• USD: 32.18
  • EUR: 33.75

Львівські медики Майдану про те, що відбувалося 18-20 лютого у столиці

Львівські медики Майдану про те, що відбувалося 18-20 лютого у столиці
Фото ілюстративне. Джерело: Вести

В Україні 18-20 лютого відзначають четверті роковини розстрілів на Майдані.

У цей період у центрі столиці загинули більше ста осіб, кілька десятків зникли безвісти, більше тисячі дістали поранення, а сотні — були заарештовані та зазнали тортур. Одними з тих, хто намагався мінімізувати втрати, були медики Майдану.

ІА Дивись.info поспілкувалася з тими, хто був у виру подій у 2014 році.

Джерело: Корреспондент.net

Юрій Дмитришин,

хірург-стоматолог Львівської обласної клінічної лікарні, координатор проекту «Швидка медична допомога Майдану»

Коли я побачив по телевізору, що б’ють студентів, подумав, що медики осторонь не можуть стояти. Я написав 1 грудня кільком друзям, ми організувалися і вже ввечері проводили курси невідкладної допомоги. Всі були лікарі, але не всі розуміли іншу спеціальність, тому лікарі для лікарів провели нагадувальні навчання в обласній клінічній лікарні.

2 грудня ми зібрали 50 медиків, автобус і виїхали на Київ. 3 грудня 2013 року ми вже були на Майдані. Було зрозуміло, що потрібні бригади невідкладної допомоги, які будуть ходити по території — це і зробили. Так заснувалася «Швидка медична допомога Майдану». Пізніше ми таке зробили у Львові — надавали медичну допомогу всім людям, які були на барикадах, в облдержадміністрації тощо.

Для «Медичної допомоги Майдану» медикаменти приносили люди. Ми писали, що потрібно, у Фейсбуці, давали оголошення по радіо, телебаченню. Також наша організація безперервно відправляла автобуси з лікарями до Києва. За весь час було, можливо, 500 або й тисяча лікарів. Тільки за три дні розстрілів на Майдані ми відвезли 300 медиків туди для надання невідкладної допомоги.

[dyvys_blockqoute text="Тільки за три дні розстрілів на Майдані ми відвезли 300 медиків туди для надання невідкладної допомоги" author=""]

Особисто я був на Майдані, але не в епіцентрі розстрілів — надавав медичну допомогу у Михайлівському соборі і організовував перевезення поранених з Києва по областях, у Польщу тощо.

Ми всі боялися за свої життя, адже і по медиках стріляли. 18 лютого, коли на середину Майдану вийшов один медик із розпізнавальними знаками, йому вистрілили у спину гумовою кулею. Також була потерпіла медик, у якої було кульове поранення у шию — наприкінці Майдану вже не було розбору, чи це медик, чи ні. Хоча «беркутівці» значно лояльніше ставилися до лікарів, тому що вони розуміли: у будь-який момент їм теж може знадобитися допомога. А медики допомагали як протестувальникам, так і міліції з «беркутівцями». Ми виконували клятву Гіппократа і свою добру волю.

Фото ілюстративне

Протягом Майдану ми створили кілька прийомних пунктів поранених і операційних. Одного разу ми їхали до операційної з бусом, повним медикаментів. І «Беркут» нас пропустив. А от закрили шлях далі представники ДАЇ — вони забрали у нас бус з обладнанням. Утім народні депутати побігли у відділок за водієм і якось відбили цю машину «швидкої».

На 18-19 лютого ми зібрали всі машини швидкої допомоги із Західної України: Луцьк, Франківськ, Львів, Тернопіль і великим кортежем поїхали до Києва. Також у нас був переобладнаний автобус для перевезення поранених. Він стояв на останній заправці перед Києвом протягом дня, куди приносили поранених, а ввечері ми транспортували їх до Львова.

Я витратив пів року життя тільки на Майдан. Коли він закінчився для широкого загалу, ми продовжили лікувати поранених, слідкували, чи отримали вони медичну допомогу, багатьом робили документи для виїзду закордон і тільки у травні закінчився Майдан для медиків.

Я не можу пригадати, чому лишався там, але, певно, хотілося змін. Ще у 2013 році у мене було враження, що після розгону Майдану Крим буде не наш, конфлікт загостриться. Тим не менше, я розумію, що всі революції використовують у своїх нечесних цілях деякі люди. Але якщо була би ще одна революція, я впевнений, що медики так само пішли на Майдан.

Лікарі мають інше покликання — вони допомагають людям, навіть якщо ті темні, медики зобов’язані надавати медичну допомогу. Те, що багато медиків не згодні з політикою, яка відбувається у державі, абсолютно не означає, що якщо буде Майдан, війна, вони не підуть.

* * *

Наталія Ван Доеверен,

заступниця адміністратора з медичної частини Шпиталю ім. А. Шептицького:

У цей період я працювала заступником головного лікаря обласної клінічної лікарні. На Майдані я опинилася 19 лютого. До того я не їхала туди принципово. У 2004 році я була керівником медичної служби Майдану і, спостерігаючи те, що відбувалося після цього, переконалася, що революцію роблять ідеалісти, а користаються нею дуже часто негідники. Крім того, я посадова особа, відтак, усвідомлювала ризики, пов’язані з тим чи іншим завершенням революції. Так я думала до 18 лютого, допоки не відбулися масові розстріли.

Це звучить дуже пафосно, піарно, але я собі сказала: якщо не поїду, там розстріляють дітей. Моя донька весь час провела на Майдані, а куля не вибирає. Поїздка була питанням сумління.

19 лютого я прийняла рішення, що візьму до Києва санітарний автомобіль обласної клінічної лікарні і дала оголошення, аби зібрати колег. Зголосилися поїхати ще три людини: Шабанови Ірина й Олександр та Назар Гичка.

Приїхавши до Києва, ми лишили автомобіль поблизу Михайлівського собору, подивилися, як там працюють медики і пішли на Майдан. Вивчивши ситуацію, побачили, що все тихо (якесь тоді зловіще було затишшя). Зрештою, ми пішли ночувати до готелю «Україна», однак спокійно вийти з нього вже не змогли.

Готель «Україна». Кадри з фільму-розслідування BBC

Після восьмої почалися звуки стрілянини. Я вийшла на балкон і було враження, що ти у голлівудському фільмі — «беркутівці» почали ставати ключом, потім робити якісь маневри, виглядало, ніби це якась інсценізована вистава. Тепер я розумію всю ступінь неготовності нас до цього — стоячи на балконі, ми могли бути цілями. Раптово ми почули шалений крик знизу і побігли туди. Поки ми гнали, вікна готелю прострілювалися і я не до кінця пам’ятаю цей момент.

Ми забігли у вестибюль готелю — туди один за одним заносили закривавлені тіла, а у нас навіть не було чим спиняти кровотечу. Нардепи і персонал виривали двері, щоби поранених покласти на тверду основу, різали простирадла. Тоді зрозуміла, що проходження воєнної кафедри не дає абсолютно ніякої імунізації. Це був шок. Якимось чином ми зібралися з думками, проводили реанімацію. На інтуїції. Іноді було відчуття, що ми «качали» мертві тіла. Думаю, нам таки вдалося врятувати не одне життя. Померлих же спочатку складували під сходами і це виглядало гнітюче, по-скотськи. Однак потім хтось вирішив класти їх навпроти рецепції і накривати білими простирадлами.

Кадри з фільму-розслідування BBC

За дві години нам доставили медикаменти з Майдану, перев’язки. І стало трохи легше. Раніше цього неможливо було зробити, бо довкола стріляли. У готелі ми були до вечора, поки не з’явилася інформація, що можна перейти через Майдан. Пізніше стали казати, що у Києві встановлять комендантську годину і нікого з міста не випускатимуть. Я відношу себе до людей вкрай небоязких, але все одно було сум’яття: ми були у крові, без змінного одягу, втомлені. Зрештою, наша команда медиків поїхала у Київську лікарню швидкої допомоги, забрала пораненого і ми рушили до Львова.

Наталія Ван Доеверен у готелі «Україна»

Після цих подій я два місяці проходила реабілітацію з психологами. Вони сказали, що у мене був посттравматичний психоз: раптове бажання плакати, депресія, зміни настрою тощо.

Чи поїхала би я знову, якби вернулася у часі назад? Якби за тих самих обставин, коли не знала, що будуть масові розстріли, 100 % так. 18 лютого вже були жертви і я розуміла це, але якби мені хтось сказав, що вони продовжаться, будуть великі розстріли, я не впевнена… Думаю, що швидше так, поїхала би все одно. Зрештою, коли я їхала 19, знала, що вже все було, але людська натура хоче жити ілюзією, вірити, що зло не може бути нескінченним.

* * *

Фото: Голос Свободи

Костянтин Василькевич,

хірург лікарні швидкої допомоги:

Я опинився на Майдані ще у грудні. Спочатку здійснив 6 поїздок по 5-6 днів зі своїм районним осередком «Свободи», адже місця серед медиків мені не знайшлося — було дуже багато добровольців. Потроху ми з командою привозили ліки, які просили там.

А вже 18 лютого мимоволі став медиком. Тоді почалася бійня у Маріїнському парку. Під Верховною Радою Луценко кричав: «Лікаря!» Я побіг на допомогу і побачив хлопця, якому сильно поранило обличчя гранатою. Допомігши йому, пішов у медпункт, який створили у Будинку офіцерів. Утім там не було чим лікувати — нам з друзями довелося зробити рейд до Жовтневого, аби набрати все необхідне.

У медпункті все було спонтанно, не централізовано, однак всі знали, що робити — у кожного була своя справа. Там були не тільки лікарі — і медсестри, і монахині — багато людей. Наші інструменти лежали у наполовину розрізаному 6-літровому балоні з-під води, заповненому спиртом. Однак ці запаси швидко вичерпалися. Спроби повторної стерилізації у розчині спирту швидко призвели до того, що він забарвився кров’ю потерпілих і ми змушені були проводити ревізію ран та їх обробку, використовуючи тільки разові гумові рукавички та шматки бинта, змоченого бетадином для тампонування ран. Після цього з рулона того ж бинта накладалася пов’язка…

Переважна кількість поранених була в голову. Були проникаючі поранення в очі, скальповані рани голови, проникаючі поранення черевної порожнини тощо. Кількість людей з легкими пораненнями взагалі важко пригадати.

[dyvys_blockqoute text="Я з 1998 року працював у лікарні швидкої допомоги на Топольній, тож бачив і не таке. Єдине, що серйозно насторожило, вразило, так це масовість і жорстокість" author=""]

Я з 1998 року працював у лікарні швидкої допомоги на Топольній, тож бачив і не таке. Єдине, що серйозно насторожило, вразило, так це масовість і жорстокість. До мого відділення у лікарні потрапляли всі ножові, вогнепальні поранені, люди після аварій, падінь з висоти... Але потім усі ці випадки розслідують правоохоронці, а ти бачиш пацієнта після операції. І не у такій кількості. Таку масовість можна порівняти з тим, коли ми приймали постраждалих скнилівської трагедії. Тоді у нас було 42 травмованих.

Інше питання — тупа жорстокість. 18 лютого було набагато жорстокіше, ніж те, що було 20 лютого — одна справа застрелити з пістолета, а інша — забити праскою або лопатою. За ступенем жорстокості це набагато страшніше, відчуття, наче це були тварини. Хоча, певно, і тварини такого не знали.

Фото: Український інтерес

Я маю за спиною вищу категорію і кандидатську, тому вижив би і за Януковича, і за Кучми і за будь-кого. Але питання в іншому: у цьому тоталітарному, корумпованому, пост совковому періоді, який не змінився за 25 років, коли вибраним людям можна все. Якщо нічого не будемо робити, ми не залишимо ніяких можливостей для росту у майбутньому наших дітей. Це був основний рушій. Хотілося, аби наші діти жили так, як люди живуть у цивілізованих країнах. І хоча Майдан досяг мети, бо ми уникнули внутрішньої окупації Росією,  ми не уникнули олігархату і того обдирання людей. Всі ми розуміємо, що боротьба триває.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: