дивись.info

Коли працюю, відчуваю себе дитиною з конструктором, — львівській скульптор про роботи, творчість і розвиток міста

Коли працюю, відчуваю себе дитиною з конструктором, — львівській скульптор про роботи, творчість і розвиток міста

Тарас Попович — львівський скульптор, учасник мистецької групи «162» — займається своєю справою вже не один рік і не планує зупинятися. Наразі він працює над унікальним проектом, який є поєднанням об’ємної пластики зі стріт-артом, і у майбутньому з’явиться Львові.

ІА Дивись.info дізналася у нього, чи цікавиться сьогодні суспільство скульптурою, на що живуть митці і чи потрібно їм виїжджати за кордон, аби побудувати кар’єру.

Про освіту і скульптуру у житті

Я почав навчатися у коледжі Труша після 9 класу. Далі вступив до Академії мистецтв, де навчався 5,5 років, а потім поїхав до Німеччини, де провів два місяці. Коли я закінчив навчання, зрозумів, що у мене немає знань і навичок, аби бути скульптором. Вирішив, що потрібна радикально інша освіта і поїхав до Києва вчитися медіа мистецтву у відповідну академію, а також став частиною Культурного Проекту (Культурний Проект — це освітня інституція, заснована у 2009 році. Тут пропонують освітні програми у сфері візуального мистецтва, філософії, музики та літератури, — авт.ред.). Там вперше зрозумів, як мені треба вчитися і працювати. Раніше здавалося, що у тебе є завдання і ти його виконуєш. Але мені пояснили, що спочатку треба думати, а вже потім щось робити.

Коли працюю зі скульптурою, відчуваю себе малою дитиною, у якої є конструктор. Я цілий день роблю, що хочу: складаю його, граюся тощо. Скульптура — це гра довжиною в життя, і у просторі ти можеш створювати все, що дозволяє уява. Немає ніяких перешкод. Ти не мусиш думати, що це має бути функціональна річ, що це має комусь подобатися. Це твоє самовираження. Якщо це робити якісно, люди будуть зацікавлені і будуть клієнти.

Робота Тараса Поповича — Time and space, (Red- series), metal, 2015

Про робочий простір

Я працюю в гаражі і поки не знаю нікого, хто працював би у такому місці *сміється*. Класний варіант — це мати свою майстерню і працювати в ній, звісно. Але я часом орендую різні приміщення, на кшталт кузні, боксу.

Якщо ви думаєте, що я працюю у білій сорочці, підходжу до мольберта і обережно щось малюю, то це зовсім не так. У гаражі багато металу, бо я люблю з ним працювати, різного брухту, це доволі брудна робота.

Багато часу займає планування проекту: комунікація з клієнтом, з тими, хто допомагає у проектуванні, наприклад, архітекторами. Творчості не так багато лишається, але вона дуже класна і завжди можна вигадувати нові ідеї і пропрацьовувати їх.

Робота Тараса Поповича — Two

У мене може бути таке, що я працюю безпосередньо зі скульптурою нуль годин, а буває — роблю це і протягом 16. Все залежить від того, що називати скульптурою. На стіні тримаю план, який включає багато складових і, дописуючи на ньому, намагаюся побудувати стратегію роботи: чи я сьогодні малюю, чи пишу листи, чи шукаю гроші, чи ліплю. Це творчість? Скульптура? Для мене — так.

Про поточний проект і свій стиль

Зараз займаюся проектом, який почав робити у Стамбулі. Це проект спільно з вуличними художникам, у рамках якого я розробляю пластику, що спроектована так, аби на ній малювали райтери. Але це не такі вуличні художники, які розфарбовують стіни у дитячих будинках. Це ті, які у 16 років дістають балончик, не знаючи, що їм робити у житті, і починають малювати хештеги на стінах. Потім ці люди малюють по поїздах. Це момент самовираження, завдяки якому дехто з них стає професіоналом. І саме ці люди мене найбільше цікавлять. Навіть не стільки вони окремо, скільки люди в контексті міста — вони приходять у вуличний простір і починають щось малювати по стінах, архітектурі, завдяки чому простір і набуває нового контексту. Але архітектура зовсім не призначена для цього — архітектор, який планував будинок, швидше за все, не думав, що по ньому хтось малюватиме. Але це все одно стається.

На об’єктах, які встановлюю я, зручно малювати, вони ніби стають губкою, яка теоретично могла би прибрати написи зі стін будинків і ввібрати їх у себе.

Це — колаборація об’ємної пластики і стріт-арту. Такого я ніде ніколи не зустрічав, і тому мені це подобається. Зрештою, як і кожен митець, хочу винайти якийсь стиль у скульптурі і тепер думаю, яку назву можна дати цьому.

Поки що проект є лише у Стамбулі, але я планую зробити таке саме і у Львові. Демонструвати зможу, коли все завершу.

Про роботи і їх вартість

Першу серйозну роботу створив, коли вчився в Академії мистецтв. Тоді мені треба було працювати над дипломом, а паралельно друзі відкривали паб. Вони замовили у мене скульптуру, а я вирішив, що можу зробити її і дипломною роботою також. Тоді я дійсно створив класну річ, яка мені дуже подобається і сьогодні. На створення пішло багато часу, я чимало про неї думав і, власне, вона стала точкою відліку для мене.

Перша робота Тараса Поповича, яку він продав

Зараз у мене доволі часто купують роботи: дехто замовляє, дехто бере вже готове. Якщо робота створюється під замовлення, то коштує дорожче. Але мені цікавіше розробляти скульптури, а вже потім їх пропонувати, тому що тоді вони не зв’язані з кимось і я сам контролюю весь процес творення.

Скульптури можуть коштувати 600, 800 доларів, можуть 1500 доларів. Все залежить від того, яка це скульптура, з чого вона, якого розміру та ін. Мої роботи купують в Україні трохи частіше, ніж закордоном. При цьому, ціна є однаковою, тому я не можу сказати, що є проблема продати роботу у нас чи що в Україні людей не цікавить мистецтво. Воно їх цікавить і люди мають на нього гроші.

Скульптур може жити виключно на те, що він зробив з продажу своїх робіт. Навіть якщо ти не класний митець, але можеш щось запропонувати. Навіть не щось, а що-небудь *сміється*. Так як і в будь-якій іншій професії. У скульптурі є багато варіантів: і класична, і під замовлення, меморіальна, пластика тощо. Можна обирати і творити.

Робота Тараса Поповича — About the Turkish orderliness,
(red line on beton), 2017

Про групу «162»

Група «162» — це об’єднання скульпторів і архітекторів, які мають спільне бачення і хочуть побудувати в Україні платформу для вуличних робіт. «162» не випадкова назва— це пропорція золотого перетину (співвідношення, яке вважають найвідповіднішим естетичному сприйняттю зображення, вперше запропоноване давньогрецьким математиком Евклідом, — авт.ред.).

Ми об’єдналися не просто так. У Львові зараз активно роблять громадські простори, де встановлюють певні роботи. Останньою зі скульптур став пам’ятник Шептицькому. І вона продемоснтрувала інсуючу проблему — пластика, яку роблять сьогодні, схожа на ту, яка робилася у Радянському союзі. Більше того: нерідко її роблять ті самі люди, які тоді робили пам’ятники Леніна, а зараз займаються іншими портретами.

У мене є ідея, як це можна вирішити. Це суб’єктивна думка, але вона має право на життя, бо є люди, які думають як я або мають схоже бачення. Це — група «162».

Об’єднавшись, ми віртуально переробили частину міста — алею і парк біля Порохової вежі. Пізніше зрозуміли, що місту потрібен контент і вирішили збирати свої роботи, аби провести низку виставок у різних просторах. Так сталося в Академії мистецтв, потім — в автомобільних салонах, а також — у центрі Шептицького.

Коли контенту назбиралося достатньо, учасники зрозуміли, що можна провести виставку просто неба. Це ми і зробили за сприяння «Майстерні міста» і GIZ. Виставка вдалася. Все виглядало як міні-галерея. Це відбувалося тоді, коли громада обурювалася, мовляв, не потрібно встановлювати пам’ятники, це дорого тощо. Ми ж показали, що, може, такі монументи, як Шептицький, і не потрібні, але є багато способів, як вписати сучасну скульптуру у середовище, розставити у ньому акценти. І коли презентували проект громадськості, цю міні-галерею, її добре сприйняли, розпитували про роботи.

Робота Тараса Попвича — Time travel, 2016

Так народилася ідея створити у Львові вуличну галерею скульптури під відкритим небом, суть якої у тому, щоби роботи постійно змінювалися, аби можна було залучати максимально велику кількість скульпторів з України і світу. Таким чином ми могли би змінити якийсь закинутий простір, а також — змінити імідж міста, зробити його більш естетичним. Зараз Львів є містом фестивальним і люди приїжджають сюди, аби за сто доларів погуляти, попити і поїсти. Я не певен, що це хороший імідж для майбутнього… Адже можна і потрібно використовувати інші ресурси. За рахунок таких галерей ми могли би заманювати сюди інвесторів, колекціонерів, умовно кажучи, зайняти сегмент креативної економіки в площині скульптури. Водночас це і можливість показати людям, якою може бути скульптура, можливість дати майданчик молодим авторам показати свої роботи.

Також група «162» робить експозиції. І на них приходять подивитися багато людей. Як правило, їм навіть не треба нічого пояснювати. Але коли хтось питає, завжди цікаво поговорити з людиною про те, що ти робиш.

Про скульптуру в Україні і Львові

Скульптура розвивається. Власне, вона не може не розвиватися, адже у ній дуже мало рамок (якщо говорити не про встановлення у громадських просторах, а про власну творчість).

Звісно, у нас є багато проблем. Та ж освіта. Але це стосується не тільки скульптури, це стосується всіх сфер. І ці проблеми можна одна за одною вирішувати. Мені здається, що потенціал в української скульптури є. Після Революції Гідності почалася хвиля ініціативності — всі хочуть щось робити, об’єднуватися, реалізовуватися як митці, як професіонали. Це все дає можливість для творчості, надихає. Європа пройшла дуже довгий шлях до становлення скульптури, у нас все мало би йти швидше, іншого варіанту немає. Крім того, у нас дешеве життя, матеріали — це все сприяє.

Українці хочуть бачити нове, сучасне, але не завжди мають змогу.

До прикладу, Львів. Я не можу порадити тут якусь локацію, скульптури на якій мені би подобалися. Коли до мене хтось приїздить і просить показати цікаві місця, я веду людей до музею Дзиндри (Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри, знаходиться в смт. Брюховичі, — авт.ред.). Хоча сам був там вже разів 40.

Мені дуже подобається те, що зробили у Франківську учасники групи «162» Володимир та Юлія Семків. Вони встановили на стіні будинку металеву платформу, на якій написані коментарі людей у Фейсбуці у часи Революції. Платформу відполірували так, щоби люди могли бачити своє відображення. Це перший в Україні антимонумент і він переміг на конкурсі міського рівня.

У Львові ж складно. Свого часу, ми хотіли на алеї по вулиці Пулюя встановити скульптури Михайла Дзиндри (український скульптор-модерніст ХХ ст., — авт.ред.) —  міська рада звернулася до нас з проханням щось вигадати, аби доповнити відремонтовану територію. Ми розробили проект, кошторис, вигадали, як зробити копії цих робіт, залучили мешканців, але коли справа дійшла до реалізації, все скінчилося нічим. Організатори вирішили, що треба зробити ці скульптури з пінопласту — ми, звісно, відмовилися. Нових виконавців вони не знайшли і проект не був реалізований.

Думаю, Львову потрібен час. Ну а наша справа — створювати хороші роботи.

Про роботу в Україні

Для мене обов’язково бути десь закордоном і розуміти, як скульптура розвивається у різних країнах. І обов’язково спілкуватися з закордонними митцями, аби знати, як вони працюють. Коли ти не бачиш досвід людей, які займаються схожою справою, дуже складно займатися своєю.

Робота Тараса Попвича

Але у мене немає бажання переїхати закордон назавжди. Більше того — у мене є бажання лишитися *сміється*. Не думаю, що десь мені буде комфортніше працювати, ніж тут. Я прожив у Львові майже все своє життя, розумію контекст, у якому живу і працюю. У Берліні, наприклад, було би складно будувати діалог, робити щось нове. Тут майже немає еталонів — вони всі старі. Або ж є сучасники, які ще не встигли стати еталонами. Тут можна повірити в те, що у тебе все вдасться. Будучи у центрі сучасного мистецтва світового міста складно повірити в себе. Можливо, це теж класно, але тут немає рамок, векторів, обмежень. Можна реалізовувати і реалізовуватися, а потім показувати це закордоном.

Спілкувалася Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Фото респондента: Микита ПЕЧЕНИК

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.