Українська реальність дає надзвичайно багато матеріалу для репортажу, - Остап Сливинський

78008669

У розмові ІА Дивись.info есеїст, поет, перекладач польської, болгарської, македонської, англійської, російської, білоруської літератури розповів, чому художній репортаж не має шансів у країнах з тоталітарним режимом, чому для репортера важлива гуманність та чи є в Україні місце для створення повноцінного жанру.

Особистий роман Остапа Сливинського з польським репортажем розпочався ще у 2012-му році з перекладу репортажу Яцека Гуґо-Бадера «Біла гарячка».

Відтоді, зізнається Остап, все й почалося...

«Лише перекладаючи, я відчув цей жанр. І зрозумів, що це дещо більше, ніж гібрид літератури та журналістики. Це абсолютно особливий спосіб писання, і жоден інший не вибудовує таких стосунків між розповіддю і реальністю, між автором і читачем», - розповідає Остап Сливинський.

-        Чи можна, на твою думку, займатися репортажем без емпатії до людей?

Ні, не можна. Для мене це абсолютно очевидно. Хоча репортер може бути дистанційованим, скептичним, може бути навіть циніком. Але це абсолютно не відміняє емпатії, яка є для нього умовою професійної придатності, як на мене. Це означає, що репортер мусить шукати дуже індивідуальний контакт з людьми. Контакт із групою не дасть йому цікавого матеріалу. Дуже цікавим було питання, яке цього року прозвучало на Фестивалі репортажу у Кракові: чому у Польщі практично немає правого репортажу?..

-        Можна стверджувати, що в Польщі репортаж лівий, а в Україні більш правий?

Ні, я б так не сказав. Але чому взагалі я зачепив цю тему – бо я загалом не вірю в те, що правий, консервативно-націоналістичний репортаж може бути цікавим. По-перше, річ у тому, що правий автор наперед знає, де істина і в чому вона полягає. По-друге, його якраз майже не цікавить поодинока історія, доля окремої людини – лише народ, лише колективні цінності. Тоді як репортери, які, наприклад, гуртуються в Польщі довкола «Газети Виборчої» (це, зокрема, відомі в Україні Маріуш Щиґел, Войцех Тохман, Вітольд Шабловський), яка є ліберальною, а подекуди й лівоцентристською, шукають дуже індивідуальні підходи до людей.

[dyvys_blockqoute text="Коли маєш справу з індивідуальною історією, з таким «темним лісом», яким є людина, насправді ніколи напевне не знаєш, чим закінчиться репортаж, яким буде остаточний результат" author="Остап Сливинський"]

І вже точно непросто в нього вписати якийсь наперед визначений меседж.

-        Журналістська освіта для репортера важлива?

Оскільки я сам не журналіст і журналістики ніколи не вивчав, то не буду щось категорично стверджувати. Мені здається, важливішою є не освіта, а досвід – і інтуїція, яку часом називають неусвідомленою сумою того-таки досвіду. Але важливо, щоб досвід був різний: досвід спостереження і комунікації, досвід подорожування і досвід читання.

Ще важливо обрати правильну стратегію, яка, як на мене, в репортажі полягає в тому, щоб не намагатися робити висновків. Не оцінювати, а давати оптику замість того, щоб підставляти інтерпретацію. Не перетворюватися на публіциста. Зрештою, давати достатньо місця читачу, бо літературний репортаж – це такий жанр, в якому співучасть читача надзвичайно важлива. Репортаж – це жанр, який створює ситуацію морального неспокою. Потрапивши в неї, читач мусить собі відповісти на низку питань.

-        Чому жанр, який зародився ще у 60-тих роках минулого століття в Америці, так пізно почав розвиватися в Україні?

Репортаж – це досить підривний жанр. Небезпечний для авторитарних чи тоталітарних режимів. Саме тому, що розповідає маленькі людські історії. А вони – завжди такий камінчик, який, потрапляючи поміж коліщатка державної машини, хай навіть не блокує її, але скрегоче.

Адже історія конкретної людини, яка опинилася в конкретних, завжди неоднозначних, обставинах, завжди йде трішки всупереч генеральним лініям офіційної оповіді, яка має цементувати суспільство. Це стосується не лише репортажу, але й історичної прози, того її різновиду, який ґрунтується на усній історії і протиставляє її колективним історичним наративам. Літературний репортаж у країнах з авторитарними режимами шансів немає. Але в тій-таки Польщі, яку, як відомо, називали «найвеселішим бараком соцтабору», була дещо особлива ситуація. Не тільки тому, що там режим дозволяв те, про що важко було й подумати в інших соціалістичних країнах, але й через дуже сильну традицію літературного репортажу, яка зародилася ще на зламі ХІХ і ХХ століть.

Читайте також:  Переможець конкурсу художнього репортажу про електрички, бідність та українську реальність

В міжвоєнні роки там була справжня зірка літературного репортажу – Мельхіор Ванькович. Зрештою, і в Україні і 20-х роках цей жанр був популярним і розвивався досить вільно (а інакше він і не може): це Майк Йогансен, Олександр Мар’ямов. А вже з 30-х він вперся в глуху стіну сталінської цензури, і це спричинило його фактичну смерть на багато десятиліть.

А в Польщі в 1960-х роках, після «відлиги», коли тамтешній режим почав давати певний «люфт» для дрібних, локальних, нібито аполітичних тем, або ж для тем географічно дуже віддалених, літературний репортаж ожив. І локальними, і географічно далекими сюжетами він скористався, щоб створити таку собі критичну алегорію комунізму з його абсурдом і безліччю заметених під килим проблем: дискримінацією, обмеженням прав людини, злиднями.

Оце існування між «завдяки» і «всупереч» і спричинило те, що в комуністичній Польщі репортер свідомо будував друге дно. Репортаж ставав не тільки (а може, навіть не стільки) переданням фактів, а такою собі притчею. Тобто повідомленням правди про дійсність на якомусь іншому, універсальнішому рівні. Це мотивувало авторів дещо підтасовувати факти, монтувати їх у такий спосіб, щоб це друге дно більш видимим.

В Україні, як і в усьому Радянському Союзі, такого «люфту» не було. Все форматувалося під звичайну новинну журналістику, публіцистику або агітку. Традиція з 20-х перервалася.

-        Які теми є сьогодні трендовими у польському репортажі?

Безліч тем. Наприклад, важкі сторінки історії, зокрема, спільної польсько-української: це «Похорон різуна» і щойно виданий «Сироп із полину» Павла Смоленського, «Кулемети і вишні» Вітольда Шабловського тощо. Також міграція, соціальні проблеми польської провінції, контрабанда, побутове насильство. Це внутрішні проблеми. Але польський репортаж традиційно дуже відкритий до світу: від Чехії, Румунії, Угорщини до Філіппін, Бірми й Уганди.

-        Цього року на конкурсі художнього репортажу переміг текст Павла Стеха, який попри досить обнадійливу назву цьогорічного конкурсу «Чому я звідси ніколи не поїду» говорив про болючі і далеко не позитивні теми. Чи не вважаєш ти, що сьогодні є необхідність більше апелювати саме до позитивних контекстів?

Мені взагалі здається, що коли репортер свідомо ставить собі за мету щось змінити у суспільстві, наприклад, зробити людей добрішими, вселити їм надію, встановити мир тощо, є небезпека, що він перетвориться на мораліста, резонера. Це неприпустимо. Єдине, що він має робити, це показувати правду про світ, у якому ми живемо. Це найменше, але й найважливіше, що взагалі можливо робити, щось пишучи. Так він творить нам усім точку опори, точку, на яку кожен зокрема і по-своєму мусить спертися, якщо дійсно хоче щось змінити.

-        В медійній площині сьогодні з’являються репортажі, утім, вони на день, тиждень, місяць. Як би мав виглядати позачасовий репортаж, про що б він був?

Іноді такий репортаж може статися випадково, всупереч усьому. Всі, хто цікавляться історією репортажу, знають приклад тексту «Франк Сінатра застудився» Гея Талезе. Це вже абсолютна класика. Але з чого він узявся? З невдачі, бо співак відмовив журналістові в інтерв’ю, і кілька років той, по суті, намагався відповісти на питання, чому так сталося. Вийшов геніальний портрет людини, яку привалила власна слава і впливовість.

А взагалі, це, безумовно, мусив би бути проникливий текст про універсальні людські справи, який водночас не спекулював би емоціями, бо такі репортажі переважно виходять «у свисток» і від них нічого не лишається.

-        Чи бачив ти себе колись у ролі репортера?

Складне питання. Я багато перекладав репортажів, і це важлива школа.

[dyvys_blockqoute text="Переклад – це такий рентген, а часом навіть вівісекція тексту, коли розкладаєш оригінал на складові, щоб потім зібрати його наново іншою мовою" author="Остап Сливинський"]

Тому я нібито добре, може, аж занадто добре знаю, як написані репортажі – і це знання мені не дає пуститися самому в плавання. Мені здається, репортажем легко зайнятися, коли ти мало про нього знаєш і стрибаєш відразу на глибину. Але коли ту першу хвилю не спіймано, то вдруге увійти у цю воду дуже важко. У мене такий етап, коли я цю хвилю втратив і тепер мушу дочекатися наступної, яка береться вже не з відваги, а з досвіду.

-        На які б теми ти писав?

Щодо тем, то загалом я помітив, що є два типи репортерів: одні, як той же Капусцінський, весь час шукають тем, подорожують по цілому світі, стежать, де що відбувається чи має відбутися. А другий тип, прикладом якого є Ганна Краль, має свою тему, яка не відпускає, бо є частиною життя, частиною пережитого. Шукати її не треба. Для Краль це Голокост, доля польських довоєнних євреїв і їхніх нащадків, які часто й не знали, що вони євреї. Ця тема, від якої неможливо втекти, додає репортажам Краль неймовірного драматизму, навіть коли вона пише дуже відсторонено, а переважно – як досвідчена репортерка – вона пише саме так.

В мене теж, трохи як у Краль, є така тема. Ця тема – виселення, вигнання, потреба будувати дім з нуля. Ставати ніким, коли вже встиг побути господарем життя. Сам я цього не пережив, зате пережили майже всі в моїй родині. Мої дідусі і бабусі після війни були виселені з Польщі до СРСР в рамках «обміну населенням», а я так і не встиг у них про все це детально розпитати. Одна бабуся ще жива, але довідатися якісь деталі від неї все одно вже не вдасться. В мене великі докори сумління через це. Відчуваю, що маю про це написати.

-        Ганна Краль притримується у своїй роботі позиції, що в репортажі не має бути власного я. Що ти думаєш з цього приводу?

- Краль ховає своє «я», дозволяючи своїм героям говорити замість неї. Це відчувається, хоча про найдраматичніші сторінки життя самої Краль, про її дитинство, ми практично нічого не знаємо, і це теж частина її життєвої стратегії. Лише в дуже рідкісних моментах вона пише від першої особи, але її присутність все одно відчувається постійно: за тим, як перед нашими очима пересуваються картини, як «в об’єктив» говорять герої. Ми бачимо, як вона йде вулицями Лежайська, колишнього єврейського містечка, хоча в кадрі її нібито нема.

Ми бачимо, як їй не відчиняють дверей, відчуваємо її очікування. Це дуже важливо для репортажу, це відчуття присутності репортера в тексті. Не присутність навіть, а саме її відчуття. Усвідомлення, що герої не говорять в пустку. Це дуже людський момент репортажу.

-        На твою думку, існують в Україні репортери, які б могли створити повноцінний жанр?

- Звичайно, жанр уже твориться, і то дуже повноцінно.

[dyvys_blockqoute text="Українська реальність останнім дає надзвичайно багато матеріалу для репортажу, який лежить на поверхні" author="Остап Сливинський"]

Але от тут виникає і одна небезпечна спокуса: хочеться цей матеріал, який отак лежить, швидше використати, і багато репортерів закидають його в топку, майже не обробляючи. Я два роки був у журі конкурсу «Самовидець», і багато надісланих репортажів залишали саме таке відчуття. Це пастка надмірної близькості до об’єкта. Часто такий результат дають навіть не брак досвіду, лінощі чи поспіх, а й надмір емоцій. Зрозуміло: це наша країна, наше суспільство, це зачіпає кожного з нас, але емоційність у репортажі – це тринькання рушійної сили, яка потенційно міститься в темі. Я особисто не люблю холодного, надмірно відстороненого репортажу, але коли оповідач драматичної історії плаче і жестикулює, це руйнує ефект так само, як сміх стенд-ап комедіанта.

-        Можеш виокреми свої власні «три кити» художнього репортажу і чого варто уникати.

Факт, емпатія і гуманність. Дві останні речі – не просто не одне і те саме, а, як не дивно, в репортажі не завжди йдуть у парі. Гуманність буває якоюсь абстрактною настановою, яка, наприклад, штовхає репортера в країни Сахелю, щоб розповісти правду про посухи і голод, які там панують. Але в самій розповіді відчутна легка поблажливість репортера до своїх героїв, він ніяк не може позбутися самовпевненості іноземця, який приїхав з кращого, розвиненішого, досконалішого світу, ця «межа світів» структурує його свідомість. Йому бракує емпатії, і весь його гуманістичний порив – коту під хвіст.

-        Репортер може дозволити собі вигадку, щось домислити?

Я не люблю надто категоричних суджень. Тобто я припускаю, що бувають ситуації, коли дрібний відступ від правди факту виправданий: наприклад, іноді для того, щоб розповідь якось відбулася, а не розсипалася на десятки подібних, але розрізнених фрагментів, доводиться щось об’єднати, укрупнити. Так, скажімо, робить польський репортер Войцех Яґельський у книжці «Нічні мандрівники» про дітей-солдат в Уганді – замість двох-трьох героїв йому довелося поговорити з багатьма, бо з кожного зокрема майже нічого неможливо було витягнути. В результаті він таки звів усіх співрозмовників у кілька архетипних героїв, але чесно попередив про це читача, що важливо. Ну, і може йтися лише про якийсь композиційний прийом, але аж ніяк не про свідому маніпуляцію.

-        Чим має бути озброєний репортер, вирушаючи у свою «експедицію»?

Крім емпатії, про яку я вже казав, і крім рішучості, знаннями. Не вірю, що є сенс кудись їхати, як чиста дошка, нічого не знаючи. Але і надмірна поінформованість - недобре. Мусить бути якийсь простір для «мудрого незнання», певної наївності, бо без неї неможливий подив. Інакше є ризик розкладати реальність по поличках того, що вже знаєш, навіть насилу. Репортери, з якими я спілкувався, здебільшого це підтверджують. Як і те, що справжній репортер ніколи не знає, чим закінчиться його «експедиція».

[dyvys_blockqoute text="справжній репортер ніколи не знає, чим закінчиться його «експедиція»" author="Остап Сливинський"]

-        Які позитивні теми в Україні сьогодні заслуговують на те, аби бути проговореними?

Наприклад, комплекс тем, пов’язаних з формуванням громадянського суспільства. Ця готовність взаємодіяти незалежно від державних інституцій, ця самоорганізація на первинному рівні. Більшість сторонніх спостерігачів, з якими я говорив про Україну останніх років, кажуть, що вони вражені тим, як у нас швидко твориться структура громадянського суспільства. Ми й самі собі маємо чесно про це розповісти. Насамперед, щоб повірити в себе.

-        Що б ти порадив українським репортерам, які лише починають працювати у цьому жанрі?

Бути уважними, спостережливими і динамічними, не чекати, що теми прийдуть самі. А ще – бути чутливими до упереджень та мінімальних нетерпимостей.

Розмовляла: Олександра Багач

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: