Це був найкращий День народження: АТОвець про службу, патріотизм і свята на фронті
Мар’ян Курчак зі Львівщини зустрів два Дні народження у зоні бойових дій і, можливо, зустріне там і третій. ІА Дивись.info розпитала бійця про страх війни, патріотизм, а також дізналася, чому День народження в АТО — кращий у його житті.
Напередодні Різдва бійцям АТО у Львові влаштували фотосесію — чоловіків знімали для тематичного календаря, який планують розповсюдити по всій області з метою військово-патріотичного виховання молоді. Мар’ян Курчак був одним з тих, хто позував у військовій формі. Утім тільки в листопаді хлопець вернувся з зони ведення антитерористичної операції. Туди він їздив не раз і планується повертатися і надалі.
На фронт у 20
— Я не можу сидіти вдома, коли в Україні йде війна. Я вважаю, що кожен українець має захищати свою Батьківщину. Ми її не обираємо, ми народжуємося у ній і маємо її захищати, якою би вона не була, — переконаний Мар’ян. — Може держава погано ставиться до українців, до своїх воїнів, але потрібно закінчити війну, а потім вже розберемося, чи погана, чи файна у нас влада.
На фронт хлопець потрапив ще у 20 років. Каже, що хотів поїхати навіть раніше, але постійно відкладав поїздку. Утім одного дня, коли запропонував товариш, просто зібрався, написав заяву на відпустку на роботі і чкурнув на Схід, де потрапив у 1-шу штурмову роту ДУК «Правий сектор». Тоді, згадує, не знав і не вмів майже нічого з військової справи, але всьому навчили.
— Я особливо не готувався до поїздки. Але спочатку був військовий вишкіл пару днів, а потім вже більш серйозна підготовка на базі, безпосередньо на Сході. Нас там тренували: тактика, стрільба та інше.
[dyvys_blockqoute text="Їхав і боявся, адже у голові була картинка з фільмів, коли показують, як стріляють. Коли ж приїхав на базу, побув там трохи, то страх вже був менший. А от коли потрапив на передову, то від страху майже нічого не лишилося" author=""]
Мар’ян запевняє, що нікого без підготовки не відправляли і не відправляють у бої. За словами хлопця, командир слідкує за тим, щоби людина бодай раз стріляла зі справжньої зброї, мала хоча б мінімальну підготовку з воєнної справи і знала, що може бути на фронті.
— Коли я приїхав, мене спитали, чи я хоч раз стріляв з бойових патронів. Я чесно сказав, що ні, і мене вчили два тижні. Зрештою, брати непідготовлених — це загроза і життю самого бійця, і життю його побратимів.
Про страх на війні і по дорозі
Вперше в зону АТО Мар’ян потрапив у Кам’янку Донецької області, що зліва від Авдіївки. Пробув там півтора місяці і захопився.
— Мені відверто сподобалося, скажу чесно. Тому я точно знав, що вернуся знову.
Хлопець каже, що спочатку було страшно їхати на фронт, була тривога, нерозуміння того, що буде, як все відбуватиметься, утім чим ближче він був до зони ведення бойових дій, тим легше до цього ставився.
— Їхав і боявся, адже у голові була картинка з фільмів, коли показують, як стріляють. Коли ж приїхав на базу, побув там трохи, то страх вже був менший. А от коли потрапив на передову, то від страху майже нічого не лишилося. Зараз немає такої війни, як була у 2014, коли були наступальні, штурмові дії, обстріли, зараз більш-менш окопна війна — так і просуваємося вперед.
Найбільше ти боїшся не тоді, коли знаходишся в АТО, каже Мар’ян. Найстрашніше вертатися туди з дому, адже встигаєш відвикнути від війни. Але як тільки підбираєшся до зони АТО — страх минає.
Після Кам’янки хлопець потрапив вже до самої Авдіївки, взимку, з 2016 на 2017 рік. Саме там, згадує, були найжорсткіші обстріли, були танки.
— І це було страшно. Але в одних страх переростає у якусь нову силу, коли починаєш краще думати, рухатися, а хтось навпаки замикається у собі. Я переборов страх в собі. Можливо, завдяки першій штурмовій роті, куди я тепер постійно їжджу.
Підкупило у цій роті хлопця і ставлення командира до бійців. За словами Мар’яна, він переживає, щоби усі були забезпечені, щоби вистачало харчування, одягу, щоби кожен був здоровий. Якщо ж щось не так, то командир намагається це виправити.
— Навіть коли я у Львові був, збирався їхати, то Хаммер питає, що мені потрібно з собою: одяг, берці тощо. Це підкупає.
Свято і... «двохсотий»
В АТО Мар’ян зустрів два своїх Дня народження і переконаний, що крайній з них був найкращим у його житті, хоча і традиційної для більшості молоді гулянки там не було.
— На передовій зі спиртним суворо. А точніше — ніяк. Ми не вживаємо. Про перший мій день народження ніхто не знав взагалі, а от про другий вже було відомо — Фейсбук не дозволив нічого приховати. Але це був мій найкращий день народження.
Хлопець згадує, що побратими привітали його з самого ранку, ще тоді, коли він сидів на посту. Пізніше було привітання від командира. Він подарував імениннику бойовий ніж.
— Потім ми поїли тортик, попили чаю, кави і, в принципі, все, — з усмішкою каже боєць. — Але краще нічого не було у моєму житті.
Проте війна і тут нагадала про себе. Саме у день народження Мар’яна загинув його побратим. Підірвався на розтяжці.
— Він мене привітав, а за дві години мені сказали, що він двохсотий. Але… Це життя. Ніхто від того не застрахований.
Попри таке горе, Мар’ян не збирається кидати службу в АТО і невдовзі знову збирається їхати на фронт. Інших варіантів хлопець і не розглядає. Для нього заробіток закордоном, а тим більше, у Росії, країні-агресорі, неприпустимий.
— Я не знаю, як таке можливо взагалі. Адже якщо ти робиш на Росію, то вона отримує з цього прибуток, який йде на зброю, а ця зброя відправляється на Схід. І нею ж вбивають наших синів, братів, дітей…. Не можу я сидіти вдома, відпочивати і ходити по клубах, коли вмирають мої побратими. Я вважаю, що це неправильно.
Власне, через таку мотивацію, хлопець і знявся для календаря з АТОвцями. Він переконаний, що таким чином можна привернути увагу молоді до війни і проблем, пов’язаних з нею, пробудити у молодшого покоління відчуття патріотизму.
— Я не дуже люблю фотографуватися, не люблю бути публічним. Але, по-перше, про це попросив командир, а по-друге, я думаю, це може вплинути на наших юнаків. Хтось подивиться, що люди ризикують своїм життям, що вони захищають Україну, хоча і могли теж сидіти вдома. Може у комусь пробудиться сумління, мінімальний патріотизм… не знаю, як це назвати. Можливо, більше людей замислиться над тим, правильно вони живуть чи ні. У всьому є своя користь, нехай і мінімальна. Один, два, п’ять, десятеро людей — це вже буде плюс.
Спілкувалася Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО