Килими несуть семантику кодів, а зараз воно переходить у вимір QR-кодів, - Наталка Шимін

Тут можна було споглядати фрагменти трьох килимів, виконаних у незвичному матеріалі, а саме з допомогою пакувальної плівки. Її ще називають «пінобабл» або плівкою антидепресантом, яку художниця фактично інкрустувала кольоровими кусочками тканини, і таким чином відтворила візерунки стародавніх килимів. Кольоровий текстиль у середині пакувальної плівки, оці маленькі шматочки-пікселі, мають дуже багато відтінків,  матову і атласну фактуру,  та творять ніби нові послання - коди, які глядач може розгадувати.

«Інтерпретація традиційного орнаменту у сучасному матеріалі відсилає нас до коріння, до закодованих у генах традицій… Традицій продовжених та трансформованих сьогодні. Інтерпретація відсилає нас до художнього текстилю – мирного, затишного… такого, що має потенціал розвиватися та злитися із Contemporary Art. Так, з одного боку – традиційне мистецтво з усією глибиною та символізмом, з другого – суспільно ангажоване мистецтво з блискавичною реакцією на запити сьогодення. Але не те, що їх відрізняє, а те, що їх поєднує – ідея проекту», - з анотації до виставки.

На завершення проекту Наталії Шимін «Трансформація» в Галереї «Iconart», ми вирішили поспілкуватися із цієї художницею в теплій затишній атмосфері, «свята із святих» кожного художника – її майстерні. Мисткиня є співорганізатором різних виставкових текстильних проектів. А за трьома такими незвичними роботами, що представлені на виставці «Трансформація», криється багато творчих секретів.

Відчувається, що кожна інкрустована «булька» має у собі, приховані символи, зашифровані коди. Оскільки, кожна виставка за участі п. Наталі, як і роботи які вона презентує, стають справжнім відкриттям, ми вирішили розпитати про представлений проект та його секрети, про Великі і Малі текстильні виставки, про творчість в межах текстилю та поза ним.

- Що вкладали в основу концепції Вашої виставки?

В принципі, це може бути подвійна концепція, два плани смислового навантаження. Перший план – це фізичний, власне плачевний стан збереження українських килимів, який дуже турбує як художників текстилю, так і шанувальників українського традиційного килимарства. Оцей план, такий найбільше на поверхні, може він плакатний, коли воно все розсипається і найбільше потребує збереженням, а другий – це більше метафізичний, ментальний перехід від традиційного килимарство у вимір сучасного Contemporary Art.

[dyvys_blockqoute text="Коли я використовую плівку у проекті, це надає особливого драматизму, оцієї минущості, легкості до знищення з одного боку, а з іншого – це момент, коли ти приходиш в інший вимір текстилю від традиційного" author=""]

- Що вас надихнуло на використання такої неординарної техніки, цієї плівки у поєднанні з текстилем?

Я завжди шукала нові технології. Мені здається, що коли я використовую плівку у проекті, це надає особливого драматизму, оцієї минущості, легкості до знищення з одного боку, а з іншого – це момент, коли ти приходиш в інший вимір текстилю від традиційного, зберігаючи у цьому випадку, цю ж традицію, але використовуючи різні технології для цього. Коли робила цей проект, слідкуючи, як воно мені інколи розривалося, проступало, це нагадувало китайське малювання на піску. Я не знаю як довго вдасться вижити цим роботам, бо вони дуже делікатні, але виникла така величезна потреба реалізувати той проект.

Спочатку зробила одну роботу, потім другу. Навіть, коли побачила цю трудомісткість, все одно не змогла себе зупинити, і так з'явилася третя. І зараз, мене воно накручує на чергову роботу, може іншого плану, але в том ж матеріалі.  Ідея використання цієї плівки – це додавання емоційного драматизму цим творам.

- Це фрагменти килимів? Чи мають вони прив’язку до якихось конкретних регіонів?

Так, це фрагменти килимів… Але прив’язка до регіонів – це не мій контекст роботи. Я інтуїт, в першу чергу бачу матеріал, він у моїй концепції не належить до жодного регіону. Перший килимок побачила на сходовій клітці в під'їзді. Не знаю чи можна дослідити звідки він, але не думаю, що це потрібно робити. Це просто випадковість, коли бачиш, яка це краса, усвідомлюєш наскільки вона може бути скороминущою….

Навіть, у випадку з цим килимком, якби ми не намагалися його зберегти – він все-таки пропав. Другий фрагмент викликав у мене спогади, якісь естетичні побудження, бо перший раз його побачила і використовувала в сценографії та костюмах, а другий – він мене привабив тільки вже в зовсім іншому контексті. А третій – мої роздуми та пошуки спровокували взяти щось геометричне, і я собі вибрала саме його.

[dyvys_blockqoute text="Мої думки скеровані більше на організацію, і цілком очевидно, що моя діяльність не є настільки дослідницькою, швидше, я сприймаю килими на рівні естетичному" author=""]

У мене є якісь матеріали, як і в кожного художника. Багато килимів відфотографованих з різних регіонів, але я не завжди можу згадати, де вони були зафіксовані. В першу чергу тому, що я не займаюся дослідженням килимарства – це не моя стежка, мене цікавить сучасний радикальний текстиль. Я займаюся співорганізацією виставок сучасного текстилю це: «Міні-текстиль» і «Текстилізм» та ін.., докладаємо зусиль щоб відбувалися Трієнале текстилю у Києві, щоб всі ці події набували сучасного виміру, і, у контексті, світового текстилю виглядали адекватно та повноцінно – от ці проблеми мене більше цікавлять.

Мої думки скеровані більше на організацію, і цілком очевидно, що моя діяльність не є настільки дослідницькою, швидше, я сприймаю килими на рівні естетичному. Минулого року ми були в Полтаві і там переглядали дуже багато килимів… І, власне зараз, виникла певна ідея, якою займається кілька українських художників. Хочемо розвинути тему збереження давнього килимарства, прагнемо її представити в широкому проекті в Києві, наразі думаємо над приміщенням. Це глобальний проект, але не можу розкривати всіх його деталей. От він тільки починається, а я вже маю певні напрацювання, бо давно над цими речами думала, воно давно мене почало турбувати в контексті моєї творчості.

- На виставці представлені килим із зашифрованим текстом на папірцях та QR-кодом. Чи має ця композиція якесь смислове навантаження?

Так, воно має певне навантаження, але моє приватне. Не те, що це якийсь секрет, це була моя емоція, я її зашифрувала тільки для себе і сама можу туди вкладати певний зміст. Я раніше ніколи не створювала такого, щось написала емоційне, зашифрувала з допомогою цього QR-коду, не робила його таким банальними, але він виключно для мого користування і стосується моєї творчості.

 

Дивовижно, бо килими самі по собі несуть оту семантику кодів, а зараз воно переходить у сучасний вимір QR-кодів. Вони мене, власне, тим приваблюють, оте поєднання килимарства через пікселізацію, оті пімпочки з кольором… Зараз куди не глянь – цей код, яким навіть можна писати поезію….

Чи може традиційне бути сьогодні актуальним? Як його таким зробити? Сьогодні є багато симпозіумів присвячених килимарству, і у більшості з них, наголос іде на відновлення традиційних промислів? Чи вартує це робити?

 

Моя творчість є прикладом цього актуального. Можна вкласти зусилля в реставрацію чи поновлення килиму…Був такий клич, свого часу, наприклад, «давайте витчемо по-одному старовинному килиму» і тому подібне, але мені це не цікаво. Я вважаю, що це справа майстрів, які є дуже професійними, можуть робити копії, фарбувати природніми барвниками, але така кількість речей, які потребують збереження, копіювання чи реставрації, що вони просто з цим не справляються. Моїм завданням, таким як його бачу я, є, власне, підняти цю тему, не вирішувати її, лише зачепити, показати, що вона існує, і тоді багато людей почне на це звертати увагу, почнуть цією темою цікавитися. Я можу прикладати тільки такі зусилля…

У Вашій концепції є фраза, що цей проект демонструє спільність між Contemporary art та традиційним. Чи це актуальні роздуми про традиційне мистецтво у Вашому випадку?

Та ні, це на такому підсвідомому рівні. Розуміючи, що тебе зацікавить матеріал, коли ти закладаєш у ті сучасні речі – традицію, вона дійсно набуває особливої енергетики і починає зачіпати. Якби я почала робити просто копії, то мабуть, би нікого зацікавила, а коли закладаю свою знахідку, свої роздуми, то твір починає взаємодіяти, особливо, коли вкладаю туди працю, а вона там величезна.

[dyvys_blockqoute text="Моїм завданням, таким як його бачу я, є, власне, підняти цю тему, не вирішувати її, лише зачепити, показати, що вона існує, і тоді багато людей почне на це звертати увагу, почнуть цією темою цікавитися" author=""]

В мене бувають іноді значно легші роботи, але тут ти собі працюєш, співаєш, кайфуєш, тобто просто отримуєш задоволення від цього процесу, того, чим ти займаєшся, від того, що знайшла такий шлях, що підняла цю тему. І, що цікаво, що готується оцей великий проект в Києві, і особливо інтругуючим є очікування, хто яким шляхом піде, щоб висвітлити цю проблему.

Ви згадували про великі виставкові текстильні проекти. Як залучаєте художників, як відбираєте роботи, яку концепцію задаєте, чи багато учасників?

Щодо кількості учасників, то рік на рік не приходиться. Із 1997 року ми почали організовувати що двохрічну виставку – бієнале текстилю. В першу чергу, це експериментальний текстиль, також наголошуємо щоб люди приносили не традиційні вироби, закликаємо до експериментів, прагнемо щоб вони шукали нові форми та техніки, способи вираження.

В нас, відповідно, є четверо майстринь-ентузіастів, здебільшого зі Львова, які займаються сучасним текстилем. Воно так і лягає на наші плечі, бо постійно з цим працюємо. А стосовно всіх решта учасників, це залежить тільки від них, ми робимо оголошення і чекаємо поки зголосяться. На превеликий жаль, молодих людей не так багато, особливо коли справа стосується робіт великих розмірів, тому ми придумали «Міні-текстиль». Він звичайно сам по собі дуже цікавий, в тих маленьких формах, інколи концентруються грандіозні ідеї. Хтось пробує себе в «міні», потім переходить у «великий», бо зрозумів що  йому вийшло… А хтось ніяк не хоче переходити…

Читайте також: Про шаржі та інші «мальовидла» Ігоря Данилихи з нагоди 60-ліття (фоторепортаж)

У грудні, орієнтовно 15 числа, в Палаці мистецтв, має відбуватися чергова виставка «великого текстилю». Завжди, коли такий маленький проміжок часу між двома  виставками текстилю, тут важко сподіватися на велику кількість учасників, але на якість це ніяк не впливає, бо хто працює, той готовий виставлятися. Під час підготовки великих проектів існує проблема людського фактору, адже готуючи виставку ми підходимо до неї дуже ґрунтовно, якщо дбаємо про високий рівень, то і роботи мають бути відповідні. Хоча, підготовка виставки – це не стосунки з людьми, а, в першу чергу, з творами, які бувають і сильні і слабкі.

Думаю, підходить час, що ми будемо завершувати справи із великими виставками, можемо їх проводити раз на 5 років. Я не часто виставляюся, здебільшого в загальних в виставках і проектах, до організації яких сама долучаюся, а особливо, до тих, де я є співорганізатором. Це фактично перша моя самостійна виставка, до цього у персональних проектах  не бачила доцільності. А тепер, зрозуміла, що прийшов час, бо великі виставки  мене обезсилили, тут відіграє не стільки сама робота, як людський ресурс. Весь час із Влодзею Ганкевич робимо експозицію, а це великий шмат роботи, що в Києві, що тут, а іноді виникають непорозуміння. Проте, коли роблю виставку – бачу експозицію, самі роботи, а не авторів. Та й зрештою, хороша робота відвойовує собі простір.

Розкажіть про костюми для для вистав. Іноді, вас називають сценографом. Ви працюєте у тандемі із паном Влодком Кауфманом? Ці роботи виконуєте тільки для Театру ім..Леся Курбаса?

Так, ми співпрацюємо тільки з цим театром. Сценографія лише одна була – це вистава «Марко Проклятий», а решта – в тандемі. Хоча, зараз деякі із цих вистав ще можна побачити, над новими ми давно вже не працювали.

Я ніколи на цьому не акцентувала своєї творчості. Це була така співпраця, для мене просто було цікаво. Все почалося з вистав нашої молодості, а саме до Нового року. ..Тут кожен мав підготувати по два костюми. Але, тяжіння до конструювання одягу в мене було давно. Спочатку були вагання чи не піти на цю спеціальність в Інститут, але я дуже рада що вибрала текстиль, тому що з боку текстилю дивитися на конструювання одягу значно цікавіше. Потім, запросили «одягнути» Руслану на Слов'янський базар… Ми зробили 8-10 вистав, у нас просто була велика відповідність співпраці із режисером Володимиром Кучинським, якесь схоже мислення, підхід до творення. Знову ж таки, це не є моїм основним способом творчого вираження.

Розкажіть про творчі плани…

«Так, плани маю», - відповідаю я одному своєму знайомому, котрий постійно ставить мені такі питання. Маю один проект, який не можу завершити вже три роки. Він ніби простий, але фізично важкий до виконання. А щодо планів як таких, я не знаю куди мене думка завтра заведеться. Цей проект має мати продовження. Але, скажімо так, завершився певний цикл, і я завжди після такої роботи мушу мати перепочинок, мушу зібратися з думками. Це може тривати до кілька днів, але я не знаю як воно повернеться… Можна почати, але в будь-яку мить тебе може затягнути у попередній проект. Я все одно мушу про нього думати, враховуючи те, що ми готуємо виставки в Києві і Львові.

Мар’яна МАКСИМІВ

Фото зі сторінки Iconart у Фейсбук. Автор: Богдан Ємець