Нікому не вірте, що не страшно, – військова волонтерка Ксенія Бикова

Практично щотижня, а то й по декілька разів на тиждень пані Ксенія виїжджає на передову, де на неї чекають її хлопці, які називають її ніжно Феєю.

– Чим Ви займалися до того, як стали волонтером?

– Бізнес-леді була. Серйозно! У мене був невеличкий бізнес. Волонтерством почала займатися ще на Майдані. А потім війна почалася, і якось все закрутилося.

– Тобто починалося все ще у Києві?..

– Звичайно, так.

– У кожного була своя причина, яка привела на Майдан. Що привело Вас?

– Просто набридло терпіти це все. Цей «бєзпрєдєл». Пам’ятаєте, може, на Майдані був такий плакат «Поймите нас. Задолбало!» Оце воно і було – саме та причина. Вже набридла і корупція, і все те, що робилося в Україні. Хочеться просто, щоб було все по-чесному.

– А як Ви стали волонтером?

– Будете сміятися. Перше грудня тринадцятого року, захопили КМДА і люди залишилися там на ніч. Треба було щось їсти. У мене були якісь гроші. Ми з подругою побігли в якийсь магазин, купили хліба, ковбаси і порізали все це на бутерброди. Так і починалося моє волонтерство. Далі було більше. Почали збирати гроші. Навіть я не збирала сама, люди знали, що я їду на Майдан, і самі приносили, бо знали, що будуть якісь витрати – треба одягатися, треба їсти. Люди приносили кошти, я свої давала – так воно і почалося. А потім почалася війна. Перший раз я поїхала дуже рано. Це було чи 9 чи 10 березня 2014 року. Поїхала на Чонгар. Там стояли наші кременчуцькі ракетники. Вони попросили допомоги. Коли вони сказали, що їм потрібно, відверто кажучи, я не повірила. Мені здалося, що це якась брехня. Але я зателефонувала своєму другові в Києві. До речі, він СБУшник, потім він теж пішов на війну і загинув. Я йому подзвонила і спиталася, чи справді таке може бути? А він мені підтвердив. Ми з ним закупили все, що треба, за свої гроші. Так і починалося наше волонтерство. Далі ми їздили щотижня, інколи по два-три рази на тиждень.

– Пані Ксеніє, Ви сказали, що не повірили, коли почули, що треба було бійцям. То що Вас так здивувало?

– Таке найбільш елементарне. Наметів не було, води не було, кариматів не було, спальників не було. Людей викинули в поле, і вони спали в автобусах. Коли я поїхала і побачила все це на власні очі, то зрозуміла: «Караул! Нашу армію треба лікувати і рятувати!» Я знала, що вона розкрадена. Бачила, як голосують у Верховній Раді, бачила бюджети – що йде на міліцію, що йде на армію. Тим більше я націоналістка, ще така стара – з кінця 80-их. Я бачила це, мені воно боліло, я знала, що буде війна з Росією. Такі люди, як я, знали що буде війна. Але всі нам крутили пальцями біля скроні і казали: «Ви дурні, такого бути не може, вони нам брати». А коли почалася збройна агресія в Грузії, то все підтвердилося.

– А чому Ви себе вважаєте націоналісткою?

– У мене сім’я така. Мама і тато такі були. У нас завжди звучали українські пісні. У нас спілкувалися виключно українською мовою. Якщо я приходила зі школи і починала говорити російською, то мама відразу: «Чого ти русиш? У тебе є своя мова!» У мене такі батьки і вони мене такою зробили – Україна – понад усе!

– Як за той час, коли Ви зайнялися волонтерством, змінилася армія і її потреби?

– На жаль, досі армія потребує підтримки волонтерів. Зараз ми дещо переключилися і менше возимо їжі та шкарпеток. Але все одно є якісь речі, які армія не закуповує, а вони конче необхідні. Є такі речі, які допомагають краще воювати. Наприклад, останнім часом я вожу метеостанції для арти, для снайперів. Точність набагато краща. Хлопці зрозуміли, що це дуже потрібно. Оптика. Нікуди ця проблема не ділася. Я не знаю, чому армія не може забезпечити елементарним – тими ж біноклями? Чомусь армія цього не дає, а якщо дає, то не зовсім те, що потрібно. Армія не потребує такої допомоги, як це було 2014 року, але все одно будемо їздити ще довгенько.

– У Вас є якісь конкретні підрозділи, яким Ви опікуєтеся?

– Я не була тільки у наших льотчиків. У кожній бригаді, яка є в Україні, була, плюс добробати. Нема такого, що займаюся тільки, наприклад, 72-ою і все.

– Тобто Ви їздите по усій лінії фронту?

– Так. Від Станиці Луганської до Широкиного.

– Що найбільше запам’яталося з поїздок на передову?

– Емоційно відкладається, коли кожного разу дуже сильно стріляють, я себе запитую: «Ну, чому я? Що я тут роблю? Більше я не поїду!» Минає три-чотири дні, зібралася і поїхала. У мене таких випадків дуже багато.

– Часто під обстріл потрапляєте?

– І остання поїздка така була, і передостання… Просто вже звикаєш до цього. І нікуди цей страх не зникає. Не вірте нікому, що вже не страшно. Страшно, дуже страшно. Нікому не хочеться стати калікою. Загинути – то ще таке, а ось залишитися калікою – це, насправді, страшно.

– У шпиталі теж їздите?

– Буваю, але дуже це не люблю. Дуже боюся цього. У мене виникає таке відчуття провини, начебто я винувата. Стараюся не їздити, але все одно їжджу до хлопців, бо це ж мої хлопці.

– А як складаються стосунки з хлопцями, з якими спілкуєтеся, допомагаєте їм?

– До речі, тільки про це говорили. Колишній чоловік мені казав, що ось винесла з дому всі запаси грошей, золото, все на світі віддала, а вони потім тебе забудуть. Сьогодні вранці перший дзвінок від моїх самих перших хлопців. Ніхто нічого не забув, всі пам’ятають. Ми дружимо, дружимо, до речі, сім’ями. Так що у нас все нормально. Ніхто нічого не забув.

– Коли знову на фронт?

– Хочу шостого числа, якщо все вийде. Усе зібрано, але останнього разу дуже машину свою вбили. Якщо відремонтуємо, то поїдемо.

– Під час своїх поїздок надовго затримуєтеся на передовій?

– По-різному буває. Інколи туди-назад. Приїхали, розвантажилися, чайку попили, погомоніли і назад. А інколи і на два-три-чотири дні затримуємося. Коли як…

Оксана ДУДАР

Фото з Fb Ксенії Бикової