«В вигнанні дні течуть, як сльози...»

Текст Олени Тараненко опублікований у виданні Тиждень.ua.

Три з половиною роки, з кінця липня 2014-го, з того моменту, як я немов Лотова дружина не втрималася і обернулася востаннє поглянути на Донецьк у заднє скло автівки, що їхала буквально в нікуди, бо їхала аби звідти, а не кудись, я більше не обертаюся. Три з половиною роки я живу трохи дивно, ну як «живу», це, мабуть схоже на те, як існує така собі істота в мушлі – жива, ціла, не в голоді і не в холоді, годі жалітися, ну хіба трохи в анабіозі.

«Думки в вигнанні сплять, як мертві...»

Ні, направду я живу дуже активно, навіть, надто активно, немов щось хочу собі довести… Собі, бо іншим вже давно нічого не довожу. І направду, жалітися гріх, бо мої усі зі мною, чоловік, сини, навіть мама. Навіть, бо вмовити мам поїхати з Донецька майже нікому не вдалося. У мене є робота, цікава, улюблена, це також неабияка рідкість серед нас, вигнанців. Можна, я так себе буду називати? Мені так в моїй мушлі зручніше, так мені здається правильніше, бо ніхто мене не переселяв, не переміщував, і біженка я не з власної волі. Я терпляче (Боже милостивий, як терпляче, я вже, може, чемпіон світу з терпіння) слухаю про те, що мені та й всім нам, «цим переселенцям» загалом люди раді, і не те щоб ми «понаїхали», і такого «не дай Боже нікому», але ж і ми, донецькі, маємо розуміти, що усім зараз важко, «а кому легко?», роботи-житла і так на всіх не вистачає, а тут ще ми, та й все ж таки з іншими українцями такого чомусь не сталося, може тому, що ми надто довго жили нормально і багато, а інші бідували, януковичів-азірових на голову всій Україні поприводили, ну й врешті-решт, «погодьтеся, ви самі винні в тому, що з вами сталося…» Я не годжуся, але й себе не виходжу. Зі своєї мушлі. Звідти мене виводить тільки, коли вже зовсім кислотою на рану, і для мене це – коли про Свободу і коли про Дім.

З нами, вигнанцями, про свободу говорити важко, бо тут зовсім заплутано. Це – наша найбільша втрата. Бо не мали свободи вибору, хто б і що з цього приводу не говорив. Думали, що маємо, коли вирішили, що час виходити на площу Леніна, бо завезених російських титушок чутно, а нас ні. Автобуси і автівки з ростовськими номерами стояли по центру, не ховаючись, «акающі» люди на вулиці Артема питали як на неї пройти, вони були майже однаково вдягнені, а вже потім, коли ми помітили, що у нас на мітингах за єдину Україну чомусь не працює мобільний зв’язок, побачили, що у них ще й рації однакові, при чому саме такі, як і у «наших», донецьких ментів, що нас «охороняли» від них. Вбили Діму Чернявського, лікарі швидкої тієї ночі казали про не менш ніж п’ять загиблих, людей в однакових чорних куртках пропускали з ножами і заточками нам за спини і навіть в міліцейські автобуси, де намагалися сховатися ультраси «Шахтаря» і хлопці з «Свободи», нас мітили зеленкою і фарбою на мітингах і відловлювали по дворах, коли поверталися додому, та й додому було страшно, бо менти здавали адреси. Але ми вперто думали, що свобода вибору є, виїжджали на автопробіг з прапорами України, а вони чекали на нас на світлофорах, бо ми ж законослухняні, ми своє місто любимо, нам тут жити, і вони чекали на красне світло, що для них було зеленим. Люди в чорному з бітами, скажені бабки з каменюками. Так, десь з квітня бабок-референдниць стало помітно.

«Чорні куртки» розбивали скло і виламували двері автівки, били водія, бабки тягли за волосся дівчат з пасажирського сидіння, били всім і всіх, кого зупинять. Ми вступали в дуже небезпечні дискусії з тими бабками в маршрутках і тролейбусах, відмовляли від референдуму, наші мами переставали спілкуватися з сусідками, тоді ми ще не навчилися мовчати, своїх поглядів ніхто не приховував. Свобода вибору була, бо ж наші хлопці зовсім поряд, аеропорт наш, наступ от-от буде, і ми їхали через днр-івські блокпости немов до бабусі в дальні села, направду щоб передати нашим що могли, переводили гроші на картки своїм знайомим і зовсім не знайомим з незвичною новою назвою «волонтер». Багато що впевнено свідчило про те, що свобода вибору в нас є, інші аргументи не приймалися. Аж до шостого липня, коли в місто зайшли «гіркінці». І ми стали вигнанцями, навіть ті, хто не мав і не має досі змоги виїхати. «Вон с Донбасса», яке вони оскаженіло кричали нам на мітингах (а площею розливалася якась дика, люта «Вонзда!.. Вонзда!..», і від її незрозумілості ставало зовсім не по собі), здійснилося тоді, в страшному липні 14-го, після якого моє місто ніколи не буде тим, що було. Тож не кажіть мені про свободу вибору перед натовпом з ножами і бітами, потім – з автоматами, потім – танками і «Градами» прямо у вас у дворі.

Але дивним, парадоксальним чином, саме свобода є нашим найбільшим надбанням. Через те, що ми тепер знаємо їй справжню ціну, і цю ціну сплатили (мабуть, ще не до кінця, а може, у нас, вигнанців, довічний кредит). Могли все життя прожити і не знати, що свобода не може бути дармовою чи дешевою, вона має вартувати дуже дорого. І ще через те, що крім свободи у нас нічого більше немає. Може саме тому, я кидаюсь з мушлі, коли ще про дім…

Це зрідка, іноді зовсім раптово, з дрібниць, з нічого. Ну телефонує мені, страшено набридаючи, якась дівуля і вмовляє-вмовляє щось купувати. Ну кому вони не телефонують і хто їм радий? Робота у людей така. А от же треба ж було саме їй стати останньою краплею!

Ну вона ж не знає, що передноворічні дні для мене тепер найстрашніші. Гірші за них, може тільки ті весняні, коли перші пуп’яночки на деревах, з землі все лізе-пнеться і голова обертом від запахів. Бо Дім. Якого немає. Бо в Новий рік – вогонь у каміні, вся родина біля нього, після столу – на килимку біля каміну довго-довго сидіти, розмовляти, а потім разом мовчати. Там вже не сидіти… А вона ж не знає і торочить мені у слухавку щось про подушки, які я обов’язково маю купити, я щось їй відповідаю, намагаюсь ввічливо, і раптом чую: «Ну чому ви не хочете зробити свій дім затишним?

Як можна відмовлятися, хіба ви не думаєте про свій дім?»… Я? На жаль думаю, хоч і не дозволяю собі. А навесні я ходжу передмістями Вінниці, як маніяк, бо заглядаю в кожен двір – що там з землі пробивається, як дерева цвітуть, що посадили і як двір-сад прибрали, чи так як я б… О, як би я! Та там, у себе в дворі, де змалечку оббігала та серцем вивчила кожен куточок, де потім росли, вчилися ходити, падали, плакали, раділи і закохувалися, ділилися з нами таємницями сини, де ростуть улюблениці чоловіка – пишні троянди, красуні-туї, дві ялинки, що посаджені до того, як йшли до першого класу хлопці, там росте і плодоносить кущ аргуса, що старший за мене. А може вже і не росте нічого, і точно нічого там не плодоносить. І, може, через те я змушую себе забувати рідний двір і будинок, може, це пам’ять виштовхує той біль, з яким не може впоратися. Бо знаю, що мій Дім, втім як і мій Донецьк, стоїть зараз порожній і зґвалтований, розграбований вщент, бо не тільки речі, меблі, посуд знадобились чи то вчорашнім сусідам, чи то заїжджим «захисникам руськоговорящіх», а й батареї опалення та камінні решітки спиляли, вирвали з м’ясом. То з моїм м’ясом…

Тому «дівчина з подушками» почула багато з того, що взагалі було не для неї, а може, крик людини з мушлі й нікому чути не варто. Тепер я думаю, не можна було їй таке казати, а кому можна? Можна, я вам розповім щось з того, що моя пам’ять страшними уривками і рваними картинками зберігає для чогось з того страшного літа 2014-го?

«Солодкі спогади сичать, як змії...»

Звісно, все почалося з Майдана, але «проростало» в Донецьку поступово. Нечисельний, але героїчний Євромайдан в Донецьку і постійна присутність Майдану головного, київського – в новинах, у несміливих розмовах, у першому волонтерстві й тайних поїздках до Києва, в людях, що відкривалися наново. Усі перевіряли усіх «на Майдан»: студенти, колеги, старі друзі і, навіть, рідні та близькі люди. Пам’ятаю, як один хлопчик затіяв на парі зі мною дискусію про Майдан і побиття студентів (це було ще до розстрілів), емоційно і неаргументовано (але вкрай агресивно) просуваючи ідею того, що «на Майдані стоять одні придурки, які не хочуть працювати». Дивлюсь, щось дивне – чим більш палко я розбиваю його аргументи, чим більше довожу протилежне, тим він більше задоволений, а з ним і вся аудиторія. Наступного тижня його немає, на наступному занятті також. Питаю у студентів, не одразу, але кажуть: «Олено Валеріївно, та він переховується, бо весь у зеленці» (титушки ставили такі «мітки», спочатку, потім вже били по-звірячому). Он як, то він, виявляється – євромайдановець, тож провокував мене навмисно, перевіряв, може і на прохання інших, бо потроху студенти стали відпрошуватися на українські мітинги й акції, а попроситись могли не у всіх. Почалися дискусії з колегами, іноді і на підвищених тонах, на зайвих емоціях, і тут також провокували іноді навмисно. Чи то напишеш щось на сторінці в ФБ, а назавтра ідеш по факультету і хтось з викладачів, з давніх друзів, ще зі студентських часів, раптом відводить погляд, демонстративно не вітається. Ясно, за «сторонніками руського міра» сумувати не будемо.

Син у лютому звільнився з роботи, дізнавшись, що фірма, на якій працював, є постачальником балаклав і рукавиць для київського Беркута. «Хай вбивці без мене гріються».

Моя манікюрниця, з якою сто років приятелювали, мила й лагідна здавалося, жіночка, не відриваючи очей від роботи, спокійненько так видала рецепт що робити з «майданутими»: «Якщо вже поливання водою в мороз не допомагає, то можна ж застосувати міліцейські гелікоптери, і з них пополивати Майдан кислотою». Людей? Кислотою? Отямся! «Ну то я так, міркую, щось же з ними робити треба».

Я вже казала про те – тоді, взимку, люди ще не навчилися мовчати, тому розмежування на своїх-чужих відбулося доволі швидко. Мені здається, всі знали хто за кого, принаймні, я про своїх знайомих знала. З весни стали менше про те говорити. Не те щоб через страх, не було потреби. Своїх бачили на мітингах, доводити вже треба було не словами.

Донецькі мітинги березня 2014-го, ті, про які тепер в підручниках з новітньої історії України написано, що їх не було… Це дивне подвійне відчуття – здивування і страху, гордості й розпачу від Донецька, якого ти, народившись тут, немов би зовсім не знаєш. Саме на мітингах ти вперше бачиш страшний натовп без обличчя, таке враження, що замість обличчя в нього суцільний роззявлений рот, з якого тхне ненавистю й смертю, з якого летять немов вонюча слина ті «Вонзда!...», «Расєя!...», «Вон-с-Данбаса!...», потім – яйця, фарба й борошно, щоб нас, «пазор Данбаса» було здалека видно, потім – пляшки й камені, потім вони підійдуть впритул, буде невимовно гидко й страшно одночасно, і почнуть вбивати. Але й саме на мітингах ти вперше бачиш інший Донецьк, радієш і дивуєшся тому, як нас направду багато, це дивне відчуття, коли стоїш під тим величезним, ледве не на всю площу Леніна, прапором разом із знайомими і зовсім не знайомими, але вже рідними тобі людьми, як під захисним парашутом, якби їм можна було б цей, український, Донецьк врятувати. І вперше співаєш Гімн України так, як ніколи його ще не співала. До цього вже було щось схоже, вперше гімн для тебе став Гімном у 2012-му, коли зі стадіону, з матчів збірної виходили зовсім без голосу, але так – вперше.

Проте картинка Донецька 2014-го, яку тиражують більш охоче, таке собі тавро на нас, вигнанцях – той клятий референдум. Я не буду зараз нічого доводити, розповідати скільки десятків дільниць вони відкрили на мільйонний Донецьк, щоб зробити ту картинку, по скільки разів і за якими «документами» голосували ті, що прийшли. Хто схоче дізнатися, зможе, це не секрет. А тут мої спогади, то я про референдум пам’ятаю інше. Біля нашого будинку, прямо за парканом на Куйбишева встановили бігборд «за референдум» (якось так організовано-швидко-задорого їх у Донецьку понастановлювали, ну то, мабуть, скажені бабки за свої кревні, чи шахтарі у воєнторзі купили). Як нам те стерпіти? Перша ніч того одороблого сусіда, наша кухня, двері надвір відчинені, ніхто не ховається, перегукуючись, штовхаючись, ми: я розливаю зеленку по презервативах, мої хлопці зав’язують, збирають і бігають по черзі кидати в той плакат. Щоб не бачити на ньому того усміхненого придурка, що турботливо та строго (як той «Чи ти записався..?) кличе інших нерозумних обирати щастя «молодої рєспублікі»). Але це на зупинці, на яскраво освітленій вулиці. Повертаються, сміються, сперечаються хто влучніший – тато чи сини. Ми з чоловіком жартома згадуємо «Молоду гвардію», читану в комсомольській юності, от довелося і нам… Якось страху ще не було, хоч страшного було за край.

На захопленій ОДА стали з’являтися портрети знайомих журналістів, серед них багато наших випускників, «вороги республіки», з адресами і вказівками як вбивати. Декого стали впізнавати в тролейбусах і на вулицях, навіть без мікрофонів і камер, кричали про «хунтівських прислужників», про «кров донеччан на руках». Про кров і вбивцю намагалися кричати і в залі університету, де виступав Славко Вакарчук. «Губарєвці» сворою прийшли прямо на його лекцію (викладачі істфаку, що сиділи поруч зі мною, казали, що й Губарєв був з ними), щось спробували спровокувати, їх виштовхали. А прийшли вони буквально через дорогу, з тієї самої захопленої ОДА, начиненою зброєю. Так дивно все і було в моєму місті тоді, навесні 2014-го – через Університетську, по одній вулиці – бандити і національний університет, «народний губернатор» і Славко Вакарчук, з яким повнюща зала викладачів і студентів співає Гімн України. Ідеш зранку на роботу (роботу!!! Викладати в Донецькому національному університеті, а студенти йдуть на навчання, День факультету в квітні святкували, як завжди – у дворі, урочисто, з прапорами і гімном), так от ідеш, а п’янючі й, вибачте, вонючі «хтось» (іноді і стать не визначиш) з повними кишенями грошей купують в цілодобових кіосках дорогий коньяк по 5-6 пляшок, скільки є, «мальчикам похмелиться», і понесли в ОДА, де виставлені бутафорські барикади і повно зовсім не бутафорської зброї. І звідти надривається «Вставай, страна огромная», а над головою ревуть літаки.

«Душа розірвана, як рана...»

Чому ми покинули своє місто? Чому врешті-решт, позбавлені свободи вибору, обрали свободу? Мабуть через те, що його охопила чума, яку принесли з собою ґвалтівники, вбивці, збоченці. Його вже неможливо було лікувати, бо запізно, з ним можна було тільки залишитися вмирати.

Згадую ще один епізод десь у травні 2014-го, коли ОДА, СБУ, міськрада, міліція вже захоплені, є вже наші вбиті і покалічені. Місто живе у реальному абсурді, страшній грі без правил – вони кличуть Расєю й Путіна, ми їздимо з українськими прапорами на машинах, і все це в одному місті, на одних вулицях, недовга ілюзія паралельних простору і часу, які не перетнуться…

Наш молодший син повертається пізно ввечері додому, 17 років, перше кохання, щасливий, але, виявляється, не тільки через побачення. Врятував дівчину. Чужу. Повертався вже від своєї дівчини додому (бо благали ж, тільки не дуже пізно, розумієш же, що на вулицях коїться), йшов повз захопленого сепаратистами районного відділення СБУ. А там вже на даху – кулемет, «чергові», всі з автоматами, ціляться в перехожих, і всі п’яні дуже, матюкаються, викрикують щось, іноді стріляють у повітря. А по тротуару іде дівчинка – ровесниця мого сина, також, мабуть, повертається додому пізно, і раптом настає тиша, вся увага огидного кодла зосереджується на ній, і починається страшне: вони викрикують дитині все, що зараз з нею робитимуть, починають спускатися, ор, ґвалт, і дівчина стала. Ну заклякла від страху дитина. А мій переходить дорогу, хватає її за руку і починає на неї кричати: «Ти, дура така, мати тебе вже розшукує, мене послала, а мені воно треба, зараз от як дам тобі, а ще й від матері отримаєш….» Ну і таке, сам не пам’ятає що. Але дівчинка отямилась, ухопила його за руку, і вони побігли. А ледве та шайка зникла з очей, каже син, впала, і вже йти не могла. Плакала і все. Майже ніс її додому.

Отаку історію прийшов і розказує. Очі палають, гордий, збуджений від близької небезпеки…І тут я починаю кричати. Вже й не пам’ятаю що, знаю тільки, що одна думка весь час крутилася в голові, її я і викрикувала: «Дура і є та дівчина. Чорти її несли вночі, чого вона там шалалася? Ти хоч розумієш, що з вами могло статися, та до неї мені байдуже, але ти, як тобі таке на думку спало, ти хоч уявляєш, на що вони здатні?..» А мій син дуже тихо мені каже: «Заспокойся. Мамо, тобі не соромно? За що ти на мене кричиш? Що з тобою?». Може, тоді я вперше усвідомила саме це – зі мною, з нами усіма коїться щось не те. Неможливо жити під страхом, підлістю, з постійним почуттям огиди і ненависті так, щоб це не відбилося на тобі. Ми ледве вмовили у червні синів поїхати з Донецька, а самі не встигли.

Чому я покинула свій дім? Бо 18 липня в наш двір, а потім і дім за доносом сусідів прийшли днр-івці. Донос, справедливості раді треба сказати, був правдивий за змістом: «Вони не підтримують днр», - написали вони «куди треба», але мета їхня була стара, як світ, і до ідеології з політикою прямого відношення не мала. Ми тільки-но добудували новий будинок, він стояв таким собі більмом перед їх заздрісними очами, і план, мабуть, був такий: нас розстріляють, може, і тут, прямо у дворі, а вони заселяться вже до ночі в нову оселю. Не знаю, що пішло не так, який «людський фактор» раптом спрацював у когось з тих для мене не людей, які майже три години обшукували будинок, вели свої допроси, погрожували, насолоджувалися владою над нами і можливістю залякування: зброєю, насильством, смертю, але сталося так: чоловіка заарештували, а мене чомусь залишили (як сказали, «поки що»), давши таким чином мені змогу після довгих розшуків викупити чоловіка з полону. І залишити дім, думаю, назавжди.

Я дуже не хочу згадувати ті страшні «майже три години», а ще більше – ті довгі й ще страшніші, коли не знаєш, що з дорогою тобі людиною і нічого не можеш зробити, тільки уява малює тобі картини одну жахливішу за іншу. І моя пам'ять йде мені назустріч, вона потроху стирає те, що тоді здавалося немов би гумовим, безкінечно розтягнутим часом, нескінченою жорстокою розкадровкою того, що «не може бути правдою», «не може статися зі мною». Тепер залишилися тільки окремі епізоди та загальне відчуття абсурду, бо, навіть якщо б хтось схотів нам допомогти і попередив про обшук, ми навряд чи могли б підготуватися, бо не змогли б уявити що саме стане «доказами» того, що ми – вороги «донецького народу». Жовто-блакитні прапорці з мітингів – саме наші «бойові», з мітингів березня і квітня 2014-го, що були прикріплені на самому видному (і важливому для жінки) місці – на трюмо, не фігурували в справі. Може, через те, що малі. А ось два величезних, що ними огорталися на стадіоні під час Євро-2012, їх знайшли на антресолі та обіцяли в них нас і поховати. Потім «страшними» доказами нашої провини були абонементи на Донбас-арену, колекція футбольних шарфів та м’яч з підписами гравців збірної України з того ж 2012-го. Чому? Бо «твоїх синів тут нема, то старший в тебе – український снайпер, нас вбиває, а молодший – ультрас «Шахтаря», а вони наші головні вороги». Версія про снайпера взялася взагалі зі статуетки стрільця, що її подарували комусь з синів у дитячому таборі як приз за участь у змаганнях з дартсу.

Потім – вишиванка («в ній тебе і спалимо»), рибальський костюм (бо камуфляж), і навіть роздруківка «Думи про Богдана», що хтось з синів готував як домашнє завдання у 8 класі. З кожним «доказом» ми розуміли все менше: ну хто в Донецьку може любов до «Шахтаря» вважати злочином? Ну хіба ви не вивчали у 8 класі те саме і не ходили на перший та на останній дзвоник у вишиванках? У нас усі ходили. Хіба ви з нами разом тоді, на стадіоні, в таких саме прапорах не співали гімн України по десять, а то і більше разів за матч? Ну і нарешті, чому мій прапор в моїй країні є злочином, коли він врешті-решт зображений у нас в паспортах? У вас же такі саме паспорти, подивіться! Останнє запитання я вже і в голос наважилася поставити. І почувши: «А, так ты ждешь, пока ваши нас всех поубивают, когда вернутся? Не дождешься», я, нарешті зрозуміла. Це «ваші» і «наші» мені все пояснило. Ні, вони не вчились з нами, не росли разом і не жили, не ходили в ті самі «священні» для донеччан місця. Бо вони – не донеччане. Вони не з Донецька. Не українці. І їм ані нас, ані Донецьк, ані Україну не шкода.

Саме тому моя українська бібліотека їх так вразила, ще й з «Підривною літературою», «Бронебійною публіцистикою» та програмою і бейджами з Конгресів україністів – ці назви їх налякали. А от «Чорний ворон», Донцов не вразили. Бо вони не знають хто це. І один з них сумно сказав мені як абсолютно безнадійній: «Как же ты докатилась до такой жизни. Ты ж по диплому учитель русского языка и литературы, а этим занимашься». А потім, риючись в моїй білизні (три години – це багато, і якесь спілкування все одно відбувається), він мені сказав, що йому 36 років, на днях в нього весілля, одружується він вперше, з якоюсь «бойовою подругою», раніше не мав такої можливості, бо 19 років відсидів (вже не знаю, разом чи окремими строками). З 17 років. Зек з 19 роками тюрми. І раптом – щастя: воля, зброя, можливість компенсувати всі образи свого недолугого життя за рахунок «хохлов» (вбиватимеш, катуватимеш, ще й повчатимеш дурних), можливість в один момент, як у казці, все перемінити, тільки казка та страшна: взяти чуже життя, вкрасти чуже щастя, за звичкою влізти в чужий дім, в чужу душу.

«Бальзам далеко так, як сонце…»

Мені жодного разу не снився Донецьк, тільки дім іноді сниться. Завжди розтрощеним, порожнім і брудним, земля на підлозі, чи взагалі немає підлоги, земля кругом…

Думаю, наш дім ще довго чекав на нас, як ми поїхали….Чекав з терпінням і любов’ю, якою ми його наповнили, чекав, бо не міг збагнути, чого це «сюди ніхто давно не приходив», якщо «звідси ніхто не пішов», точно як у Жадана. Я тепер часто згадую ці рядки:

Хай стоять непокірні будинки.

З якої не починай сторінки –

Час перемотує рвані жили,

Перетягує сірі бинти.

Тебе тут надто сильно любили,

Щоби звідси піти.

У нас, вигнанців, дуже схожі історії, типові, так би мовити, і реакція на них також досить типова. Є люди, і їх, на щастя, багато, які щиро намагаються зрозуміти та допомогти, спасибі їм, без них ми б не впоралися – більше навіть, морально, ніж матеріально. Є ті, хто вважає, що всі ми, «донецькі», однакові, і «скільки вовка не годуй…». Таким можу тільки порадити: а ви не знайте наперед, ви спробуйте погодувати. Тільки щиро, не як подачку.

Але я про інше. Знову про свободу вибору. Майже всі повторюють: «Не розумію тих, хто там, у Донецьку, Луганську залишився. Чого вони там сидять?» І повторюють це, як правило, з осудом. Я зараз не про тих, хто взяв зброю чи співпрацює з окупантом. З тими все ясно. Ні, я про тих, що немов би просто сидить майже чотири роки під обстрілами, під страхом і ненавистю, в постійній присутності смерті. З відчуттям того, що твоя країна тебе покинула, життя спинилося, страшний сон ніяк не закінчиться, і ти ніяк не можеш прокинутися. І кожного разу, коли мені майже зривається з язика: «Не розумію вас», я змушую себе згадувати, як ми стояли на балконі шостого поверху маминої квартири (бо у себе вже ночувати було не можна), а прямо через нас летіли «гради» - це днр-івці з центру міста обстрілювали наших хлопців, що у липні-серпні стояли впритул до Донецька.

Снаряди летіли прямо над нашими головами, з таким гидким, противним виючим свистом – той, хто чув такий звук, його вже не сплутає з іншими. Чому ми стояли на балконі? Бо спочатку тобі, як нормальній людині, страшно. Потім з’являється якесь дивне бажання це побачити на власні очі. А потім ти розумієш, що хочеш тільки одного: щоб цей огидний свист припинився. Не можеш більше цього виносити. Він має припинитися за будь-яку ціну. Я цю свою думку дуже добре пам’ятаю: «Нехай мене вже уб’є, тільки б я не чула цього вою, я більше не можу. Інакше я збожеволію». І має пройти багато часу, хоч якось щось має загоїтись в тобі, поки ти усвідомлюєш, що це і є думка божевільної людини: «Нехай мене вб’є».

Я хочу, щоб божевілля припинилося, щоб ми прокинулися від цього жахливого сну, але знаю, що вже не буде «прокинулися, немов би нічого не було». Було – кров, бруд, смерті, зради, біль. Багато болю. Надто багато. Життя назавжди розділилося на «до війни» і «після». Колись нам про це розповідали наші бабусі, тепер випало і нам. Для мене це назавжди, і вже ніколи не буде, як раніше. Але нехай вже прийде те «після війни». Нехай…

Я взяла собі за назву і підзаголовки рядки зі страшного вірша Олександра Олеся. На жаль, там є і такий рядок: «Бальзам далеко так, як сонце…» Що є тим бальзамом? Як не дивно, саме відчуття внутрішньої свободи і власної правоти, відчуття того, що за нами правда. Це вкрай важливо для людини, як з’ясувалося. Правди ж нема де діти, нас змалечку вчили, правда нагору вийде… Але я все частіше думаю про те, що стане тим бальзамом надалі. Коли війна закінчиться, а вона закінчиться обов’язково, як усі війни до цього. І на це запитання у мене відповіді немає.