Актуальні теми:

Підтримати

Кіборги: коли сила духу сильніша за бетон і метал

Кіборги: коли сила духу сильніша за бетон і метал
Фото Сергія Лойка

16 січня в Україні відзначають Національний День пам’яті «кіборгів», які 242 дні боронили Донецький аеропорт і відступили лише тоді, коли вже нічого було захищати – твердиня впала, але незламним залишився дух її захисників.

У жовтні 2016 року ІА Дивись.info відзняла відео з розповідями «кіборгів» – Друга Гаррі, бійця другої штурмової роти ДУК «Правий сектор», Олександра Височанського, старшого лейтенанта, в.о. командира 9-ої роти 3-го батальйону  80-ої ОАЕМБр, та Олександра Молодого, фронтового волонтера.

Ось що вони розповіли журналістам.

Друг Гаррі, боєць другої штурмової роти ДУК «Правий сектор»:

«Перше, чим я почав займатися після Майдану, – це допомога людям, які постраждали на Майдані. Були хлопці, яких привезли у нашу львівську лікарню, на Топольній. Вони отримали травми різного ступеня. Їм збирали гроші на лікування. Більшості з них пощастило, їх відправили (там було 19 чоловік) на лікування за кордон, оскільки наша медицина не справлялася з тими травмами, які були. А коли стало зрозуміло, що то було щось більш серйозне, ніж якісь там сепаратистські настрої на сході, що це буде повномасштабна війна з Росією, я зрозумів, що не можу стояти осторонь і мушу, як і на Майдані, своїм прикладом показати решті людей, що треба боротися за свою гідність насамперед, а потім стало зрозуміло, що й за незалежність країни. Тому став шукати якісь варіанти, яким чином я можу бути дотичним до того, що відбувається на сході».

Олександр Височанський, старший лейтенант, в.о. командира 9-ої роти 3-го батальйону  80-ої ОАЕМБр:

«Не всі хотіли йти в аеропорт. Я можу по собі сказати, що той підрозділ, який був зі мною – вони всі були добровольцями.  Був даний наказ формувати зведену роту з тих, хто хоче. Якби ми не назбирали ту кількість, яку нам треба було добровольців, можливо, був би наступний наказ. Всі знали, що в аеропорті починається криза, що там починаються важкі бої. Ми думали, що ми свіжі і замінимо тих змучених, що ми їх поженемо. Ще трошки була відсутня та реальність, розуміння того, що там відбувається. У мене був один товариш, він був водієм. Він пройшов афганську війну. Не просто пройшов, а був у спецпідрозділі КДБ. Він сказав, що таких боїв в Афганістані не було. То була справжня війна».

Фото Сергія Лойка

Друг Гаррі:

«Якщо так розібратися, то перший раз у житті я автомат тримав на вишколі. Для мене, як і для багатьох війна – це було щось нове. Ясно, що я собі уявляв, бачив у новинах, як це відбувалося. Психологічно себе налаштовував якимось чином. Але те, що я побачив, воно, звичайно, вражало. Думаю, воно б вразило б кожного, хто вперше потрапив під артилерійський обстріл».

Олександр Височанський:

«Наш батальйон ніколи би не став таким, якби він не пройшов ті бої. Хоча, згідно із статистикою, ми понесли одні з найбільших втрат серед батальйонів. 29 осіб загинули і понад сотня зазнали поранень.  Це багато. Наприклад, в 90-му батальйоні було 25. 90-ий – це знаменитий батальйон, який ми міняли. Нічого не даремно. Там дуже багато чого проявилося – хто є хто. Хлопчики худенькі і тоненькі, яких здавалося, вітер здуває, проявили себе як воїни. А дехто на вигляд Рембо, а здувся».

Фото Сергія Лойка

Олександр Молодий, фронтовий волонтер:

«Навіть якщо ти не поранений, а приїжджаєш додому, все одно хворий. То нирки, то шкіра, то зуби. Ти не герой. Тебе ж там не поранили, руку не відірвало. А те, що ти хворий до кінця життя. Яке це має значення – чи добровольці, чи ЗСУ. Воюють всі однаково, вмирають всі однаково. Смерть не вибирає чи ти з «Правого сектору» чи з 81-ої бригади.

Найважче, коли ти обнімаєш людину і кажеш: «Ну, за тиждень зустрінемося, Я тобі кави привезу».  Приїжджаєш за тиждень, а людини вже нема. Є його речі, порожнє ліжко. До 3-го батальйону 80-ки ми почали їздити ще коли вони тільки в Костянтинівку приїхали. Багато прекрасних хлопців. Ми подружилися. Повна школа людей. Класно було. Ми їздили часто – практично раз на тиждень приїжджали. А потім ми Любенка везли з лікарні зі Львова. Його рота мала зайти, але він сильно захворів. Його тут підлікували. І от ми приїхали, його привезли, все повіддавали хлопцям. Вони мали в термінал зайти. А потім вони вернулися, ми приїхали, а школа порожня. Особливо 7-ма рота. Ми заходимо, а того нема і того нема. Порожні ліжка, перелякані хлопці. Вони були перелякані, розгублені…»

Фото Сергія Лойка

Олександр Височанський:

«Часто приходять думки, особливо уві сні, бачиш сепарські танки, на які я наводив артилерію, які по декілька годин гатили по новому терміналу. Тоді впала вишка. Сепари думали, що з вишки вже нічого не оглядається, але ще була кімнатка на третьому поверсі, якраз виходила на сепарську сторону.  Я бачив ті танки як на долоні. Зараз пам’ятаю 1356,5 метрів дистанції. У мене був далекомір. Ті танки можна було спалити. Мені це сниться. Я думаю, чи я правильно називав координати…»

Друг Гаррі:

«Перші три ротації ми їздили фактично без зброї. Єдине, що у мене було, що я зміг заховати у кишеню – це граната. Їхав автобус, у ньому сиділи 30 чоловік і була одна ружбайка і 20 гранат. Були такі, хто не мав гранат. Під час останньої ротації зброя була вже в усіх. Перших півроку, а може і більше, були такі моменти, коли ми виходили із зброєю на позицію, а там, де ми розташовувалися, на території Пісків, на 10 чоловік могло бути чотири автомата. Я знаю людей, які заїжджали в аеропорт без зброї».

Олександр Молодий:

«Що таке без зброї, я відчув ще на Майдані, на Інститутській. Коли без зброї, рачки повз догори, а над головою кулі свистіли. Хотілося мати у руках зброю. У волонтерів нема зброї, а треба мати. Є такі дороги, де ти розумієш, щось хтось вийде з автоматом – і все. Тобто там не буде шансу навіть назад здати, хіба його бити, але не відомо, що там далі, а в тебе у руках нічого нема. Полон? Не хотілося б. Хочеться мати зброю. А держава не дає, дає футболістам, депутатам…»

Фото Сергія Лойка

Олександр Височанський:

«Справжні бої, як в Сталінграді – кімната за кімнатою. Повний вогневий контакт. Ніде не було таких довгих контактних боїв. До цього людина теж мусить звикнути. Але нічого. Минав день, другий, звикали. Починали і кожен як міг, так себе і проявляв. Вони всі герої однозначно, але були такі, кому б дав Героя України».

Олександр Молодий:

«Я знаю, що є хлопці, які вже стали легендами. В них багато нагород, але навряд чи колись я їх побачу з тими нагородами. Вони не будуть ходити по місту у формі, з медалями і в тактичних рукавицях влітку».

Друг Гаррі:

«Герой – це чиєсь недопрацювання. Людина стає мертвою, бо хтось чогось недоробив. Її називають героєм. По всій Україні зараз на кладовищах герої…»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: