«Це були найщасливіші дні у моєму житті». Добровольці 80-ї бригади розповіли, чому записалися в ЗСУ

Однак були й інші добровольці, ті, хто наприкінці лютого 2014-го, спакувавши найнеобхідніше, прийшов до військкомату. Більшість тоді почули: «Чекайте! Ми вам зателефонуємо!»

Тим, кому сказали чекати, був львів’янин Андрій Неборачок.

Андрій Неборачок,

командир відділення у славнозвісній 80-ій бригаді

Як Ви попали на фронт?

Так як попав? Подзвонили з військкомату, сказали прийти завтра на восьму годину з речами і все. Взяв речі, взяв пакет, поклав туди тапочки, засоби гігієни…

Але якщо подзвонили, значить до військкомату Ви вже приходили раніше?

Якщо не помиляюся, то це було після 20 лютого 2014-го, коли закінчилася Олімпіада в Сочі і почали «зелені чоловічки» віджимати Крим. Ми бачили, як захоплювали українські кораблі. Пішов тоді до військкомату і вперше побачив там чергу. Всі сиділи якісь розгублені, щось там писали, тож і я записався – військову спеціальність, прізвище, контактний телефон, адресу тощо. Просто я свого часу строкову службу проходив у прикордонних військах, потім служив за контрактом.

[dyvys_blockqoute text="Ми бачили, як захоплювали українські кораблі. Пішов тоді до військкомату і вперше побачив там чергу" author="Андрій Неборачок"]

Коли 1998-2000 роки були скорочення армії, звідти пішли ті, хто міг чогось навчити, натомість залишилася ті, хто вмів добре прикладати руку до голови, тобто вмів бачити, що хоче начальство. Я бачив, що з цього виходить. У той момент я розумів, що Збройні Сили треба збільшувати і йти туди самому. У військкоматі сказали чекати, потім я ще кілька разів приходив – знову сказали чекати, дзвонив – і знову чекати. Потім призвали першу хвилю, далі другу. Пригадую, коли дізнався, що призвали знайомого, який раніше служив у будбаті, здивувався, чому не призвали мене. Потім коли пішли обстріли «Градами», коли збили боїнг, а з ПЗРК будь-яка мавпа стріляти не може, тож почалося все досить серйозно, я засумнівався, що мене таки призвуть. А тут ще й дружина дізналася, що я ходив до військкомату. Пообіцяв, що сам більше не піду, але якщо викличуть… Складно сказати, чому пішов. Пішов та й все. І сьогодні пішов би…

Чому не пішли у добробат? Деякі їхали просто з Майдану…

Моя позиція, що організація і дисципліна завжди перемагає клас. Я ось спілкувався зі своїми колишніми товаришами, які їздили на заробітки в Росію, то вони розповідали, що там мобілізують частину збройних сил, а контрактники живуть краще, ніж за стандартами НАТО. Мовляв там лиш стрільба, муштра, тактика тощо. Таких людей на ура шапками не закидаєш, потрібна якась структура.

Добровольчі батальйони більше нагадували загони, де з дисципліною були дуже великі проблеми. Я звик до єдиної організації. А коли один до лісу, а другий – до іншого лісу, то нічого доброго з того не вийде. Багато втрат у добровольчих батальйонів було через погану організацію. Будучи в серпні на кордоні, у вересні опинилися за 150 кілометрів. Часто тому, що кожен знімався як хотів, куди хотів, на три солдати – п’ять командирів. Щоправда, таке траплялося і в ЗСУ.

Але ж в ЗСУ теж прийшли дорослі дядьки, які і в армії не служили, і не дуже уявляли, що таке армія? Напевно, і вони не звикли до дисципліни і муштри?

Не можу сказати, що я якийсь супер-пупер супермен, який стріляв з трьох рук, а танки гриз як барбарис, але дуже швидко побачив, що ті, в кого не було жодних навичок і знань, дуже хотіли навчитися. Тому я старався поділитися знаннями, які в мене на той час були. Потім вже як командир відділення, згодом довелося трохи взводом підкеровувати, побачив, що люди, які не служили строчку, були більш виконавчими і дисциплінованими, ніж ті, що свого часу служили. У тих, хто служив, в них вже десь на рівні інстинкту було закладено, що якщо можна якось від чогось ухилитися, то вони це робили… Ті, хто не служив, були більш акуратними, краще викладалися.

Водночас на той момент мені вже йшов 36-ий рік і, опинившись на полігоні, я зрозумів, що теж нічого не знаю. Ну, автомат вмію розбирати, але в час коли воює артилерія… Тому теж намагався вчитися. До речі, спрацьовує інтелект. Дядьки, які десь вчилися, працювали, дуже швидко змогли підготуватися. За три тижні вони освоїли програму, яку раніше освоювали у сержантській школі. Єдність, бажання підтримати було вирішальним.

Ми ніхто до кінця не розуміли, що таке війна. Думали, що буде «ура!», «за Батьківщину!», що війна – це шапкозакидання. Десь думали, як в тому анекдоті: «Ти куди йдеш? – Та на війну. Пару німців застрелю і додому! – А якщо тебе вб’ють? – А мене за що?» Було таке, що молоді хлопці менше старалися, ніж ті ж дядьки. Як виявилося, зрілі бійці виявилися більш надійними і витривалішими.

З іншого боку, були молоді хлопці, в яких діти мали по 2-3 місяці, а вони залишили сім’ю і пішли служити добровольцями. Діти без них вчилися сидіти, ходити, казати свої перші слова. У кожного були свої причини, свої переконання, чому подалися до війська, але зрештою всі виконували свій обов’язок перед державною. Всяке було, хтось їхав за орденами, хтось на полігоні обіцяв сепарів стріляти мало не очима, а в бойових умовах психологічно ламалися…

Якби там не було, штовхали йти на війну якісь патріотичні пориви. З якою реальністю довелося зіштовхнутися?

Коли у Лисичанську кричали «Слава Україні!» – це було одне відчуття, а коли у Львові – геть інше. Пам’ятаю, як нас 8 січня відправляли на другу ротацію, на пероні стояли люди і кричали: «Слава Україні!» Тоді один солдат сказав: «Чим більше мені кричать: «Герой», тим більше я їм не вірю!» Та це вже було видно під час наступних хвиль мобілізації, коли втікали до Польщі, ховалися, розповідали байки, що мовляв я нічого не знаю, не підготовлений чи я в мами один син.

А що таке патріотизм? Ніхто не знає. Мене, перепрошую, найбільше шляк трафляє, коли вбереться у вишиту сорочку, візьме прапор і ходить по Львову. А коли в Лисичанську дитина стояла з синьо-жовтим прапорцем і кричала: «Слава Україні!», то це щось таки означало, особливо коли чуєш вибухи, залпи з гармати, коли воно на 10-15 кілометрів лягає, а в будинку вікна трясуться.

[dyvys_blockqoute text="У кожного були свої причини, свої переконання, чому подалися до війська, але зрештою всі виконували свій обов’язок перед державною" author="Андрій Неборачок"]

Пам’ятаю, як ми в листопаді готувалися на ротацію і вперше приїхали в Лисичанськ, де були умови – приміщення, батареї, тепло, гаряча вода з крана текла. І ось ми вирішили піти до церкви УПЦ МП, а до нас жінки: «За что вы воюете? Вы за хунту воюете?» Було таке враження, що десь до відьом потрапив. А священик, коли було миропомазання, то запитував, чи ти православний чи греко-католик. Дозволив тільки хрест поцілувати, але не миропомазував, навіть проскурки не давав. Один товариш тоді дуже скипів. Правда, потім чоловік, який прислуговував у церкві, тихенько приніс і дав йому проскурку. Тоді вперше було бажання виволокти того священика за руду бороду з церкви і розстріляти. Потім ті люди, які казали нам, що ми за хунту воюємо, коли ми виїжджали колоною з Лисичанська, кричали: «Ребята, куда вы? Вы что нас покидаете?»

А коли ми приїхала в Сєверодонецьк охороняти вибори, місцеві прийшли дякувати за те, що мають право вибору. А були й такі, що дурниці розповідали. Але таких було дуже мало. Тоді ніхто не знав, чим все це закінчиться, російські війська були досить сильні, не знали, де закінчиться лінія оборони, а ЗСУ не були ще зібрані докупи так, як треба. Ті люди ще місяць тому були під сепарами. Ось це є патріотизм. А тут коли кричать «слава Україні!», це нічого не викликає. Ось якщо підняти статистику, скільки людей гине у ДТП, то цифра удвічі більша, ніж загиблі на фронті. Натомість люди відмовляються йти на фронт, бо мовляв нічого не вміють, але їздити з купленими водійськими правами ніхто не боїться. Якось нема у людей відчуття власної держави.

За 70 з лишком роки привчили, що держава чужа, треба когось надурити, якось викрутитися. Патріотизм – це коли піднімаєш сміття, яке лежить на вулиці, чи не проходиш повз, наприклад, хуліганів. Патріотизм – це починати з себе, а не кричати, що у нас все погано, все пропало. Ось у Фейсбуку закликають, мовляв давайте не будемо купувати «Рошен». Добре, давайте не будемо. Але, наприклад, ринок цигарок належить російському капіталу. Давайте краще закликати кидати курити. Якось так складається, що ми в усіх бідах готові винити всіх і все, окрім себе, своїх родичів і сусіда, бо він просто хороший хлопець. Та навіть з того боку, що хтось каже: «Я учасник АТО?» То й що? Ти виконував свій обов’язок!

Коли ви потрапили на фронт, українська армія десь нагадувала циганський табір – різна форма, бронежилети тощо. Як довелося пристосовуватися?

Насправді, наша рота відправлялася найбільш запакованою. Ми якісь фартові були. Мали коліматорні приціли, бронежилети, хоч вони не хотіли тримати кулі 5.45, але ми їх мали, мультиками, камуфляжі, налікотники. Ще й іншим роздавали. До нас стабільно приїжджали волонтери. Але після того, як приїхали на Побєду, то залишилося з того, що ми мали, відсотків 5-7%. Ми поїхали голі-босі, додому далеко (сміється). Але тепер я вже, мабуть, по-іншому вчинив би. Скільки всього майна згоріло, пропало. Коли ми їхали на Побєду, то БТР нагадували верблюдів. Ми сиділи в броні, а на броні все було в майні. А з Побєди вже їхали на броні, бо майже нічого не залишилося. В мене залишився один камуфляж, в якому я був одягнений. Потім ще знайшов свій рюкзак. А далі вже була робота з волонтерами.

Звісно, можна було чекати, коли тобі щось привезуть, а можна було кудись писати, просити. У мене був боєць такий дуже флегматичний. Він більше Інтернетом шарився, то ж я йому поставив завдання працювати з волонтерами. Ми його у крайньому випадку залучали до якихось робіт. Потім вже таке було, що стояв ящик з фініками і їх ніхто не хотів їсти. Ось, наприклад, у вересні замовили зимові чоботи на взвод, бо ж, зрозуміло, йде зима. Одяг зимовий, щось від дощу, ножі «Глоки». Людина працювала, а потім все налагодилося. Якщо чекати з моря погоди, то нічого не буде.

Пригадую, як в листопаді ми приїхали в Лисичанськ до прикордонників. Вони всі в однакових формах, куртках, чоботах, однакова зброя.  А тут приходять наші дядьки – з військового хіба автомат, бороди як в моджахедів. Я в якісь дублянці, присланій з Італії, кепці і з розвантаженням. Але ніхто не нив, не скаржився, якось давали собі раду.

Коли повернулися з ротації, то були вже нафаршировані, у новій формі. Їжі вистачало. Навіть якби нас не годували, запасів вистачило би на всю роту місяця на півтора. Першу ротацію ми тільки вчилися, а вже під час другої, то в БТР завжди був запас води, сухпай. Щоправда, якби згорів БТР, то згорів би сухпай. У нас всього було багато, а були підрозділи, де, справді, бракувало. Трохи ми віддавали, трохи роздавали. До речі, після того, як розтягнули наші речі, мені пощастило, що вціліли чоботи, бо у мене 46-ий розмір, видно, нікому не підійшли. То коли в одного солдата взуття їсти просило, то віддав йому свої запасні.

З вересня до листопада ми жили в полі. Коли були виїзди на Щастя, то це справді було за щастя. Там була гаряча вода, можна було помитися. В полі сидиш – то й сидиш, вітер дме – то й дме. Не знаю, як в інших підрозділах, але в нас всі просилися їхати на бойові. Матеріальна сторона взагалі не відігравала роль. Більше можу сказати. Коли я йшов до армії, то навіть не розраховував на якусь зарплату. Думав, ну може 500 гривень – на цигарки щоб вистачило. Бо коли служив строкову, то спочатку було 7 гривень, потім – 11. То коли почали платити зарплату, то я був у шоці.

Приїхавши на фронт, чи були готові до того, з чим довелося зіткнутися?

Ні, ніхто не був готовий, ми не знали. Ніхто не міг зрозуміти, як буде далі. Щодня щось було по-іншому. Якщо хтось каже, що розумів, з чим може зіткнутися, то я не вірю. Навіть командири батальйонів не знали, з чим ми зіткнемося. Найбільшим ворогом була внутрішня дезорієнтація. Не такий страшний ворог по інший бік фронту, як панікерство чи розумники, які казали, що за звуком можуть розрізнити військову техніку.

Більшість їхала на війну з думкою, що ворога шапками закидаємо і він втече до лісу. Коли оголосили перемир’я і вдалося дух перевести, коли познайомилися добре один з одним, тільки тоді почали уявляти, з чим маємо справу. Підрозділи не були викристалізовані. На першу ротацію їхали всі, а на другу тільки ті, хто вважав це за необхідне. Десь 30% на другу ротацію не поїхали. Але вже ті, хто поїхав, вони були конкретно вмотивовані, вони знали, куди їдуть і навіщо.  Вже не було тих проблем при організації, що були спершу. Під час другої ротації вже була дисципліна.

Чи підете знову, якщо знадобиться?

Які питання? Рюкзак напоготові стоїть. Я вже знаю, що братиму із собою, і наплічник буде удвічі легшим, ніж 2014-го. Камуфляж є, чоботи є, каска є, бронік теж є, навіть каримат, який зі мною був увесь рік.

[dyvys_blockqoute text="Коли я йшов до армії, то навіть не розраховував на якусь зарплату. Думав, ну може 500 гривень – на цигарки щоб вистачило" author="Андрій Неборачок"]

Досі є проблема психологічної реабілітації тих, хто повернувся з фронту…

Та нема у нас проблеми психологічною реабілітації. Річ в іншому. Пам’ятаю, як я смикав рукою у пошуках автомата, коли переходив дорогу, а мерзота не зупинялася. Вночі нервова система здає – починаєш пітніти, прокидаєшся то у холодному поту, то у гарячому. Після повернення я не міг продавати, адже раніше був продавцем прямих продажів. Десь місяців вісім я себе ламав, поки мене попустило. Перших чотири місяці чекав, що зателефонують і знову треба буде йти в армію.

Просто треба все розмежовувати. Якщо ти в армії – живи армією, а в цивільному житті – цивільним життям. Я не відчуваю, щоб мене десь обділили, стараюся не казати, що брав участь у бойових діях. Зрештою, це теж не зовсім правильно. Можна було б казати, що ми УБДешники, якби ми воювали на чужій території. Але ми захищаємо власну державу і ніхто не має права ставити себе вище тих, кого захищає. З іншого боку, чому ті, хто косить від армії, уникає своїх прямих обов’язків із захисту держави, повинен бути на тому рівні, що й ти. Теж питання. Це просто сперечатися, хто був раніше – яйце чи курка. Треба бути собою і жити за законом.

А що стосується пільг, то краще їх скасувати, тобто не просто скасувати, а монетизувати, щоб кожен отримував певну суму на картку і за цей рахунок сплачував комунальні послуги чи проїзд у громадському транспорті. Бо нині виходить, як в тому анекдоті: приходить чоловік до зоомагазину і запитує, скільки коштують хом’ячки. А йому й кажуть: Ці три  - по 100 гривень, а четвертий – 150. – А чому? – Бо він начальник.

Запровадивши пільги, держава створила нерівність, піднявши одних над іншими. Учасникам АТО надали пільги, які невідомо хто має компенсувати. На жаль, держава не досконала, але самі громадяни не хочуть зробити її досконалою. Тільки гляньте, скільки спілок учасників АТО з’явилося? Ось там якийсь АТОвець тягає за барки голову сільради, бо той йому ділянку для гаража не виділив. Не можна збудувати правову державу не правовими методами. Ось часом хтось каже: за що ми воювали? Та насправді ніхто не думав про якісь меркантильні цілі, ніхто не думав про гроші. У мене таке враження, що ми обираємо владу не для того, щоб вона керувала, а для того, щоб її зневажати. Суспільству є куди рости і розвиватися. Колись воно зміниться, бо так, як є, воно бути не може…

Віктор Дудар,

боєць 80 десантно-штурмової бригади,

Віктор розповідає, що вирішив записатися добровольцем ще 2 березня 2014 року.

«2 березня 2014 року, коли рада Російської Федерації проголосувала за використання російської армії в Україні, я вирішив, що потрібно йти захищати Батьківщину. Саме тоді Крим повним ходом захоплювали й було зрозуміло, що починається війна. Пам’ятаю, це була неділя, в дружини перед тим був день народження і мали прийти гості, проте я все ж пішов у військкомат, - розповідає Віктор.

Спочатку подумав, що це неділя і там нікого не буде, проте, коли прийшов, то побачив, що військкомат працює і надворі чимало таких самих людей, які прийшли захищати Україну. Серед хлопців, які стояли там, було багато таких, що повернулися із Майдану. Хлопці всі записувалися. Врешті вийшов воєнком та запитав: «Бажаєте Батьківщину захищати?» Що ж, а тоді чому я сюди прийшов та куди ще йти, коли війна починається. Хлопці, які мали виходи на добровольчі батальйони, відповідно, йшли в ті підрозділи, а хто ні, прийшли сюди.

Тоді був такий період, що важче було б сидіти вдома. В той день я записався та склали добровольчі списки, а призвали мене вже аж в липні.

Саме цей період морально було важко, адже, коли знаєш, що люди воюють, знаєш, яка ситуація, а ти сидиш вдома. Неодноразово цікавився у військкоматі, коли вже треба буде їхати. Невдовзі подзвонили та запитали мене, - «добровольцем записувалися? Якщо так, то приходьте, завтра відправляємось».

[dyvys_blockqoute text="Спочатку подумав, що це неділя і там нікого не буде, проте, коли прийшов, то побачив, що військкомат працює і надворі чимало таких самих людей, які прийшли захищати Україну" author="Віктор Дудар"]

Мені пощастило, оскільки потрапив у 80 десантно-штурмову бригаду, розпочалася підготовка на полігоні. Я так розумію, що бригада давала військкоматам установку, що добровольців відправляють в першу чергу до них. Адже, ще тоді високомобільні десанті війська виконували найскладніші задачі, тому їм потрібні були мотивовані люди.

Так сталося, що в нашому підрозділі було більше половини тих, хто прийшов у військкомат добровольцями».

Віктор розповідає, що відчуття перед відправкою на війну було дивне. «Що стосується мотивації, то вона приблизно була у всіх однакова, - «на нашу землю прийшов агресор». Водночас, нам пояснили, що ми готуємось і відразу їдемо в зону АТО, тобто ніякої там служби в армії не буде.

От ми й вирушили на Схід. Для людини, яка раніше не була на війні, дещо незвичне відчуття, коли ти знаєш, що от-от поїдеш на війну. Не зважаючи на те, що підготовка на полігоні була досить інтенсивною та тривала до 30 днів, її ніколи не буває достатньо. Як нам пояснювали інструктори, вони намагались нас навчити за кілька тижнів того, чого люди вчаться роками. Якщо людина має бажання навчитися, то немає нічого неможливого, - розповідає боєць. - Не обійшлося без того, що багато речей вже приходилось дізнаватися під час самого процесу та перебування в зоні АТО.

Коли ми були в АТО, підписали перші Мінські домовленості, встановили лінію розмежування і, як виявилось, треба ще вчитися інженерної підготовки, в тому числі копати окопи. Досить стимулює вчитися копати окопи, коли прилітають міни, чи «гради» над головою».

Віктор додає, що за потреби на передову повернеться: «Перша ротація була три місяці, друга – 6,5 місяці і, звичайно, якщо буде потреба, то готовий поїхати знову, адже я в оперативному резерві першої черги.

Добровольці були із самого початку заряджені, незалежно від того, хто і куди потрапив. Були також хлопці, яких мобілізували. Вони так само виконували всі задачі. Проте, були й такі, що прийшли із самого початку добровольцями, але згодом виявилось, що трохи не їхня це справа. Військова служба та війна, так само як і будь-яка професія, потребує певного хисту. Не знаю, в мене мабуть, той хист був. Товариші і командири не мали ніяких претензій. Ніс службу, виконував всі задачі.

Наш перший командир роти перед відправкою сказав: «Мужики, в нас є дві основні задачі – захистити країну і повернутися додому до своїх рідних живими». Це і було нашою основною мотивацією.

[dyvys_blockqoute text="Наш перший командир роти перед відправкою сказав: «Мужики, в нас є дві основні задачі – захистити країну і повернутися додому до своїх рідних живими». Це і було нашою основною мотивацією" author="Віктор Дудар"]

Ми всі говоримо про високі ідеали та патріотизм, але Україна - це ми, це наші сім'ї. Доводилось чути таке, що лише, коли прийдуть вороги сюди, тоді деякі хлопці підуть воювати. А «вони» вже прийшли сюди. Україна в нас одна, як Луганська, так і Львівська області, а задача чоловіка – захищати це все.

Тарас Личко,

доброволець 80-ї бригади, волонтер

Тарас Личко одразу після Революції Гідності зрозумів, що ситуація в країні загострюється. Розповідає, що на початку весни 2014 року його товариш служив у 80 бригаді, яку вже відправили на схід, тому й приєднався Тарас саме до неї.

«Це було після Майдану одразу, і мій товариш служив у 80-ці, старшиною роти. Вони спочатку стояли біля Ізюма, пізніше їх кинули на блок-пост №3. І перший батальйон, третя рота 80-ї бригади йшли на штурм разом з «Альфою» і двоє з моїх друзів – це перші, хто з крупнокаліберного кулемету відкрили вогонь на ураження, хоч на цей час і була команда «не піддаватися на провокації й не провокувати», - розповідає Тарас. –  На той час ще не було добровольчих батальйонів, усе тільки починалося, а я вже прийняв рішення їхати туди, але не хотілося їхати з пустими руками. І коли стояв товариш мій там і ми зв’язувалися, то він казав, що нічого немає ще зі спецзасобів – ні тепловізорів, нічого. Ми підготували цілий бус провіанту, і ми з татом мого товариша налаштувалися туди їхати. А ще я таким собі шантажем до київських бізнесменів, таких собі фірм Ахметова, промедведчуковських, прорегіональних прийшов і сказав: у мене там і там стоять товариші, потрібна ваша допомога, а якщо ні, то я буду змушений порушувати закони України й псувати ваше майно. На другий день представники цієї фірми приїхали на зустріч вже з прайс-листом тих тепловізорів. І десь до тижня часу ми вже мали три тепловізори на руках, мали облегшені бронежилети. І от ми приїхали туди, привезли цілий бус, всі були раді. А ще й тепловізори… Бо, зрозумійте, вночі постійно підбиралися диверсійні групи, бо ми стояли на стратегічному блок-пості й вони постійно штурмували й обстрілювали. Але це були, напевно, найщасливіші дні у моєму житті.

Бійці частіше усміхаються там, на передовій. Там, де є чорне і біле, де є життя й смерть. Тут, у військовій частині чи десь на вулицях люди ходять заклопотані, зі своїми проблемами, як зомбі у своїх навушниках, а там настоящє життя».

Тарас розповідає, що не має посвідчення УБД, бо офіційно не був в армії, адже йшов на передову не за пільгами, а заради України.

«Офіційно я ніколи й не був в армії. Я туди поїхав та й залишився з ними. Сказав: я в армії не служив, але маю військові навички, мене навчали колишні ветерани УНА-УНСО, багато читав про війну, досвід маю трошки. Сказав, що хочу бути рядовим бійцем у підрозділі й не відрізнятися нічим від хлопців, не дивлячись на те, що у мене набагато старший від них вік. Ось так я став звичайним бійцем у підрозділі 65 екіпажу, хоч пізніше, уже після Луганського аеропорту, був призначений командиром екіпажу бойової машини, - говорить Тарас.

Знаєте, хлопці ще дуже дивувалися: як, не на контракті, не отримуючи зарплати, на той час навіть якщо загинув, то родина б нічого не отримала. І хлопці за це до мене прислухалися, поважали.

[dyvys_blockqoute text="Бійці частіше усміхаються там, на передовій. Там, де є чорне і біле, де є життя й смерть" author="Тарас Личко"]

І коли нас відправляли на Луганський аеропорт, то зі мною були всі кадрові військові, а мене командир роти прикрив перед командиром батальйону й начальником штабу, сказав, що я з 95 бригади й відстав від своїх, які в даний час знаходяться на Луганщині».

Тарас наголошує, що немає різниці, який ти доброволець, чи пішов у добробат, чи добровільно мобілізувався. «Перед тим, як потрапити у бригаду я в березні намагався попасти у Нацгвардію, - розповідає чоловік. - Завжди казав, що нема різниці, в який підрозділ йти, головне, що ви йдете захищати Україну. А мені відмовили тільки тому, що у мене не було строкової служби, а вони брали тільки тих, хто має строкову службу. Ніхто ж не думав, що буде така загострена ситуація. І ось тому я потрапив у ЗСУ. Тобто якби був би вже сформований якийсь добровольчий батальйон, напевно, я був би там.

Я не шкодую про це… напевно, я якимось чином надихав бійців, коли було страшно. Не сказати, що не було страшно, але я той страх опановував й усвідомлював, що не маю права ні на мить показати навіть в очах своїх цей страх перед дітьми тими».

«Я з бригадою був до виходу з Луганського аеропорту, вже пізніше їздив до хлопців з Нацгвардії. Та й багато хто по сьогодні їздить туди неофіційно. І я буду, якщо буде загострення ситуації. Бо зараз ситуація набагато гірша всередині держави. Серед різних патріотичних організацій є багато завербованих спецслужбами ФСБ, які хочуть розбурхати ситуацію зсередини, аби перевести цю війну у громадянську війну, а не агресію Росії, - каже Тарас.

Найбільша помилка – це мобілізація та, що була, коли брали усіх підряд. Треба було не мобілізацію робити, а мотивувати патріотів, підвищувати зарплату й робити професійну контрактну армію. А по мобілізації взяли не тільки патріотів, а всіх. Скільки ми бачили аватарів тоді, це ж був більший тягар для держави, тягар для бойових командирів. Це не стосується усіх мобілізованих, адже багато з них добровольцями мобілізувалися, але майже половина мобілізованих були людьми, які не були вмотивовані патріотизмом.

Ми переможемо у цій війні, коли мати, яка має сина біля себе, буде співчувати матері, яка сина хоронить. Коли мешканці західних терен України будуть співчувати тим громадянам, які живуть на сході й потерпають від розрухи, бо розбомблена інфраструктура, я маю на увазі лінії розмежуванні, ті бідні села, тих бідних дітей, які, маючи десять років, на слух оприділяють, що по них стріляє. Коли Україна буде єдина не тільки в протистоянні, а єдина думкою, єдина співчуттям, Бог тоді нам пошле цю перемогу. Але через те, що більшість українців є байдужими, ми змушені нести цей тягар. Це так само, як Мойсей 40 років водив свій народ. Тільки в цьому причина, я вірю в це як віруюча людина.

[dyvys_blockqoute text="Найбільша помилка – це мобілізація та, що була, коли брали усіх підряд. Треба було не мобілізацію робити, а мотивувати патріотів, підвищувати зарплату й робити професійну контрактну армію" author="Тарас Личко"]

Але це не означає, що ми маємо скласти руки, обрати легший шлях, поїхати за кордон і заробляти гроші там. Я до Майдану, до війни, жив краще. Вийшовши на Майдан, я обрубав гілляку, на якій сам сидів, багато моїх друзів обрубали гілляки, на яких сиділи, але ми вийшли на Майдан. Так, нам сьогодні може тяжко, може нема добробуту, але це все тимчасово, мене завжди не буде, але я хочу, аби моя дитинка, яка народилася, щоби жила у тій країні, де дипломи даватимуть за знання, а не за гроші, де спеціалісти будуть на своїх місцях, а не виїжджати за кордон. Треба сьогодні потерпіти».

Спілкувалися Оксана Дудар, Тетяна Жикаляк і Валерія Печеник