Бути ромом: як молодь руйнує міфи про свій етнос

Деякі з цих випадків набули розголосу по всій країні і навіть за її межами. Зокрема, в селі Лощинівка на Одещині, коли після незаконного рішення сільської ради про виселення ромів місцеві жителі влаштувати погроми будинків ромських родин, 27 людей, серед яких 15 дітей, лишилися без даху над головою.

Пізніше ситуації, які потенційно несли ризики погромів й мали характер етнічних конфліктів, траплялися у селі Шелудьківка на Харківщині, в Закарпатті, Полтавській і Харківській області.

Ці випадки не закінчилися трагедіями лише вчасному втручанню правозахисників, офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і представників місцевої влади.

Напередодні проведення пісенного конкурсу Євробачення у Києві на Березняках підпалили намети, в яких вже кілька років мешкали роми із Закарпаття, які приїздять на сезонні заробітки в Київ. При цьому відповідальність за вирішення «ромської проблеми» цілком відкрито беруть на себе депутат міської ради та двоє представиків молодіжного крила однієї з політичних партій. Про це вони відкрито пишуть на своїх сторінках в мережі Фейсбук.

Один із останніх, найбільш трагічних, випадків, відбувся у травні, у селі Вільшани Харківської області. Тоді там сталося вбивство одного та поранення трьох ромів. Можна згадати також вбивство у червні цього року жінки ромського походження у Святошинському районі Києва, яка від отриманих травм померла в кареті швидкої допомоги.

Ці злочини об’єднує те, що правоохоронці нараз не кваліфікують як такі, що вчинені з етнічних міркувань.

Кожен зі згаданих випадків супроводжувався шквалом дискримінаційних і ксенофобських коментарів користувачів соціальних мереж, які, в основному, мають особистий чи відомий їм зі слів знайомих досвід спілкування з ромами.

В українському суспільстві існує чимало стереотипів щодо ромів: часто рано одружуються, мають багато дітей, не вважають освіту чимось важливим, знаходять шляхи збагачення не завжди в законний спосіб, мають пристрасну, норовливу й волелюбну вдачу.

Навіть журналісти, які висвітлювали подібну тематику більш-менш об’єктивно, почали використовувати відверті прояви hate speech, як от Денис Казанский, який назвав у своєму репортажі ромів «этнической группировкой».

Ольга Жмурко, директорка Ромської програмної ініціативи Міжнародного фонду «Відродження», називає декілька причин такого стану речей: «По-перше, бракує послідовної державної етнонаціональної політики на всіх рівнях. По-друге, Стратегія захисту та інтеграції ромської національної меншини в українське суспільство, фактично, не реалізується - відчувається брак інституційнох спроможності органів державної влади й, звичайно, головна причина - відсутність коштів у бюджеті. По-третє, і найтривожніше, антиромські заяви окремих представників місцевої влади не зустрічають помітного осуду чи покарання, особливо з боку державних органів. Таке ставлення сприяє посиленню нетерпимості в  громадах і суспільстві загалом».

Пропонуємо подивитись на проблему, зокрема, очима представників нацменшини.

Амір

Мене звати Амір. Я живу в Сумах. Мені 16. Я вчуся в машинобудівному коледжі на першому курсі за спеціальністю «обробка металу на автоматичних станках та лініях». Тобто, я майбутній інженер. Окрім цього, я молодий письменник. Написав вже три книги. Дві з них за жанром - фантастика, а третя, що готується до випуску, є містикою.

В 6 років я втратив сім'ю в автомобільній катастрофі. З того часу мене виховують дідусь із бабусею. Дідусь в свій час працював у ромському театрі й видавав власні книжки. Але через цензуру КГБ мало що залишилося. Наразі є лише одна книжка - «Помста рома» - в якій розповідається про життя ромів у 1930-40 роки.

А у своїх книжках я розказую свою версію відомих всім подій. В першій книжці я розповів про трагедію на Чорнобильській атомній станції. В моїй версії НЛО було причиною.

Почав писати в 13 років, навчаючись у 7-му класі. Я пам’ятаю, це був урок геометрії, саме на ньому я написав свої перші дві сторінки. Тоді саме була річниця Чорнобильської трагедії.

[dyvys_blockqoute text="Зараз навіть друзі жартують, що я «інженер-письменник», тому що досі не можуть розібратися, чому я пішов на інженера, якщо в мене є нотки письменництва" author="Амір"]

Після того, як я почав писати книжки, моє життя поділилося на два шляхи. Або я продовжую писати книжки, або я займаюся автомобілями. В дитинстві, коли мій батько був ще живий, я був поряд, коли він ремонтував автомобілі. Тоді я їх і полюбив. Зараз навіть друзі жартують, що я «інженер-письменник», тому що досі не можуть розібратися, чому я пішов на інженера, якщо в мене є нотки письменництва.

Зараз я розмірковую над тим, щоб зробити в Сумах проект в бібліотеці. Є одна, в яку я ходжу з дитинства, з неї почалося моє письменницьке життя. Я хочу перетворити її на арт-об'єкт, на місце, де люди можуть відпочивати і розвиватися одночасно.

Віта

Я юрист з Одеси, мене звуть Віта. Займаюся я правозахистом ромів. У нас є в місті своя громадська організація – «Правозахисний ромський центр». До нас звертаються роми щодо отримання юридичної консультації й юридичної допомоги. Ми їм допомагаємо в складенні різних документів, отриманні громадянства, оформленні документів на будинки. Ми це робимо безкоштовно.

Навчалася в юридичній академії в Одесі. Зараз хочу розширити спектр своєї діяльності. Думаю займатися культурницькими проектами.

Я вважаю, що, коли береш на себе відповідальність, ти починаєш вести за собою людей. Моя допомога і є моєю відповідальністю, оскільки люди чекають, що я вирішу їхні проблеми, і я стараюся це зробити. В той же час це - моя свобода, бо я можу собі це дозволити, повести за собою людей.

[dyvys_blockqoute text="Моя допомога і є моєю відповідальністю, оскільки люди чекають, що я вирішу їхні проблеми, і я стараюся це зробити" author="Віта"]

Я не вважаю себе супергеніальною чи прогресивною. Ще є куди рости, є над чим працювати. Проте я думаю, що ми, нове покоління, можемо на своєму прикладі показувати іншим, що час іде, світ не стоїть на місці. Думаю, наша робота ще дасть свої плоди. Найбільше хотілося би, щоб ромська громада хоча б трошки почала усвідомлювати, що не все закінчується межами своєї громади, і що свої права не тільки можна, але й потрібно захищати.

Не можу сказати, що я хочу кимось стати. Можу сказати, що в планах на майбутнє відкрити свою власну організацію. Проте я вмію відділяти роботу від особистого - я повернуся додому й стану звичайною ромською дівчиною, яка готує, прибирає, піклується про родину. А вранці я прокинусь, піду на роботу і буду юристом - в сорочці з білим комірцем - і старатимусь далі допомагати людям.

Едгар

Я Едгар з Ужгорода. Займаюся проектом «Крок за кроком», асистент вчителя в 11-й школі в Ужгороді. Мені 21. Допомагаю ромським дітям, перекладаючи, якщо дитина не зрозуміла вчителя. В мене в класі зазвичай 2-3 рома. Якщо дитина не відвідує школу з якихось причин, то я йду до батьків дізнатися, чому так, знайти спільну мову. Оскільки я ром, мені легше знайти спільну мову, легше пояснити, чому важливо вчитися.

Я хочу навчатися психології, планую вступати в університет. Проте я хочу, щоб моя робота була пов’язана з допомогою людям. Як то кажуть, якщо не ми, то хто допоможе?

[dyvys_blockqoute text="Мені здається, що до мене люди ставляться доброзичливо не через мою національність, а тому, що я до них ставлюся добре" author="Едраг"]

Різні люди в Ужгороді по-різному ставляться до ромів. Я живу не в таборі, а в центрі міста зі своєю сім'єю. У мене багато друзів: і українців, і ромів. Проте мені здається, що до мене люди ставляться доброзичливо не через мою національність, а тому, що я до них ставлюся добре. Окрім цього, мені здається, люди цінують мою працю. Тому я хотів би продовжувати займатися педагогікою, зокрема, орієнтованою на ромських дітей.

Альона

Мене звуть Альона, родом з Чернігова, зараз вчуся в Києві в КНУ ім. Шевченка на юридичному факультеті. У Чернігові закінчила коледж. Ще я - ромська активістка, учасниця правозахисного руху.

Я закінчила коледж, брала участь у Школі з прав людини всеукраїнської в Чернігові стажування в “Українській Гельсинській спілці”, маю інші сертифікати про стажування й звіти: шкіл прав людини, тренінгів тощо. Нині вчуся на другому курсі.

Для мене є складним ґендерне питання. В нас виховання таке - перше слово дається чоловікам. Ми живемо в ХХІ столітті, але ромська спільнота дуже закрита. З покоління в покоління передаються традиції, правила, уклад життя, якому слідуємо і який тримає нашу громаду разом. Одна фраза, яка чітко характеризує наші традиції: ось так робив мій дід, так робив мій тато, і я так буду робити.

Для мене це боротьба. Я хочу кожного дня прокидатися й розуміти, що світ змінюється й цінності прав людини розуміють усе більше. І це не зраджує моїй ідентичності. Бо справа не в тому, чи правильно говорити «ромка», чи «циганка», а в тому, щоб бути частиною толерантного суспільства, в якому живеш. Для мене важливо також бути не лише приналежною до свого народу, але й людиною, яка бореться з табу і відкриває нові можливості для інших.

[dyvys_blockqoute text="Я хочу кожного дня прокидатися й розуміти, що світ змінюється й цінності прав людини розуміють усе більше. І це не зраджує моїй ідентичності" author="Альона"]

Я народилася і живу в традиційній сім'ї, консервативній, у нас дівчата і хлопці на більш ніж дружньому рівні не можуть спілкуватися. Є правила: повинно відбуватися сватання, оглядини, потім  весілля. Відповідно, безневинна дівчина виходить заміж. Дуже складно.

Якщо брати місцевий рівень, я ні з ким не спілкуюся. Я для них чужа. З українськими чоловіками мені також не можна, щоб мене побачили в місті  десь, плітки підуть, відповідно, я й не можу допустити цього. Для мене говорити про це, як «Я не боюсь сказати», - але це передається з поління в покоління.

Мене надихає моя молодша сестричка. Я хочу їй найкращої долі. 14 років виповниться скоро, і вона для мене сонце. Я хочу, щоб у неї був вибір. Щоб її вибір був не з декількох можливих, а свідомий. Я зроблю для цього все. І це мій вибір.

Роман

Я - Роман, вчуся в Інституті міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка на факультеті міжнародних відносин. Вивчаю політику, міжнародні відносини, дипломатію, історію різних країн. Мені це здається дуже цікавим. В майбутньому хотів би пов’язати своє життя з моїм фахом. Але головна моя мета - робота має приносити не лише задоволення, але й відчуття того, що я роблю світ кращим. Тому що ми живемо в утвореннях, які ми називаємо державами, і їхнє головне завдання - це мирно співіснувати з іншими, знаходити спільну мову, домовлятися щодо розв’язання проблем спільних загроз. Я хочу працювати з правами людини, проблеми екології, енергетики, війни і миру, соціальні проблеми. Мені здається це все шалено цікавим і важливим. Я хотів би брати участь в прийнятті якихось рішень.

Я не люблю далеко заглядати і оголошувати свої плани. Тому що вони можуть не збутися, й мені буде соромно перед тими, з ким я поділився ними. Нині я вже змінив декілька місць роботи, відчув незалежність: був піарником, журналістом. Тепер мене цікавить громадянське суспільство. Окрім цього, я хочу продовжувати вчитися. Я відчуваю, що у мене ще є маленький проміжок часу, в який я можу собі дозволити отримати якісь вузькоспеціалізовані знання, адже вони дедалі більше стають потрібними. Хочу, наприклад, повчитися за кордоном, побачити, як живуть інші люди, як функціонують інші системи освіти. Хочу познайомитися з іншими культурами. Ось вчу арабську мову.

[dyvys_blockqoute text="головна моя мета - робота має приносити не лише задоволення, але й відчуття того, що я роблю світ кращим" author="Роман"]

Є різні люди. Звісно, я відчував дискримінацію в своєму житті, я часто відчував себе «білою вороною». В дитинстві це особливо відчувалося: всі хлопчики були русявими, а я чорнявий - кепкували. Звісно, це було дуже неприємно. Я думав про це. Бувало, навіть бився. Хоча, мені здається, діти взагалі більш жорстокі. Але зараз я вже досить рідко відчуваю прояви дискримінації. Або я просто навчився цього не помічати. Коли я знайомлюся з людьми, я відкрито заявляю про те, що я ромської національності, якщо вони, звісно, мене запитують про це. А запитують часто. Люди навіть знайомляться зі мною тільки тому, що я виглядаю не так, як вони.

Коли люди знають, чим я займаюся і несподівано дізнаються, що я ром, що я не живу в таборі, вони кажуть: «Вау! Правда?!», - і я бачу, щось ламається в їхніх головах…

Радослава ЧЕКМИШЕВА