«Кримська проблема»: передумови російської анексії українського півострова

Доречно нагадати, що все почалось не в 2014 р., щоб осмислюючи події, особливо перед широким загалом суспільства, все не зводилось до поверхневої оцінки.

Це довготривала та дорога спецоперація Росії, яку їй таки вдалось реалізувати. Не буде таємницею, що в розробці північного ворога є ще не одна операція їхніх спецслужб, що реалізовується в Україні, в тому числі і збройна агресія. І часто, навіть іноді не усвідомлюючи, співучасниками є багато громадян України. Всі ці дії спрямовані на деконструкцію або відновлення контролю на нашою державою. Успішність залежить, як від рівня їх виконання, так і рівня протидії.

В черговий раз поспілкуватись тему Росії, але в частині створення нею для нас «кримської проблеми» погодився к.і.н., ст.викл. кафедри історії, музеєзнавства і культурної спадщини НУ «Львівська політехніка» Василь Банах.

Отже, коли Росія почала вибудовувати для України «проблему з Кримом» та стан конфліктності?

Важливою складовою частиною російського публічного національного дискурсу 1990-х років стало обговорення проблеми політико-правового статусу півострова Крим та поділу Чорноморського флоту. Протягом перебування Криму в складі УРСР існував, а після розпаду Радянського Союзу навіть посилився комплекс “формально українського, а фактично російського Криму”. Почуття етнокультурної спорідненості з населенням Криму, головним чином на мовній та історико-міфологічній основі, що розглядає півострів як своєрідний “музей російського патріотизму”, а також як “всеросійську дачу”, яку нібито втратили росіяни через “підступність” українських націоналістів, що виступили знаряддям світової “антиросійської змови”.

Переважна більшість російських політиків впродовж 1990 – початку 2010-х років сприймали Крим, не зважаючи на міжнародні договори та зобов’язання Росії після 1991 року, як російську історичну територію, що понад два століття належала російській державі. Місто Севастополь – це своєрідний код історичної пам’яті росіян, могутній культурний архетип, що ніколи не покине російської свідомості. Вони намагалися відстояти концепцію т. зв. “царського дарунку”, заявляючи про юридичну неправомірність указу Президії Верховної Ради СРСР 1954 року “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”. Головний аргумент – згідно з тодішньою Конституцією такі рішення міг приймати лише вищий орган влади республіки – Верховна рада РРФСР.

Під впливом таких думок, 21 травня 1992 року тодішній парламент Російської Федерації, в якому переважали прихильники відновлення імперської могутності Росії, приймає резолюцію “Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, ухвалених у 1954 році”. Згідно з цією резолюцією, документи 1954 р. про передачу Криму Російською РФСР Українській РСР визнавались “такими, які не мають юридичної сили з моменту їх прийняття”.

9 липня 1993 року Верховна рада РФ, виконуючи доручення VII З’їзду народних депутатів РФ, своєю постановою підтвердила російський федеральний статус міста Севастополя. Комітету ВР РФ з конституційного законодавства було доручено підготувати проект закону РФ про закріплення в Конституції РФ федерального статусу міста Севастополя. Приймаючи подібні постанови, більшість депутатів російського парламенту не стільки була стурбована долею росіян у Криму, скільки власним політичним майбутнім. Кримська акція надала російським парламентаріям можливість відвести від себе, принаймні на деякий час, звинувачення в недостатності патріотизму, втриматися на політичному плаву, спекулюючи на зневажених національних почуттях росіян та провокувати тим самим ненависть до українців.

[dyvys_blockqoute text="Саме у контексті «Кримської проблеми» російськими політиками впродовж 1990 – початку 2010-х років активно використовувалося та було апробовано гасло «захисту російськомовного населення Криму» від уявних «бандерівців» та «фашистів»" author="Василь Банах"]

Саме у контексті «Кримської проблеми» російськими політиками впродовж 1990 – початку 2010-х років активно використовувалося та було апробовано гасло «захисту російськомовного населення Криму» від уявних «бандерівців» та «фашистів». Значна кількість російських засобів масової інформації спрямовувала свої зусилля на штучне творення міфу про пригнічення росіян в Криму. Так, в “Литературной газете” друкувалися абсолютно фантастичні розповіді Григорія Пожеляна про те, як Крим наповнюють озброєнні вогнеметами бандерівці. Спеціальний кореспондент «Недели» Валентин Єрьомін описував, як українські націоналісти «перетворили Крим в пекло», «програма вивчення російської мови різко скоротилася» тощо. Таких прикладів чимало.

Важливим чинником «кримської проблеми» був поділ Чорноморського флоту, який вдалося на офіційному рівні узгодити в 1996 році, що стало передумовою підписання Великого російсько-українського договору 1997 року.

Проте для багатьох російських суспільно-політичних сил Чорноморський флот мав бути лише російським, незважаючи на будь-які домовленості. Так, знаний російський політик Нарочницька запевняла, що київським учасникам Біловезьких домовленостей “розпуск” Союзу був потрібен лише для того, аби, взявши контроль над частиною раніше загальносоюзної армії і захопивши Чорноморський флот, закріпити свої необґрунтовані претензії на Крим. Суперечки навколо Севастополя, стверджувала Нарочницька, є зазіханням на територіальну цілісність Росії та її боєздатність.

Необхідно підкреслити, що описані вище явища відбувалися на фоні створюваної Росією складної політичної ситуації безпосередньо в Криму вже в останній рік існування СРСР. 12 лютого 1991 р. за результатами кримського референдуму Кримська область УРСР реорганізувалась в Автономну Кримську Соціалістичну Радянську Республіку в складі УРСР.

Після проголошення незалежності України, сепаратизм у Криму набув нового розвитку. Верховна Рада АРК 5 травня 1992 року ухвалила дві постанови «Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим» та «Про проведення загальнокримського референдуму».

У відповідь ВР України ухвалила документ, у якому травневі рішення кримського парламенту визнавалися такими, що суперечать конституції та законам України. У жовтні 1993 р. ВР Криму утворила інститут президента та на січень 1994 р. призначила президентські вибори. В 1994 році президентом Криму (73% голосів виборців) стає Юрій Мєшков із програмовими гаслами про входження Криму до складу Росії та неподільний Чорноморський флот. Саме ці гасла дали змогу здобути перемогу над тодішнім головою Верховної Ради Криму, конструктором автономії та незалежності Миколою Багровим. Між іншим, він потім став ректором Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського та отримав навіть звання «Героя України».

Проте тоді ситуацію вдалося владнати. З одного боку, суперечками Мєшкова та парламенту Криму під керівництвом Багрова скористався Київ на власну користь, а з іншого, ослаблена економічним занепадом та війною в Чечні Росія не мала змоги в той час розігрувати на свою користь «кримську карту».

Відтак у 1995 році Президент Леонід Кучма та ВР України ліквідували Конституцію АР Крим від 6 травня 1992 року та кримський інститут президентства як такий, запровадивши замість нього Уряд АР Крим підконтрольний Президентові України.

9 червня 1995 р. було поділено Чорноморський флот, Росія отримала більше 80 % суден. 31 травня 1997 р. підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», який закріпив перебування Чорноморського флоту Росії до 2017 р.

У такий спосіб було заморожено «кримський сепаратизм».

Ніхто не поніс покарання, всі творці сепаратизму, продовжили активно працювати в Криму та Україні загалом, часто на високих державних посадах, обирались депутатами різних рівнів, отримували державні нагороди. Більше того, з інформаційного простору ця тема майже була вилучена. І це в той час, як активно ділили країну по мові, творили міфи про «бандерівців» та український національно-визвольний рух загалом.