дивись.info

Монаше життя. Чим живуть черниці православного монастиря (фото)

Монаше життя. Чим живуть черниці православного монастиря (фото)

Православний Свято-Миколаївський жіночий монастир з усіх боків оточений суворим Лебединським лісом. У народі монастир називають просто – «Лебединський». Колись тут був тубдиспансер, інтернат для дітей, хворих на ДЦП, духовне училище для дівчаток, а свого часу монахині переховували у стінах монастиря бійців УПА.

Розташований він за 5 кілометрів від села Лебедин у Черкаській області. Дістатися сюди можна лише по грунтовій дорозі. Незважаючи на складну та цікаву історію храму, тут не знайдеш екскурсійних маршрутів, а мешканці монастиря закриті до відвідувачів.

– Валєра, возьмі вєдьорічка!

Галасливий гурт людей біжить до резервуарів з «священою» водою, ігноруючи приписи на табличці про заборону шуміти на території святих місць.

Валєра бере пластмасове відро і опускає його в укриту дерев’яним настилом криницю. Через спеку рівень води помітно впав, і якщо взимку та весною вода чиста, то нині нагадує збовтане какао.

До «цілющого» джерела, яке розташоване приблизно за кілометр від Свято-Миколаївського Лебединського монастиря, щодня приїжджають десятки людей. Для обливання тут є всі умови: ряд дерев’яних кабінок, пофарбованих у зелений колір, прикріплені за мотузки пластмасові черпаки, кружки та відра.

Валєра опускає відро декілька разів, витягуючи щоразу напівпорожнє. Чоловікові таки вдається набрати повне відро, з яким він зникає у зелених кабінках.

Ууууххх, – кричить від захвату чоловік і повертається ще за одним відром.

Жінки ж розчаровано поглядають на мутну воду та повертаються до автомобіля.

Криниця розташована на дні яру. Навколо –  вологий недоторканий  Лебединський ліс. Свого часу він був прихистком для українських повстанців, що боролися проти радянської влади. Епізодично ліс навіть згадується у романі «Чорний ворон» Василя Шкляра.

Повітря чисте, дихається легко, пахне живицею. До дерев’яної підлоги, яка не встигає висохнути через постійних «прихожан», прилипло жовте яскраво-жовте листя, вітер легенько похитує посаджені монахинями троянди, із дерев’яних кабінок доноситься крик Валєри. Люди вірять, що якщо навіть взимку вилити на себе відро цієї води, то ніколи не захворієш.

За легендою історія монастиря почалася з того, що чотири монахині:  Магдалина, Трифілія, Дарія та Февронія, у далекому 1779-му році у пошуках нового житла опинилися одного разу у Лебединському лісі на ночівлю і побачили видіння. Буцімто Святий Миколай бгалословив їх заснувати тут монастир. Вранці черниці вирішили набрати води з джерела і знайшли біля нього ікону святителя Миколая, в підтвердження того, що це був не сон, а Боже благословення.

Біля входу до джерела постійно стоять іномарки. Люди вірять, що, облившись «святою» водою, можна вилікуватися від усіх хвороб. Утім, екскурсії тут водити не прийнято. Мобільний зв’язок також не ловить, а поблизу немає жодних магазинів. Загалом природа тут недоторкана, а місцина тиха.

Біля криниці метушиться галаслива компанія нових відвідувачів: розмовляють голосно, ігноруючи приписи на табличці, де зазначено, що на території святого місця забороняється палити, розпивати спирті напої, перебувати жінкам у період нечистот, лихословити, перебувати в одязі, що не відповідає нормам.

Чоловік з підпаленою сигаретою вайлувато спускається до криниці. За галасливою компанією тихо спостерігає жінка у чорному. При появі чоловіків вона нахиляє голову і віддаляється від людей. Монахиню не бентежить ані сигаретний дим, ані галасливі «прихожани». Вона сідає на лавку і, схиливши голову, перебирає вервицю з хрестиком. Одяг на жінці поношений і вицвілий, чорна спідниця вже давно втратила свій первісний колір. Руки не такі білі, як у міських монахинь – у Свято-Миколаївському Лебединському монастирі працюють багато і тяжко.

А Ви не могли б мені розповісти, хто тут похований, – несміливо звертаюся я до монахині, показуючи на рівненькі ряди білих хрестиків праворуч від джерела.

Жінка  ледь піднімає голову і я помічаю, що її обличчя ще не старе: років додає ця їхня дивна манера триматися. Всі мешканки монастиря ходять схиливши низько плечі та втупивши погляд в землю. Монахиня відповідає мені рівним винуватим голосом.

Колись у монастирі був інтернат для хворих дєток. Так случилося, шо за рік вони всі вимерли – Господь вилів, шоб тут знову був монастир. Отам їхні могилки, а зараз тут ховають монахинь.

Історія монастиря, яка починається 1779-го року, і справді складна. Під час Першої світової війни монастир існував у режимі надзвичайного військового стану. А у 1923-му році вийшов бюлетень НКВД, за яким монастир було наказано закрити.  Під час німецької окупації монахині почали потроху повертатися у свою обитель. Через підозру переховування вояків УПА було заарештовану ігуменю Валентину.

У 60-тих роках Черкаський обком КПУ розробив детальний «План заходів» щодо закриття Лебединського жіночого монастиря. З 1972 по 1997 рік тут і справді був інтернат для дітей хворих на ДЦП. Більша частина келій та житлових приміщень за радянських часів була зруйнована, а церква пристосована під курники та сараї. Монастирське життя відновлюється вже за незалежної України. Утім, монахинь у монастирі було ще зовсім мало. Зараз тут мешкає близько 30 монахинь.

– А Вас як звати, – запитую у своєї співрозмовниці.

– Татьяна, – торкаючись шершавими пальцями троянди, несміливо відповідає мені жінка і замовкає, а потім, зиркнувши на мої чорні спортивні штани, каже:

Якщо хочете бути здоровими, то носіть спідницю замість штанів, так у Святому Письмі написано.

– А Ви звідки?

– З Донецька, жила у Кременчуці, а тепер Господь привів мене сюди…

Монахиня Тетяна прощається зі мною, за монастирським звичаєм кланяючись декілька разів і, взявши свою порожню тачку, повільно піднімається по асфальтованій доріжці, охайно обсадженій трояндами.

Такі прогулянки у звичний день сестри-монахині дозволити собі не можуть, утім, сьогодні за церковним календарем свято – Різдво Пресвятої Богородиці.

Від світу монастир відгороджує мур. Вхід здійснюється через браму-дзвіницю, форми якої нагадують оборонну фортецю. На територію жіночого монастиря жінкам заборонено заходити із непокритою головою та в штанах. Від кам’яного муру віє прохолодою та сирістю. Я пов’язую на голову хустку і опиняюся на території монастиря.

При вході мене зустрічає стара монахиня, яка продає сир та мед, виготовлений самими монахинями.

М’яса в монастирі нє кушают, не можна, сложно, терпіть нада, не то что в міру, – бубонить собі під ніс монахиня і пропонує мені вдягнути довгу шовкову спідницю у яскравих червоних квітах.

Монашок нельзя фотографіровать, у нас уже корову сфотографіровалі, так она умерла, – робить мені зауваження монахиня, угледівши мій фотоапарат.

А Ви скільки мешкаєте в монастирі?

Давно, с ігумєнія Валєнтіной прішла с Молдови і осталась здесь служіть Богу.

Ймовірно, в цей час монахині спочивають у своїх келіях. Аскетичний і неохайний вигляд черниці на вході контрастує з чудовим доглянутим подвір’ям, обсадженим квітами та покресленим чистенькими доріжками. У повітрі стоїть легкий аромат троянд, тишу порушує хіба що гудіння бджіл (черниці мають своє господарство). На фоні ніжної блакиті неба виблискує золота баня Вознесенської церкви, де кожного ранку монахині прикладаються до фрагмента черепа преподобносповідника Авакума. ( Святий Авакум правив служби у Лебединському монастирі та був репресований).

Навколо церкви ростуть молоді фруктові дерева, височезні ялинки, а якщо повернути направо і пройти вздовж викладеної рожевою плиткою стежкою, натрапляєш на глибоку криницю, до якої мотузками прив’язані алюмінієві кружки.

Перед входом у церкву – застиглі у мармурі два ангела. Окрім церкви, на площі також розташовані каплиця, корпуси келій, обабіч – корпус господарських споруд. Також є крамниця.

Я не можу Вас записать!, – у крамниці з різним церковним начинням ведеться палка суперечка. Огрядна черниця вкотре повторює чоловікові, що не може прийняти його «замовлення» на молитву «сорокоуст» (щоденне молитовне поминання протягом сорока днів в Православної Церкві).

Чому не можете? Як Ви можете мені отказать, ви ж від Бога?, – не вгамовується вже розлючений чоловік.

Бо треба сначала у батюшки ісповідаця. Ви сповідались?

Да!, – сердито відповідає.

У кого?

У атца Івана в нашій Лебединській церкві, – після короткої паузи відповідає прихожанин.

Черниця підозріло поглядає на чоловіка крізь товсті лінзи окулярів.

Ну добре, я Вас запишу, але якщо обманюєте, то будете перед Богом отвічать, – здається жінка.

А Ви не грішите тут? Ви ж від Бога, а гроші за це все берете, – провадить своє чоловік, у якого кудись подівся пієтет перед черницею.

А за шо ж нам жити тоді? – переходить вже на крик монахиня Феодосія.

У крамниці приємно пахне воском та живицею, столи обставлені книжечками релігійного змісту, срібними хрестиками, свічками, ба, навіть картками із зображенням московського патріарха Кіріла.

Попри те, що черниця Феодосія у монастирі вже більше, ніж 9 років, слух ріже її білоруський акцент та притаманна жінкам Північної України ексцентричність. У спілкуванні жінка проста і відкрита, зовсім не схожа на черниць монастиря, які зазвичай уникають розмов із відвідувачами. Феофанія розповідає мені, що родом із Житомирщини, каже, що її син священик, що в монастир потрапила після травми ноги, оскільки доглядати за нею не було кому. Пропонує мені сповідатися у священика та залишитися на ночівлю.

Нашу розмову перериває поява ще однієї черниці. Монахиня дає якісь вказівки черниці Феодосії.

І-гу-ме-нія, – з острахом шепоче мені черниця. – Можете з нею поспілкуватися.

По манері ігуменії триматися видно, що вона не звичайна черниця. Говорить впевнено, горда постава, монахині, проходячи повз, кланяються ігуменії Миколаї.

А звідки ви?

– З монастиря, – твердо відповідає. – У монастир приходять багато, та не всі витримують, дехто думає, що життя у монастирі – це сидіти і думати про принца, а тут працювати треба фізично, вставати о 5 ранку. Не всім дано нести службу.

– За чим люди їдуть у монастир?

– А Ви за чим приїхали, – риторично відповідає мені ігуменія і чомусь лукаво посміхається.

Ігуменія розповідає про «істінную Церковь», Ісуса Христа, пропонує придбати книжку у крамниці про історію монастиря. На запитання, чи можна сповідатися у монастирі, будучи греко-католиком, у відповідь чую категоричне «ні».

Загалом мешканки монастиря не дуже привітні до відвідувачів, на контакт ідуть знехотя, або ж взагалі уникають спілкування. Про їхній життєвий «бекграунд» можна здогадатися хіба що по сумному погляді, похилений головах та обличчях, висушених постійними постами, навіть очі здаються вицвілими, як і, зрештою, чернечих одяг, який здається увібрав у себе ввесь земний смуток, не залишивши жодних надій на радість.

Підготувала Олександра БАГАЧ

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.