дивись.info

Львівські медики Майдану про те, що відбувалося 18-20 лютого у столиці

Львівські медики Майдану про те, що відбувалося 18-20 лютого у столиці
Фото ілюстративне. Джерело: Вести

В Україні 18-20 лютого відзначають четверті роковини розстрілів на Майдані.

У цей період у центрі столиці загинули більше ста осіб, кілька десятків зникли безвісти, більше тисячі дістали поранення, а сотні — були заарештовані та зазнали тортур. Одними з тих, хто намагався мінімізувати втрати, були медики Майдану.

ІА Дивись.info поспілкувалася з тими, хто був у виру подій у 2014 році.

Джерело: Корреспондент.net

Юрій Дмитришин,

хірург-стоматолог Львівської обласної клінічної лікарні, координатор проекту «Швидка медична допомога Майдану»

Коли я побачив по телевізору, що б’ють студентів, подумав, що медики осторонь не можуть стояти. Я написав 1 грудня кільком друзям, ми організувалися і вже ввечері проводили курси невідкладної допомоги. Всі були лікарі, але не всі розуміли іншу спеціальність, тому лікарі для лікарів провели нагадувальні навчання в обласній клінічній лікарні.

2 грудня ми зібрали 50 медиків, автобус і виїхали на Київ. 3 грудня 2013 року ми вже були на Майдані. Було зрозуміло, що потрібні бригади невідкладної допомоги, які будуть ходити по території — це і зробили. Так заснувалася «Швидка медична допомога Майдану». Пізніше ми таке зробили у Львові — надавали медичну допомогу всім людям, які були на барикадах, в облдержадміністрації тощо.

Для «Медичної допомоги Майдану» медикаменти приносили люди. Ми писали, що потрібно, у Фейсбуці, давали оголошення по радіо, телебаченню. Також наша організація безперервно відправляла автобуси з лікарями до Києва. За весь час було, можливо, 500 або й тисяча лікарів. Тільки за три дні розстрілів на Майдані ми відвезли 300 медиків туди для надання невідкладної допомоги.

Тільки за три дні розстрілів на Майдані ми відвезли 300 медиків туди для надання невідкладної допомоги

Особисто я був на Майдані, але не в епіцентрі розстрілів — надавав медичну допомогу у Михайлівському соборі і організовував перевезення поранених з Києва по областях, у Польщу тощо.

Ми всі боялися за свої життя, адже і по медиках стріляли. 18 лютого, коли на середину Майдану вийшов один медик із розпізнавальними знаками, йому вистрілили у спину гумовою кулею. Також була потерпіла медик, у якої було кульове поранення у шию — наприкінці Майдану вже не було розбору, чи це медик, чи ні. Хоча «беркутівці» значно лояльніше ставилися до лікарів, тому що вони розуміли: у будь-який момент їм теж може знадобитися допомога. А медики допомагали як протестувальникам, так і міліції з «беркутівцями». Ми виконували клятву Гіппократа і свою добру волю.

Фото ілюстративне

Протягом Майдану ми створили кілька прийомних пунктів поранених і операційних. Одного разу ми їхали до операційної з бусом, повним медикаментів. І «Беркут» нас пропустив. А от закрили шлях далі представники ДАЇ — вони забрали у нас бус з обладнанням. Утім народні депутати побігли у відділок за водієм і якось відбили цю машину «швидкої».

На 18-19 лютого ми зібрали всі машини швидкої допомоги із Західної України: Луцьк, Франківськ, Львів, Тернопіль і великим кортежем поїхали до Києва. Також у нас був переобладнаний автобус для перевезення поранених. Він стояв на останній заправці перед Києвом протягом дня, куди приносили поранених, а ввечері ми транспортували їх до Львова.

Я витратив пів року життя тільки на Майдан. Коли він закінчився для широкого загалу, ми продовжили лікувати поранених, слідкували, чи отримали вони медичну допомогу, багатьом робили документи для виїзду закордон і тільки у травні закінчився Майдан для медиків.

Я не можу пригадати, чому лишався там, але, певно, хотілося змін. Ще у 2013 році у мене було враження, що після розгону Майдану Крим буде не наш, конфлікт загостриться. Тим не менше, я розумію, що всі революції використовують у своїх нечесних цілях деякі люди. Але якщо була би ще одна революція, я впевнений, що медики так само пішли на Майдан.

Лікарі мають інше покликання — вони допомагають людям, навіть якщо ті темні, медики зобов’язані надавати медичну допомогу. Те, що багато медиків не згодні з політикою, яка відбувається у державі, абсолютно не означає, що якщо буде Майдан, війна, вони не підуть.

* * *

Наталія Ван Доеверен,

заступниця адміністратора з медичної частини Шпиталю ім. А. Шептицького:

У цей період я працювала заступником головного лікаря обласної клінічної лікарні. На Майдані я опинилася 19 лютого. До того я не їхала туди принципово. У 2004 році я була керівником медичної служби Майдану і, спостерігаючи те, що відбувалося після цього, переконалася, що революцію роблять ідеалісти, а користаються нею дуже часто негідники. Крім того, я посадова особа, відтак, усвідомлювала ризики, пов’язані з тим чи іншим завершенням революції. Так я думала до 18 лютого, допоки не відбулися масові розстріли.

Це звучить дуже пафосно, піарно, але я собі сказала: якщо не поїду, там розстріляють дітей. Моя донька весь час провела на Майдані, а куля не вибирає. Поїздка була питанням сумління.

19 лютого я прийняла рішення, що візьму до Києва санітарний автомобіль обласної клінічної лікарні і дала оголошення, аби зібрати колег. Зголосилися поїхати ще три людини: Шабанови Ірина й Олександр та Назар Гичка.

Приїхавши до Києва, ми лишили автомобіль поблизу Михайлівського собору, подивилися, як там працюють медики і пішли на Майдан. Вивчивши ситуацію, побачили, що все тихо (якесь тоді зловіще було затишшя). Зрештою, ми пішли ночувати до готелю «Україна», однак спокійно вийти з нього вже не змогли.

Готель «Україна». Кадри з фільму-розслідування BBC

Після восьмої почалися звуки стрілянини. Я вийшла на балкон і було враження, що ти у голлівудському фільмі — «беркутівці» почали ставати ключом, потім робити якісь маневри, виглядало, ніби це якась інсценізована вистава. Тепер я розумію всю ступінь неготовності нас до цього — стоячи на балконі, ми могли бути цілями. Раптово ми почули шалений крик знизу і побігли туди. Поки ми гнали, вікна готелю прострілювалися і я не до кінця пам’ятаю цей момент.

Ми забігли у вестибюль готелю — туди один за одним заносили закривавлені тіла, а у нас навіть не було чим спиняти кровотечу. Нардепи і персонал виривали двері, щоби поранених покласти на тверду основу, різали простирадла. Тоді зрозуміла, що проходження воєнної кафедри не дає абсолютно ніякої імунізації. Це був шок. Якимось чином ми зібралися з думками, проводили реанімацію. На інтуїції. Іноді було відчуття, що ми «качали» мертві тіла. Думаю, нам таки вдалося врятувати не одне життя. Померлих же спочатку складували під сходами і це виглядало гнітюче, по-скотськи. Однак потім хтось вирішив класти їх навпроти рецепції і накривати білими простирадлами.

Кадри з фільму-розслідування BBC

За дві години нам доставили медикаменти з Майдану, перев’язки. І стало трохи легше. Раніше цього неможливо було зробити, бо довкола стріляли. У готелі ми були до вечора, поки не з’явилася інформація, що можна перейти через Майдан. Пізніше стали казати, що у Києві встановлять комендантську годину і нікого з міста не випускатимуть. Я відношу себе до людей вкрай небоязких, але все одно було сум’яття: ми були у крові, без змінного одягу, втомлені. Зрештою, наша команда медиків поїхала у Київську лікарню швидкої допомоги, забрала пораненого і ми рушили до Львова.

Наталія Ван Доеверен у готелі «Україна»

Після цих подій я два місяці проходила реабілітацію з психологами. Вони сказали, що у мене був посттравматичний психоз: раптове бажання плакати, депресія, зміни настрою тощо.

Чи поїхала би я знову, якби вернулася у часі назад? Якби за тих самих обставин, коли не знала, що будуть масові розстріли, 100 % так. 18 лютого вже були жертви і я розуміла це, але якби мені хтось сказав, що вони продовжаться, будуть великі розстріли, я не впевнена… Думаю, що швидше так, поїхала би все одно. Зрештою, коли я їхала 19, знала, що вже все було, але людська натура хоче жити ілюзією, вірити, що зло не може бути нескінченним.

* * *

Фото: Голос Свободи

Костянтин Василькевич,

хірург лікарні швидкої допомоги:

Я опинився на Майдані ще у грудні. Спочатку здійснив 6 поїздок по 5-6 днів зі своїм районним осередком «Свободи», адже місця серед медиків мені не знайшлося — було дуже багато добровольців. Потроху ми з командою привозили ліки, які просили там.

А вже 18 лютого мимоволі став медиком. Тоді почалася бійня у Маріїнському парку. Під Верховною Радою Луценко кричав: «Лікаря!» Я побіг на допомогу і побачив хлопця, якому сильно поранило обличчя гранатою. Допомігши йому, пішов у медпункт, який створили у Будинку офіцерів. Утім там не було чим лікувати — нам з друзями довелося зробити рейд до Жовтневого, аби набрати все необхідне.

У медпункті все було спонтанно, не централізовано, однак всі знали, що робити — у кожного була своя справа. Там були не тільки лікарі — і медсестри, і монахині — багато людей. Наші інструменти лежали у наполовину розрізаному 6-літровому балоні з-під води, заповненому спиртом. Однак ці запаси швидко вичерпалися. Спроби повторної стерилізації у розчині спирту швидко призвели до того, що він забарвився кров’ю потерпілих і ми змушені були проводити ревізію ран та їх обробку, використовуючи тільки разові гумові рукавички та шматки бинта, змоченого бетадином для тампонування ран. Після цього з рулона того ж бинта накладалася пов’язка…

Переважна кількість поранених була в голову. Були проникаючі поранення в очі, скальповані рани голови, проникаючі поранення черевної порожнини тощо. Кількість людей з легкими пораненнями взагалі важко пригадати.

Я з 1998 року працював у лікарні швидкої допомоги на Топольній, тож бачив і не таке. Єдине, що серйозно насторожило, вразило, так це масовість і жорстокість

Я з 1998 року працював у лікарні швидкої допомоги на Топольній, тож бачив і не таке. Єдине, що серйозно насторожило, вразило, так це масовість і жорстокість. До мого відділення у лікарні потрапляли всі ножові, вогнепальні поранені, люди після аварій, падінь з висоти… Але потім усі ці випадки розслідують правоохоронці, а ти бачиш пацієнта після операції. І не у такій кількості. Таку масовість можна порівняти з тим, коли ми приймали постраждалих скнилівської трагедії. Тоді у нас було 42 травмованих.

Інше питання — тупа жорстокість. 18 лютого було набагато жорстокіше, ніж те, що було 20 лютого — одна справа застрелити з пістолета, а інша — забити праскою або лопатою. За ступенем жорстокості це набагато страшніше, відчуття, наче це були тварини. Хоча, певно, і тварини такого не знали.

Фото: Український інтерес

Я маю за спиною вищу категорію і кандидатську, тому вижив би і за Януковича, і за Кучми і за будь-кого. Але питання в іншому: у цьому тоталітарному, корумпованому, пост совковому періоді, який не змінився за 25 років, коли вибраним людям можна все. Якщо нічого не будемо робити, ми не залишимо ніяких можливостей для росту у майбутньому наших дітей. Це був основний рушій. Хотілося, аби наші діти жили так, як люди живуть у цивілізованих країнах. І хоча Майдан досяг мети, бо ми уникнули внутрішньої окупації Росією,  ми не уникнули олігархату і того обдирання людей. Всі ми розуміємо, що боротьба триває.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...