Місце України в російській імперській географії

0e25fe4-3

Історична колонка Івана Хоми.

Маємо всі підстави стверджувати, що Україна ще ніколи так далеко не була від Росії, як за останні 4 роки.

Кому, як не нам знати, що перебування в полоні російського світу, це приречення на культурну, економічну та політичну бідність, відсталість, це перебування в стані постійного конфлікту, війни і т.п. Саме за рахунок цього Росія самостверджується та існує.

Гадаю, що сучасні події - це історичне досягнення. Хочеться сподіватись, що цю динаміку нам вдасться втримати. Одночасно є застереження, адже знаємо, що вміємо дуже швидко знівелювати досягнення в більшості здобуті дуже важко та ціною життя українців а також, тих хто ідентифікує себе з Україною. Маємо коротку історичну пам’ять або взагалі не маємо, бракує самокритичності тощо.

Тому пропонуємо для роздумів, розмову з істориком Василем Банахом про місце України в російській імперській географії.

Як російська історична пропаганда розглядала і мабуть розглядає українців та українські історичні території?  

Процес формування сучасних націй – це період доволі довгий, складний та суперечливий. У випадку українців існувало три глобальні проблеми-виклики: відсутність власної держави та розподіл національної території між Російською та Австро-Угорською імперіями, відсутність націотворчої еліти (її русифікація або полонізація), а також те, що російський імперський «націоналістичний проект» вважав українців (в тодішній термінології малоросів) невід’ємною частиною власне російського етносу.

Відтак українські національно-етнічні території станом на ХІХ століття (Правобережна Україна, колишня Гетьманщина та Слобожанщина, а також колонізована переважно українцями Південно-Східна Україна плюс Галичина) російська імперська суспільно-політична думка вважала своїми національними («русскими») територіями, а український етнос, який там проживав, лише етнографічною частиною власне росіян.

Українська національна територія зайняла ключове місце в російському імперському національному проекті, який в часи формування Російської імперії впродовж ХVІІІ століття монополізував Давньоруську історичну спадщину, зробивши істиною в останній інстанції тезу про те, що давня Русь це ї є «государство російське», яке народилося на берегах Дніпра та міцніло за «русских» князів Володимира та Ярослава, а сучасні правителі Росії їх безпосередні спадкоємці. Саме тому, коли в 1991 році на політичній мапі світу постала незалежна Україна із столицею у Києві, російський націоналізм не бажав і не бажає до сьогодні сприймати цей факт. Оскільки це означає втрату ним великої частини історичної легітимності. Саме цим можна пояснити доволі безглузде, з точки зору історичної логіки, встановлення в 2016 році пам’ятника князю Володимиру у Москві.

На підтвердження цієї тези можна навести роздуми «морального авторитета» сучасної російської нації О. Солженіцина (1918 – 2008). У 1990 році побачила світ його стаття «Як нам облаштувати Росію», в якій автор намагався обґрунтувати ідею культурної, історичної та мовної спорідненості росіян, українців та білорусів.

Олександр Солженіцин (1918-2008) Засновник та ідеолог «нового російського слов’янофільства»

В основу єдності трьох народів письменник закладав етнополітичний міф про «три братні народи, що вийшли зі спільної колиски» – Київської Русі.

«Так народ наш, – писав О. Солженіцин, – розділявся на три гілки лише через причину грізної біди монгольського нашестя та польської колонізації. Це все – придумана недавно брехня, що майже з ІХ ст. існував особливий український народ з особливою не російською мовою. Ми всі разом походимо з історичного Києва, звідки, згідно з повістю Нестора, «пішла земля руська» та засіяло нам християнство».

Яке місце в російському націоналістичному проекті «ідеальної національної території» посідає сучасна Південно-Східна Україна?

Тут використовується принцип історичного права, де головним аргументом виступає теза про завоювання та освоєння цих територій силою зброї Російської імперії в наслідок російсько-турецьких воєн кінця ХVІІІ століття.

При чому ігнорується факт аграрного освоєння Південного-Сходу України українськими селянами, які завжди складали там абсолютну більшість, незважаючи на російськомовні міста та анклави грецьких, болгарських, німецьких та інших колоністів.

Відтак прелюдією до путінського проекту «Новоросії» можна вважати думки, які висловлювалися російськими імперськими націоналістами ще на початку 1990-х років, про те, що Україна скористалася наслідками історичних зусиль Російської імперії, зовнішньополітичними успіхами СРСР і, таким чином, отримала «занадто багато» у процесі унезалежнення та перетворення умовних республіканських кордонів на державні.

Уявлення про «історичну територію України» в статті К. Затуліна, надруковану в «Независимой газете» у 1999 році як протест проти ратифікації РФ у 1998 році Великого українсько-російського договору 1997 року

Так, письменник Кіріл Рєзніков переконував росіян у тому, що більшовики подарували Україні багатющі землі Росії, які за розміром дорівнювали великій європейській державі. Серед них область Харкова на північному-сході – землю, що належала Росії ще в ХVІ ст., Новоросію і Північну Таврію з містами Одеса, Миколаїв, Херсон, Мелітополь – плід перемоги Росії над турками у ХVІІІ ст., а також весь Донбас, що здавна був землею козацького Війська Донського. Чотири східні промислові області України – Донецьку, Луганську, Дніпропетровську та Харківську, К. Резніков розглядав як ідеальний плацдарм для «відродження Донецько-Криворізької республіки зразка 1918 року».

Як щодо Галичини?

Впродовж усього «націєтворчого» ХІХ та початку ХХ століття Російська імперія морально та фінансово підтримувала проросійські москвофільські організації, педалюючи тезу про «Галицьку Русь» як невід’ємну частину «Святої Русі», читай Росії. Відтак коротка окупація території Галичини під час Першої світової війни подавалася під пропагандистським соусом «воз’єднання історичних земель».

Проте подальші історичні події, зокрема такі як ідейна перемога над москвофілами народовців, національно-релігійна діяльність Української греко-католицької церкви, боротьба ОУН та УПА тощо остаточно витіснили «образ Галичини» із російського національного проекту «ідеальної російської території».

Впродовж 1990-х років, реанімуючи традиційні українофобські реляції крайніх російських націоналістів ХІХ – поч. ХХ ст. про політичне українство, як польську чи австрійську урядову інтригу в контексті ворожої антиросійської урядової політики, нові російські слов’янофіли й євразійці розробили концепцію, яку умовно можна назвати «своя» Україна та «інша» Галичина.

«Своя» Україна, як її подавали російському обивателю – це частина спільного із Росією-Євразією православного цивілізаційного світу або невід’ємна складова «східнослов’янського ядра», яка спроможна існувати винятково у «братерському» політичному союзі із Кремлем.

Згубним для «своєї» України завжди був етнічний націоналізм, що апріорі спрямований на руйнування українсько-російської єдності, ворожа російському православ’ю Греко-Католицька Церква, зіпсована впливом Заходу тощо. Націоналістичний світогляд «своїй» Україні насаджувався, всупереч волі самих мешканців, радикальними націоналістами Галичини, яка, будучи історично під згубним впливом Західного світу, стала «іншою», ворожою до істинних цінностей, пов’язаних із «російським світом».

Отже, ми можемо на сьогоднішній день сміливо стверджувати, що за останні майже 200 років російський імперський проект формування нації по великому рахунку не змінився. Україна і далі продовжує залишатися в уяві російських громадсько-політичних кіл, не кажучи вже про звичайного обивателя, штучним та незрозумілим політичним утворенням, яке приречене неминуче повернутися в лоно Росії, своєї «історичної батьківщини».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: