Перші «совєти» в Галичині: коли і хто такі?

Утвердилось, що перші «совєти» прийшли в Галичину у вересні 1939 р. з початком СРСР та Німеччиною Другої світової війни.

Однак, уперше радянська влада прийшла і спробувала інституційно утвердитись ще в липні-вересні 1920 р. Те, що цей факт, як і ряд інших принципово важливих фактів, ще не утвердились у свідомості значної частини суспільства, демонструє нам, що політика пам’яті до 2014 р., за винятком спроб її ввести в україноцентричне русло за президентства В. Ющенка, толерувала радянську політику пам’яті.

У результаті, ми отримали окупацію Криму, «ЛНР» та «ДНР». Хоча в рамках Української національної революції 1917 – 1921 рр., тобто періоду відродження та боротьби за утвердження української державності на етнічних землях українців, більшовики творили схожі проекти: Донецько-Криворізька республіка, Одеська республіка, Таврійська республіка. Це стосується територій, що входили до складу Російської імперії. Сміливо можемо стверджувати, що і УРСР був такий ж квазідержавний проект, навколо якого об’єднали три згадані вище. Російська імперія (монархія) мала свій сценарій під час окупації – формувала генерал-губернії та губернії.

Як тільки виникла можливість, більшовики вдались і до творення квазідержави на західноукраїнських землях, що на той час окупували поляки. Про цей маловідомий факт, Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку, поговоримо з експертом, який дослідженню цієї проблеми присвятив декілька років – к.і.н. Романом Кузьминим.

Чи можемо ми стверджувати, що перші «совєти» прийшли в Галичину влітку 1920 р., а не у вересні 1939 р.?

Вперше органи радянської влади в Галичині були створені у 1920 р., на чолі з Галицьким революційним комітетом (Галревкомом).

Потрібно нагадати, що у квітні 1920 р. після укладення Варшавської угоди між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським польсько-українські війська здійснили спробу завдати мілітарної поразки Червоній Армії на Правобережній Україні та Білорусії. Однак, отримавши підкріплення вже в червні-липні 1920 р. війська Південно-Західного фронту Червоної Армії завдали поразки військам союзників. До речі, до складу Реввійськради фронту входив Й. Сталін. На хвилі ейфорії В. Ульянов-Ленін поставив завдання “радянізувати” Польську республіку. З цією метою було створено “Польревком”, куди увійшли Ю. Мархлевський, Ф. Дзержинський, Ф. Кон та інші. Він мав стати революційним урядом Польської народної республіки.

Читайте також: В очікуванні Дня Незалежності: як Україна 26 років перемагає УРСР

Використовуючи суперечності між галицькими та наддніпрянськими діячами, які виникли через Варшавську угоду (квітень 1920 р.), за якою УНР погодилась на анексію Галичини польською стороною, радянське керівництво розпочало реалізовувати план створення “галицької республіки”. Після переходу частинами Червоної Армії р. Збруч, 26 липня 1920 р. було зайнято перше велике місто – Тернопіль. Сюди, зі Жмеринки, прибули перші діячі Галицького революційного комітету, які  розпочали заходи по формуванню радянського уряду Галичини.

Галревком мав здійснювати управління маріонетковою республікою – Галицької Соціалістичною Радянською Республікою, із тимчасовою столицею у Тернополі, яку планували перенести до Львова після його зайняття. Тому, є всі підстави стверджувати, що вперше радянська влада у Галичині була встановлена саме в 1920 р.

Що це за державне утворення Галицька Соціалістична Радянська Республіка з центром у Тернополі? Вона охоплювала території, де найдовше протрималась російська окупація під час Першої світової війни з її військово-адміністративною владою Галицько-Буковинським генерал-губернаторством?

У певному сенсі дійсно територія ГСРР, накладається на територію Галичини, яку війська Російської імперії окупували під час Першої світової війни. Особливо разюча схожість із територією, яку на короткий період було окуповано під час так званого “Брусилівського прориву” та червневої кампанії у 1917 р. Є всі підстави вважати, що ГСРР мала контролювати не тільки територію Східної Галичини, населену переважно українцями, але й Західну Галичину, з центром у Кракові, де проживало польське населення. В процесі Мінських переговорів (з кінця вересня в Ризі), цікава аналогія із сучасними подіями, між польською та радянською стороною було прийнято рішення обмежити територію ГСРР Східною Галичиною.

Читайте також: Російська суспільно-політична думка початку 1990-х років щодо незалежності України

Але на цьому аналогії закінчуються. Галревком у першому ж декреті оголосив державними мовами ГСРР – українську, польську та ідиш. Оголошено загальну трудову повинність, запроваджено хлібну продрозкладку, карткову харчову систему, проведено націоналізацію великих землеволодінь та підприємств. Планувалась шкільна реформа із створенням так званої “трудової школи”.

Як зустріло їх населення, особливо чи вдалось використати ту «п’яту колону» - москвофілів, що Росія витворила ще напередодні Першої світової війни?

Цікаво, що населення їх зустріло досить добре. Давній українсько-польський антагонізм радянська влада використовувала для своєї пропаганди, переконуючи населення, що тепер влада буде в руках “пролетаріату”. Звіти із народних віч, на яких створювались сільські ревкоми протягом серпня 1920 р., яскраво це підтверджують. Але із процесом створення колективних господарств на базі фільварків, примусові реквізиції харчів для потреб Червоної Армії та Галревкому, приклади розкішного життя очільників республіки порівняно із животінням місцевого населення, кардинально змінили настрої галичан у вересні 1920 р.

У зв'язку із стрімким наступом Червоної Армії у червні-липні 1920 р. виник брак кадрів знайомих із галицькими реаліями. Але “москвофіли” не розглядались більшовиками як кадровий резерв, оскільки вони часто були монархічних поглядів. Натомість інтенсивно використовували галичан, які потрапили у російський полон під час Першої світової війни і концентрувались у “Туркестані” (Центральній Азії), нижчий старшинський і стрілецький склад УГА, яку намагались перетворити на Червону Українську Галицьку Армію та місцеве населення, яке з різних причин було готове співпрацювати із новою владою. Зі зміною стратегічної кон’юнктури у вересні 1920 р. Галревком активно проводив чистку органів влади від українців, натомість активно залучав місцевих поляків, що свідчить про плани передачі ГСРР до складу майбутньої польської радянської республіки.

Які політико-правові відносини було вибудовано з УСРР та РСФРР?

Офіційно ГСРР в нормативно-правових актах розглядалась як частина майбутньої федерації радянських республік, але фактично керувалась із Москви. Зокрема, керівник Галревкому Володимир Затонський,  після невдалої спроби закріпитись у Галичині, писав 23 вересня 1920 р. звіт про роботу Галревкому безпосередньо В. Ульянову-Леніну. Всі кадрові рішення йшли через Галбюро, які знаходились у Москві та Харкові.

У перший період (серпень 1920 р.) ГСРР розглядалась як складова частина УСРР про що говорять кадрові рішення, політика “українізації”, передачу урядом УСРР видрукованих Директорією УНР грошей – номіналом по 50 карбованців. На перших засіданнях ЦК Комуністичної Партії Східної Галичини прийнято рішення не розривати відносини із ЦК КП(б)У і визнано організаційну залежність від останнього.

Натомість після мінських переговорів, у яких брав участь делегат ГСРР Михайло Баран, курс щодо ГСРР змінюється. Фактично спостерігається згортання проекту “галицької республіки Рад”. У внутрішній політиці пріорітетом було забезпеченння всім необхідним підрозділів Червоної Армії та партійного апарату, а населення – за залишковим принципом.

В економічному плані ГСРР мала експортувати до РСФРР та УСРР нафту, бензин, сіль, соду, а у зворотному напрямі мали йти мануфактура, знаряддя праці, вугілля та інші товари промислового виробництва.

За яких обставин ГСРР припинила своє існування?

Внаслідок поразки військ Червоної Армії в битві під Варшавою, яке відоме в польській історіографії як “чудо на Віслі”, у вересні 1920 р. розпочався контрнаступ польсько-українських військ. Зокрема, війська УНР під командуванням А. Омельяновича-Павленка форсували р. Дністер і вели наступ на Тернопіль з боку Теребовлі, натомість польські війська – зі сторони Зборова, чим загрожували взяти в оточення столицю квазіреспубліки. Внаслідок повного виснаження всіх резервів червоноармійці поспішно відступали за р. Збруч. Під час втечі багато місцевих співробітників нижчої ланки радянських органів влади вирішили ухилитись від евакуації на територію УСРР. Пізніше польська влада притягувала їх до судової відповідальності як колаборантів. Загалом, після евакуації 18 вересня 1920 р. з Тернополя до Жмеренки, а пізніше до Вінниці, партійні та урядові кадри ГСРР протягом жовтня-листопада 1920 р. передано до складу центральних та місцевих органів радянської влади УСРР.

Які особи відзначились в її утвердженні та яка їх доля?

Ключовою особою цієї маріонеткової республіки, як голова Галревкому та Політбюро ЦК КПСГ безсумнівно був Володимир Затонський. Він був уродженцем західного Поділля, із Дунаївців, учасником жовтневого перевороту 1917 р., тому вважався у вищих партійних колах більшовиків провідним фахівцем із “українського питання”. Особисто був знайомий із лідерами РСФРР та УСРР, зокрема виступав довіреною особою Х. Раковського, С. Косіора та безпосередньо В. Ульянова-Леніна. Як член Реввійськради XIV-ї армії Південно-Західного фронту, В. Затонський фактично отримав диктаторські повноваження в ГСРР. Він вів політику розпалювання соціального протистояння між заможними та бідними верствами, щоб скористатись ним для зміцнення радянської влади. Провадив урядування російською мовою, хоча добре володів українською, і це тоді, коли російська мова не була в переліку крайових мов. В умовах появи чуток про поразку Червоної Армії під Варшавою, розпочав чистку серед українців в органах влади республіки. Під час “Великого терору” у 1938 рр. був заарештований і розстріляний, в тому числі за те, що звинувачував особисто Й. Сталіна у поразці 1920 р.

Правою рукою В. Затонського був Михайло Левицький, галичанин-військовополонений, діяч Комуністичної партії Східної Галичини ще з 1919 р. Як керівник відділу внутрішніх справ Галревкому фактично відповідав за політичну і кадрову складову в діяльності Галревкому, в тому числі шляхом використання загонів міліції, які йому підпорядковувались. У 1921-1923 рр. працював у дипломатичному представництві СРСР в Чехословаччині, пізніше в Австрії, де спеціалізувався на дискредитації та взаємному поборюванні різних течій української еміграції. У 1933 р. заарештований і загинув за нез'ясованих обставин.

Михайло Баран був керівником військового відділу, який забезпечував потреби підрозділів Червоної Армії та “червоних” галицьких куренів. Був офіційним представником від ГСРР на переговорах у Мінську та Ризі в 1920-1921 рр. У 1933 р. заарештований у справі “УВО”, розстріляний в 1937 р. в урочищі Сандормох (Карелія).

Михайло Наваловський – керівник Галицької Надзвичайної Комісії. Ініціатор активного переслідування діячів ЗУНР, УНР і заможних верств. В 1930 р. голова Комісії для чистки апарату ВУАН. Подальша доля невідома.

Федір Замора – керівник Тернопільського повітового ревкому. У студентські роки голова “Академічної громади” у Львові, заступник голови “Українського Студентського Союзу”, член Української Національної Ради ЗУНР, військовослужбовець УГА, пізніше – політкомісар ЧУГА. У 1920-их рр. був директором школи на Полтавщині. В 1931 р. арештований у справі “Українського національного центру”, але звільнений. Вдруге заарештований у 1937 р. і розстріляний у Харкові.

Таким чином, бачимо що практично всі діячі ГСРР були ліквідовані органами НКВД у 1930-х роках, незалежно від рангу та займаних посад, за принципом “мавр зробив своє діло, мавр може піти”.

 

Іван ХОМА,

кандидат історичних наук,доцент кафедри історії України та етнокомунікацій, Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка»