Левко Лук’яненко розповів, чому Акт проголошення Незалежності зачитував Яворівський

8_main
Фото: Новое время

На 26-му році незалежності ми сприймаємо її як належне. Незважаючи на зовнішні загрози, російську агресію, Україна залишається вільною і суверенною державою, а 26 років тому для тих, хто писав і проголошував Акт про незалежність – це було подвигом, вчинком, який переламав хід історії.

Нині практично всі бачили, як виглядає той листок із звичайного шкільного зошита, на якому був написаний один із найважливіших документів в історії становлення української держави. Як писали Акт  проголошення Незалежності України і що цьому передувало, ІА Дивись.info розпитала в автора документа, Героя України Левка Лук’яненка.

«Дню проголошення Акту Незалежності України передували дуже важливі події. Російські шовіністи у серпні вирішили, що вже далі терпіти не можуть, бо на 20 серпня було призначене підписання нового, так званого союзного договору, підготовленого під керівництвом Горбачова, який дозволяв створення незалежних держав. За союзними республіками визнавалися вже армія, фінанси, тобто це було перетворення Союзу в незалежні держави. Російські шовіністи злякалися і бачили, якщо цього зараз не зупинити, то національні визвольні рухи у союзних республіках уже настільки розвинуться, що тоді цього зупинити не можна буде. І вони вирішили грати на попередження. І на 19 серпня створили оцей «государственный комитет по чрезвычайному положению» (ГКЧП) і проголосили нову владу. Реально це була антиконституційна акція з метою захоплення влади. Вони готувалися, кажуть, було заготовлено 230 тисяч кайданків на руки. Путчисти готувалися провести масові арешти і тим самим зупинити розвал Радянського Союзу. Але їм це не вийшло, бо в Москві Єльцин відважився  і виступив із звинуваченням ГКЧП у державній владі. І це підбадьорило всіх.

Що стосується України, то 18 серпня я був у Запоріжжі. Там відбувся велелюдний мітинг, фестиваль. 19-го я повернувся звідти ранесенько. Приїхав у провід Української республіканської партії. Я як юрист зрозумів юридичну природу того, що сталося. І ми розглянули питання про можливість переходу Республіканської партії на нелегальне становище. Тим часом Народна Рада збиралася у Спілці письменників. Відтак я поїхав у Спілку, де ми обговорили ситуацію і розподілили обов’язки. Створили групу для редагування документів, створили групу для спостереження за Майданом Незалежності (тодішня назва – площа Жовтневої революції – ред.), щоб бачити, що там відбувається.

І на 11-ту годину Кравчук призначив зустріч у Верховній Раді.  Я був запрошений як голова Республіканської партії. Це було 19-го числа. Тим часом змовники і Комуністична партія України, яка взяла участь у змові, зрозуміли, що програли. І тому 23-го числа ми вперше, частина Народної Ради (бо це був серпень, відпустки, люди роз’їхалися по Україні, а ті, хто близько був, відвідували ті засідання) зібралися у будівлі Верховної Ради, піднялися на третій поверх, у тому крилі, що збоку парку. Десь була присутні половина Народної Ради.

Комуністи виступають, хочуть бути білесенькими, пухнастенькими, спішать заявити бажання увійти у Народну Раду. І тоді в умовах такого ніби їхнього провалу, а нашої перемоги, виступають колеги на зборах Верховної Ради і кажуть, мовляв поки комуністи розгублені, давайте проведемо ось такий закон, такий закон… Пропозиції були добрі, спрямовані на те, щоб розширити суверенітет, але союзної республіки. Я, здається, прослухав три пропозиції, а потім піднявся і кажу: «Шановні колеги! Давайте зробимо щось інше. Давайте проголосимо Україну незалежною державою і тоді нам не потрібно буде хитрувати – чи комуністи розгублені, чи не розгублені».

Тоді Україна буде творити таке законодавство, яке необхідне для незалежної держави. Цю пропозицію сприйняли добре, як одкровення. І, здається, Павличко каже: «Нехай Левко і напише!» Я піднявся, зробив пару кроків, щоб йти у крило від вулиці Грушевського. А потім думаю, та що я сам, когось покличу. Я обернувся і побачив Леонтія Івановича Сандуляка. Я знав його, це видатний учений, лікар, патріотична людина і добра людина загалом. Він був народним депутатом ще СРСР. Як депутат вищого рівня мав право бути дорадчим голосом на засіданнях. Кажу: «Ходімо, Леонтію Івановичу».

Леонтій Сандуляк і Левко Лук'яненко

Це було пів на одинадцяту. Збори дали нам півтори години і о 12-ій ми мали представити проект документа. Коли ми прийшли, я дістав із своєї течки звичайний шкільний зошит, з якого виривав листочки, щоб посилати комусь записки або щось. А потім кажу до Сандуляка: «Який документ ми маємо робити? Що ми маємо охопити і як це сформулювати?» Кажу, що мовляв комуністи розгублені, бо відчувають свою вину, а пройде трохи часу, страх у них мине і вони тоді будуть душити нас. Тому необхідно написати якнайкоротший документ, нічого зайвого, ніяких великих історичних паралелей, ніяких розмірковувань про справедливість-несправедливість, без патетичних фраз про любов до України, нічого цього не треба.

Треба висловити, що ми заявляємо Україну незалежною державою. Він із цим погодився. Я тоді почав писати методом виключення, коли щось хочеш далі серйозніше обговорювати, але для початку ти викреслюєш те, що стосується начебто, але непотрібне.

Я написав спочатку слово «закон», а потім викреслив, бо закон це нормативний акт тривалої дії. Я любив гетьманщину, козаччину, а там був такий політичний термін як універсал. Я написав «універсал», а тоді подумав, що це термін української політичної історії, а не радянської. Комуністи історії не знають, їм незрозуміло, що це за термін і почнеться обговорення самого терміну. Не треба, бо тоді буде затримка. І тоді Леонтій пропонує: «А може хай буде акт?» А я думаю, та й справді. Акт може бути багаторазової дії, може бути одноразової дії, але він не має нічого негативного сам по собі. Він, правда, і позитивного не має нічого. Якщо взяти саме слово «акт» – то це дія.

Далі я почав писати таку ніби ввідну історичну преамбулу про те, що, продовжуючи традиції боротьби за незалежність і проголошення Української народної республіки незалежною державою 22 січня 1918 року… Другий абзац: опираючись на Декларацію про державний суверенітет, ухвалену півтора року тому… Третій пункт і четвертий, який стосувався територіальної влади. Про те, що законодавство СРСР втрачає чинність на території України і влада незалежної української держави поширюється на усі території у межах тих кордонів, які є, і плюс морська зона. І на 12 годину ми повернулися на збори, які вже зібралися. Я виступив з пропозицією, що треба писати якнайкоротший документ.

Ця тема мала вже свою історію, бо 16 липня Верховна Рада проголосувала за державний суверенітет і тоді дискусія теж була чи писати довгий документ, чи короткий. Ми тоді дискутували з Головатим. Це було тоді якось ближче. Ми до Народної Ради належали, він добрий юрист, а там було багато не юристів, тому вони вже прислухалися до наших дискусій. І у 90-му році перемогла та думка, що давайте створимо цілу програму руху до незалежності.

Зрештою всі схилилися до того, що треба написати коротесенький документ, бо ця сесія Верховної Ради надзвичайна і вона може відразу ухвалити. Якщо ж вона не ухвалить і потрібне буде обговорення, а обговорення затягнеться і ще й перенесуть на наступний день, а там, здається, саме припадали субота та неділя – неробочі дні, а тоді страх у комуністів пройде і вони нам завалять усю справу.

Тому погодилися і тоді почалося загальне редагування тієї чернетки. Протокол ми не вели, бо в таких гарячих подіях не думаєш, як це гарно оформити, а як суть вкласти і яку суть вкласти. Тому всю дискусію я не запам’ятав, але пригадую, здається, Павлично запропонував таке ввідне речення і воно добре було. Головатий пропозиції вносив. Сиділи над цією чернеткою доволі довго, відреагували і доручили мені виступити завтра та представити документ у Верховній Раді. Передали текст у Секретаріат, щоб він надрукував і при реєстрації роздали цей текст усім депутатам. Ось така була ця підготовка 23 числа.

24 числа прийшли всі, бо це була скликана надзвичайна сесія. Зібралися в залі, Кравчук оголосив порядок денний, що ось Акт проголошення Незалежності. За цей порядок денний проголосували. Тоді він дає час для виступу. Піднімаюся, бо мені ж доручили. Я був в івано-франківській депутації і сидів так, що важко було вийти. А Яворівський був близько до трибуни. І ось ми піднялися обоє. Кравчук подивися на мене, на Яворівського і покликав Яворівського. Він вийшов на трибуну і оголосив цей акт.

Фото: Голос України

Комуністи попросили перерву, щоб обговорити. Їм перерву дали, вони спустилися у нижній зал. Обговорення не було довге, може, хвилин 20-ть. Звучали сміхотворні думки. Хтось сказав: «А чим ми провинилися перед Москвою, що ми маємо відходити!?» Але між тими циркулювали й цікаві думки.

Наприклад, що українці все ж таки гуманніший народ, ніж росіяни і тому на всякий випадок треба відокремитися від Росії. Бо в Росії цілком можливо, що почнеться гоніння на комуністів, як було у 1956 році в Угорщині. Там коли сталося повстання, то мадяри ловили комуністів і писали: «Комуніст!» «Зрадник!» Клали цей папірець на груди і приколювали багнетом. Хтось боявся, що це може початися і в Радянському Союзі. Тим більше, що Єльцин доволі круто діяв. Він 19 серпня виступив дуже різко проти цих змовників, заколотників, а це вже йде мова про 24 число.

То в комуністів були такі думки, що варто відокремитися, бо як будуть різати, то, може, тільки в Росії, а Україну не чіпатимуть. І тоді Гуренко, дякувати, що його голова добре спрацювала, запропонував проголосити Акт. Вони піднялися в зал, і Кравчук запропонував проголосувати. На табло висвітлилося 346 чи 349 депутатів. Тобто величезна конституційна більшість.

 

укрінформ

https://www.youtube.com/watch?v=TdYk5aYKoGY

Навколо Верховної Ради, у парку були тисячі людей. Вони також чекали того рішення. А ми підхопилися, почали один одного обіймати. Мене вітали, я їх вітав. Це було таке піднесення, таке щастя, така радість, що більшого в житті я не знав. І тоді я подумав: «Боже, навіть якщо я б більше нічого в житті взагалі не зробив для України, то задля оцього варто було жити».

Так проголосили і утвердили незалежну Україну.

Пізніше пояснили мені так, чому Леонід Макарович покликав Яворівського. Мовляв в залі комуністи і їх абсолютна більшість, а якщо Лук’яненко – націоналіст, якого вони проклинали, судили і гнали, проголосить Акт, то, можливо, багато з них не захочуть проголосувати. Натомість Яворівський – він своя людина, з комуністичного середовища, відомий, його знають, знає Україна, а Лук’яненка не знають, він же ціле покоління був у клітках.

Може колись я зустріну Леоніда Макаровича і побалакаю з ним на цю тему. Але якщо це справді було так, то я дякую йому, що він це зробив. Бо для мене не так важливо, що я проголошу, а важливий акт проголошення незалежності України.

А потім ми вийшли на вулицю, трохи помітингували біля Верховної Ради, повернулися в зал, ухвалили важливі постанови, а ввечері на Софіївському майдані був загальноукраїнський мітинг – з’їхалися з усієї України, з усіх областей люди. Тоді були включені всі радіостанції України, і я зачитав для всіх українців Акт проголошення незалежності України. Ось так мені випала така важлива місія. В основному тут багато залежало від Кравчука. Я, безперечно, йому вдячний за це.

Фото: Олександр Клименко

А потім ввечері пізно повернувся додому, зайшов до хати, а на столі стоять якісь напитки, закуски, і питаю в жінки, що це таке, а вона каже, що це мій день народження, і питається, де мої друзі. Відкриваються двері і заходять члени Центрального проводу Української республіканської партії. Ми відзначили відразу два дні народження – День народження Лук’яненка і День народження України…»

Оксана ДУДАР

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: