивитися його собі, збагнути його, співати сам цей дотик. І, таким чином, можуть відродитися тембри і тони цієї землі, власне, тоді може знову проявитися ота українська унікальність голосів, змісту і краси.

Я половину життя, чесно кажу, проплакала в подушку ночами. Бабці вмирають, за ними йдуть багатющі скарби, ніби під воду йде дуже плодовита земля, неймовірний скарб іде з ними. Чого плакала? І у мене в піснях, було чути отакий, часом високий, світлий, часом такий глибокий людський плач. Тепер я розумію, що це може відродитися від одної краплини, дотику, і от питання тільки вірності, і твоєї спраги. І те саме я думаю про Україну, те, що вона зараз  у нас – це випробування від Бога.

Читайте також: Власний бізнес і троє дітей: як живе сучасна українська мама

Все залежить від того, що ми ставимо на перше місце щодня, де наша увага, на чому вона зосереджена? Кожен раз, коли в мене школа, я так провокативно питаюся: «Розкажіть, що Ви любите, що у вас на першому місці?» Досить часто Господь опиняється на місці  дванадцятому…

– Ви співачка, але в театрі Ви і режисер, акторка, вчитель. Чого у Вашій творчості більше?

Для мене виявилося так, що співак це все вміщає. Якщо ти співак, то повинен бути актором. Потім – раз ти співаєш і ще займаєшся традиційною піснею, то маєш вчити, дбати про те, щоб традиція продовжувалася. Режисером я стала так… з необхідності художньо організовувати це велике і неоране поле праці.

– У Вас великий багаж знань української традиції співу.  А звідки це все черпаєте? Це якось само трапляється, чи спеціально шукаєте, досліджуєте?

Звичайно, що я досліджую все життя. Сьогодні все, що стосується  народної пісні, «само» не станеться. Ви знаєте, навіть в інтерв’ю я говорю для когось – до того, хто з цього скористає. Отже, тим, хто береться за пісню сьогодні: по-перше – це саме не станеться, а по-друге – не станеться коли ти один, тому шукайте собі когось близького, з ким зможете це ділити, бо це досить трудна праця. Але найбільша праця не є знайти матеріал… Хоч майже всі бабці, живі носії традиції, повмирали, та дуже багато записів в інтернеті, є багато книжок, тобто є звідки брати матеріал.

Тим, хто береться за пісню сьогодні: по-перше – це саме не станеться, а по-друге – не станеться коли ти один, тому шукайте собі когось близького, з ким зможете це ділити, бо це досить трудна праця

Але він не відкривається коли ти дивишся в книгу, і не знаєш,  що з цим робити. І часто так є, що співають отак книжно або, наприклад, співають фольклорні гурти і виглядають, і навіть стоять «як бабці». Я їх часто критикую… А де ж є ви, що ви говорите і до кого, молоді люди? Тобто, звісно, ти мусиш цю роботу зробити – скопіювати точно, достеменно взяти все від бабців, а з іншого боку – рушити з цим в своє життя, і відважитися сповідатися Богові і людям свій особистий біль і радість! Співати треба так, як співала та перша дівчина, що народила цю пісню вперше – тоді щезне різниця між тобою і бабцею, і тим століттям, коли вперше заспівали. І ти, нині і до сучасників, мовиш прості вісті серця – людина до людини… Бо, насправді, у пісні нема часу – там вічність.

– Часто кажуть, що ці речі вже архаїчні, вони не сучасні, і що не варто до цього повертатися, краще робити щось нове. Наскільки ця пісня може бути сучасною?

Вона молодша не те що за мене, вона молодша за вас, бо дух молодий. А це все-таки пісні-носії духовного знання, вони молоді, і сміються до тебе, якщо ти їх відкриєш! Поки ти на них дивишся як на набуток століть, вони тобі не відкриються, і будуть звучати архаїчно, застаріло. А як тільки подивишся в них як в дзеркало своє, то побачиш, що це твоя любов, молода і щаслива. Мені часом кажуть, що це жанр. Можна чути: «Я люблю джаз, а цей жанр не люблю», і таке подібне…

Народна пісня, духовний напів – це не жанр. Це молитва, а молитва не буває старою. Вона завжди йде попереду тебе, вона тебе провадить, вона молодша за тебе – а ти їй просто послужи і сам омолодишся. А те, що зараз намагаються “осучаснити” молитву, оцю народну молитву, народну пісню, додавши до неї барабани і всякої такої «гадості» – це тільки від слабості душевної. Архаїка виникає там, де не стає духа подивитися відкритими очима в саму серцевину. Звідки виникає ота архаїка – з того що ми починаємо хапати форму, ясно що вона старіє, а якщо ж брати сам зміст, то це буде дуже і дуже сучасно. Власне, театр дає таку можливість. Я думала, що пішла з театру, коли покинула Театр ім. Л. Курбаса, але я знову повернулась  до театру в «Слові і голосі». Бо театр – єдина художня форма, яка дозволяє пісні жити так, як вона є, повним життям, вона не змушена ні під що «прогинатися».

Ми ще досі нехтуємо своїм, а мине пару років, і побачите, які ми будемо голодні за цими піснями

Ми ще досі нехтуємо своїм, а мине пару років, і побачите, які ми будемо голодні за цими піснями. Світові нема де черпати енергію, а попса сама себе з’їла. Є сила, захована у самій мові українській, у пісні – вона насправді «знову оживає і сміється знову» (Шевченко).

– Сьогодні бачимо, що багато виконавців духовної музики звертаються до переспівів болгарських чи грецьких. Наскільки вартує це робити, адже у нас багатюща скарбниця власного духовного співу?

Це пов’язано з тим, чого ти шукаєш якщо ти шукаєш все-таки кріпости молитви, то так чи інакше зустрінешся із найдавнішими нашими духовними напівами – з Ірмологіоном. А зараз, Слава Богу, отець Лука Михалович видав його сучасними нотами.

– Це переведення на п’ятилінійку?

Дякувати Богу, це зробили до нас монахи в 17 столітті, коли видали «Ірмологіон». Це вже був нотний стан з п’яти лінійок, наближений до сучасного вигляду, так, що ми можемо це читати, тільки є відмінності в ладах і в метрі. Отець Лука максимально наблизив запис до сучасника. Та, як і раніше, співцеві увагою своєю потрібно триматися тільки того, що шукаєш, і тоді ти серед п’яти лінійок, знайдеш лиш незмінний і вічно новий зміст. Ти побачиш, що це є текст молитви,  який визвучується – це не є мелодія, як ми її сьогодні розуміємо. Це дарований згори текст, який сам співає славу Божу, а ти йому слідуєш. Так, дуже просто, і – ой як складно! Грецький духовний напів має неперервну традицію – може, багатьох і кличе звучання Духа у ній. Хоча часто це данина моді.

А як би це все мало відбуватися?

В Україні ми маємо Український духовний напів. Він же прийшов з Візантії, перейшов стільки земель, прийшов до нас, і у нас напився соків землі нашої – мелосу веснянок, колядок… і вже в XVII столітті сформувався для цілого світу як український духовний напів. І тут проступає і Візантія, Іудея, і Єгипет, і все-таки це все переплавила вже українська інтонація. Можемо через свій напів дійти до цілого світу, наші діди нам його передали.

Думаю, що мистецтво є завше вище від політики. В нього більш глобальна місія. Мистецтво завше служить Богові

– Зараз багато музикантів висловлюються про політику, про якісь суспільні проблеми. Наскільки митець може бути аполітичним, абстрагуватися від політичної ситуації?

Ви знаєте, неможливо абстрагуватися. Інша річ, що можна не змішуватися з політикою. Думаю, що мистецтво є завше вище від політики. В нього більш глобальна місія. Мистецтво завше служить Богові.

Та митець бачить все, його все торкається, і він змушений це перетравити. Ми живемо серед тих політиків, яких маємо, і ще й місто несе свої плюси і мінуси… Але ми повинні це все переварити як та бджілка, і видати мед.

– А як війна впливає на творчість?

Це не впливи – ми живемо у війні. Це головна тема всього що ми робимо у «Слові і Голосі». Та являється вона «як мед» – у художній формі. У виставі за Шевченком «Білії листи», і в «Радуйся. Напіви до Богородиці», і у виставі «Пісні вітру. Український романс», у Музичному салоні, у циклі лекцій «Мистецький університет»…

Війна чого з чим? Якщо ставити собі це питання, а це потрібно робити щодня, тоді ти можеш для себе побачити, на якій ти стороні. Бо це вже давно не лише війна Росії в Україні, все глибше і складніше, і від початку було не таким простим. Рік тому я розуміла, що це війна свідомості і несвідомості, відмови від свідомості. А нині я бачу, що це війна безликості проти унікальності покликання, проти Божого лику у людині. І якщо ти не випитуєш і не вислуховуєш своє покликання, то середнього немає – так чи інакше, ти пливеш за течією, ти стаєш тим,що воює, тим, хто воює проти свідомості, проти унікальності імені людини.

Рік тому я розуміла, що це війна свідомості і несвідомості. А нині я бачу, що це війна безликості проти унікальності покликання, проти Божого лику у людині

І таку боротьбу бачимо у всьому світі, війна проти унікального покликання жінки, унікальності чоловіка, проти поняття муж, проти унікальності твого народу, культури – все довкола намагається це змішати, сказати «та яка різниця»…що мене народжено на цій землі, і вона така от, на ній добре родять яблука, а не родять апельсини… Вона ТАКА  а не інакша – Богом дана, а хто намагається забрати Богом дане – той ворог. От така війна…

В театрі ми служимо миру – мистецтвом. Цей рік ми націлили для себе так – ВОЛЯ. Почути Божу волю і поєднати її з волею до життя. Зараз у всіх така втома від невизначеності, корупції, війни, брехні, від підміни цінностей. Але, якщо собі самому кожен день поновлювати ієрархію, то ти бачиш довкола людей, які це роблять, промислюють Україну щодня, не зважаючи ні на що, мислять вперед – це історики, журналісти, митці, і їх є чимало. І ти розумієш, що не один, і що не так трудно стояти. Просто не вестися, а дивитися в суть речей. Як я можу прожити сьогоднішній день? Як послужити миру? Замало є нині лиш допомагати фронту – треба ще дбати про завтрашній день, про майбутнє, вкладати у цілісність мислення, цілісність людини.

Тут ще окрема тема, про відсутність освіти, відсутність цілісного виховання у школах і вищих навчальних закладах – так, як вчив завжди Майстер Учня. Бракує такого навчання, яке б збирало людину в одне. Бабці вчили цілісності, режисер Гротовський вчив цілісності, професор Марія Тарнавецька так вчила, вчить на своїх лекціях у «Слові і Голосі» Андрій Содомора і Роман Яців…

Інформація сьогодні нас дуже розділяє, вона або інтелектуальна або емоційна, але не стосується серця людини, а значить і не збирає ту людину в одне. А тут: «Розділяй і володарюй!!!» – це один з принципів війни. Розсіяна людина не здатна протистояти ворогові. Треба вкладати в те, що буде збирати молоду людину в ціле зерно.

І, на завершення, запрошую усіх на прем’єру:

3 і 4 червня, 19.00

Вистава «ВЕСІЛЛЯ», проект «Сад Божественних пісень».

Адреса: Львів, Городоцька, 38

Театральний центр «Слово І Голос»

https://gastroli.ua/events/5902

https://www.youtube.com/watch?v=hpD2b-vpA9s

Розмовляла Мар’яна МАКСИМІВ

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.