Хлопці, які 9 місяців мандрували пішки Україною, поділилися подробицями своєї експедиції (інтерв'ю)

ІА Дивись. Info розпитала в одного з мандрівників про результати подорожі, мистецький задум та місця, в яких доводилося ночувати двом скороводинцям.

Намагаюся уявити, як виглядав би Сашко в контексті північноукраїнських сіл, або ж серед добувачів бурштину, чи серед п’яних чоловіків у камуфляжі, які працюють на пилорамі. Монотонним голосом хлопець розповідає про подорож так, ніби з ним сталося щось зовсім тривіальне, при цьому багато усміхається і жартує.

Переконаний вегетаріанець вже 10 років. Протягує на долоні дві мандарини, - це тобі, - ділиться Сашко.

– Коли перебували у зоні відчуження і у нас закінчилися продукти – харчувалися грибами, - згадує хлопець, обличчя в цей час розпливається у широкій усмішці.

Роздивляюся свого співрозмовника і намагаюся знайти ознаки втоми, але бачу перед собою лише гармонійне, спокійне обличчя, в якому є щось аскетичне і немає жодного натяку на виснаження.

-        Скільки областей вам вдалося пройти?

Важко сказати…Закарпаття пройшли…Івано-Франківську область, Тернопільську, Рівненську, Київську, Черкаську і Донецьку.

Нам було цікаве Закарпаття, бо воно дуже багатокультурне і хотілося там побувати. Утім, наша подорож по Закарпатській області затягнулася аж на місяць, бо Андрія збив мотоцикліст…Відтак, він два тижні не міг ходити.

Обличчя Сашка обрамлене бородою, невисоке чоло, світла шевелюра, через що хлопець скидається на хіпі, або ж індуського монаха. Вигляд мій співрозмовник має такий, ніби він не ночував останні півроку на берегах Дніпра, не мандрував українськими селами під пекучим сонцем, дощем та снігом, а просидів у прохолодній келії, читаючи псалми. Замовляє чай. Обмовляється, що не вживає алкоголю, і що неприємні моменти, які ставалися під час експедиції, найчастіше пов’язані із п’янством.

-        Розкажи, які сюжети для майбутнього перформансу ви надибали в українських реаліях.

 Мене вразила історія, яка сталася біля угорського кордону: ми запускали дрон і в цей час під’їхав прикордонник, який почав нас обшукувати, перевіряти документи. Під час розмови з ним зайшла мова про контрабанду. Ми почули історії, коли молоді пацани вдягають костюми аквалангістів і повзуть дном річки на інший берег на кращі землі. Дехто не допливає. Потім виловлюють трупи, обмотані цигарками. Образ мертвого  «аквалангіста» мені цікавий тим, що в ньому є простір для творення сучасної української міфології.        

-        Які ще образи здалися вас показовими?

У нас багато образі, пов’язаних зі смертю. Сама дорога – це метафора життя і смерть невід’ємна його частина.  Ми постійно бачимо на узбіччі тіла мертвих тварин, або могили, проходимо кладовища. Одного разу ми потрапили на похорон, де під час процесії жінці стало погано і одна трагедія переросла в іншу… На західній Україні кидалися в очі магазинчики з ритуальними послугами, які контрастували на фоні вивісок «Продукти».

-        В одному фесбучному пості ти згадував, що Закарпаття розвивається у плані економічному, але у культурному пасе задніх. Що ти мав на увазі?

Наприклад, культура вкладення грошей. Мене вразили леви на парканах (сміється).

[dyvys_blockqoute text="Мене вразили леви на парканах. Така собі претензія на царський пафос, яка не має ніякого закорінення в традицію" author=""]

Уявляєш, забори з трьох видів каменю, ковані ворота, і леви. Я не міг зрозуміти, навіщо вони там. Така собі претензія на царський пафос, яка не має ніякого закорінення в традицію.       

-        Які характеристики є спільними для різних областей України?

Не було такого села чи міста на нашому шляху, де б ми не бачили мостів розмальованих в жовто-блакитне і не було жодної школи без портрету Шевченка, а люди, з якими ми спілкувались – мають паспорт громадянина України. Ми ніби в рамках однієї концепції, але це штучно. Наприклад, в Рівному ми вписувалися на двох квартирах. Але перша квартира – це господарі, які грають блек-метал, виготовляють ножі, а зранку снідають вівсянкою. Господарі ж іншої кварти – військові, які працюють в кібербезпеці, грають в мафію, а вечорами п’ють вино.

Кожна людина – це окремий світ, окрема планета і всі спроби вмістити нас в рамки спільної концепції виглядають штучними. Ми з Андрієм дуже часто говорили на ці теми і під час однієї з розмов прозвучало питання – що ж може об’єднати всіх людей, в рамках хоча б однієї держави? Ну і ми зійшлись на тому, що це не патріотизм (національна свідомість), а банальна повага до іншої людини з її культурними особливостями, вірою, етнічною приналежністю, дивностями і т.д.

[dyvys_blockqoute text="Кожна людина – це окремий світ, окрема планета і всі спроби вмістити нас в рамки спільної концепції виглядають штучними," author=""]

-        Ця подорож вас виснажила?

На різних етапах було по-різному… Іноді ми просто зависали в когось вдома на вписці, де мали доступ до всіх благ, а іноді йшли тижнями, ночували в наметі, милися в ріках. Стало значно важче з настанням холодів. Особливою була подорож Чорнобильською зоною відчуження. Тиждень нічних переходів, постійне відчуття небезпеки, а ще дивні жучки, що постійно лізуть під одяг та в бороду. Крім специфічних вражень, винесли звідти багато листів, які тридцять років пролежали в покинутих хатах.

Власники їх не забрали свого часу, для мародерів вони не мали цінності, але ми як документалісти просто не змогли залишити їх там. Коли ти йдеш по закинутому порослому деревами селі, то намагаєшся в уяві відтворити життя на цих вулицях. Листи в цьому дуже допомагають, вони розповідають про людей, яким категоріями вони мислили.

Ми готуємо за цими листами два сценічні твори на початок березня. 

-        Як збираєтеся розгрібати купу зібраної інформації і що з цього вийде?

Першопочатково плануємо виокремити зі всього матеріалу ті теми, які найбільше відгукуються в нас. Спробуємо їх осмислити в рамках заданої художньої концепції. Як заявляли раніше – збираємось працювати на перетині музики, документалістики та авторської лірики. Тобто перед нами поставлена задача створити нову (нову для нас) театральну мову, якою потрібно оволодіти і переповісти людям свій досвід та відчуття.  Ще ми зрозуміли, що зібрані за час подорожі відеоматеріали, при створенні вистави використовуватись не будуть. Для вистави відзнімемо новий постановочний матеріал, де в якості акторів будуть задіяні ті люди, з якими вдалось встановити дружні стосунки під час експедиції. В такий спосіб ми плануємо представити панораму строкатої української дійсності. Звичайно, що з нашим поглядом багато хто захоче посперечатися, але ми, як автори,  залишаємо за собою право на суб’єктивність.

В рамках однієї країни ми досліджували багатокультурність та екзистенційний вимір кожної окремої людини. Нам були цікаві речі, які ховаються за деталями.

-        Розкажи більше про екзотичні місця, де вам доводилося ночувати.

Одного разу ми йшли берегом Дніпра у Черкаській області. Це була відлюдна місцевість, натрапили там на поселення з дивними будиночками та землянками. Так ніби в Нарнію якусь потрапили. Дуже хотілось заночувати в одному з тих будиночків, випити чаю з господарями, ходили стукали у вікна та двері, але скрізь - тиша. Людей взагалі ніде не було.

Сонце вже сіло і ми майже розчарувалися, але потім почули чиїсь голоси. Пішли їм на зустріч, то були місцеві діти, які поверталися з прогулянки лісом. Вони відвели нас до своїх батьків, а ті без проблем впустили на ночівлю. Це, до речі, був єдиний випадок, коли зовсім не знайомі люди впустили нас ночувати до хати.

До пізнього вечора ми сиділи в землянці з нашими новими друзями, пили чай, їли цукерки, спілкувались, багато сміялися. Це був один із найсвітліших моментів подорожі. 

-        А як щодо найтемніших моментів?

Найтемніші моменти пов’язані із п’янством. Коли ми подорожували Рівненською областю, то зустрічали багато п’яних людей. Конфліктних ситуацій не було, але ці «нависання» справді дратували.

-        Що особисто для себе ти зрозумів після пройденого шляху?

Я зрозумів, що не пропаду у будь-яких умовах.

-        Розкажи про українське село.

Українські села – це переважно закриті спільноти, нас там часто сприймали з настороженістю, недовірою, бо ми чужі, інші. В ці спільноти досить важко проникати. Але де б ми не були, скрізь ми зустрічали дітей, з якими найпростіше налагоджувати контакт, адже вони дуже відкриті. Тому найбільше ми знімали дітей, бо у них немає ні страху, ні комплексів перед камерою. Дорослі люди уникали камер, вважаючи, що вони або недостатньо гарні, або ж недостатньо ерудовані.

[dyvys_blockqoute text="Де б ми не були, скрізь ми зустрічали дітей, з якими найпростіше налагоджувати контакт, адже вони дуже відкриті. Тому найбільше ми знімали дітей, бо у них немає ні страху, ні комплексів перед камерою," author=""] 

-        Розкажи про досвід перебування в зоні АТО.

На передовій нам, на жаль, не вдалося побувати. Але протягом місяця ми жили в різних прифронтових містах, багато спілкувалися з місцевими, солдатами, волонтерами працювали з дітьми в Авдіївці. Разом з ними готуємо виставу, прем’єра якої відбудеться на місцевому фестивалі мистецтв. Уявити тільки – з одного боку чути вибухи, з іншого – безкінечно димить завод, а тут по-середині якісь дивні люди роблять фестиваль мистецтв. Можливо вони це роблять не достатньо професійно, можливо в чомусь вони наївні (принаймні ми так сприйняли), але їх запал та бажання кращого захоплюють. От ми й захопились і не помітили як підписались на співпрацю. Взагалі на сході ми відкрили для себе якусь паралельну реальність і ця реальність дуже неоднозначна.

Тут ми зустріли дівчинку 13 років, яка організувала людей, аби прибрати парк у своєму депресивному місті, тут нам поліцейські намагалися пришити траву, тут нас тихо ненавиділи, і тут же нам раділи. А ще тут ми бачили багато такого про, що поки не готові говорити.     

-        Чи достатньо у вас ресурсів на втілення ідеї?

Насправді у нас наразі зібрана одна третя від загального бюджету.

Розмовляла Олександра Багач