Кирилиця чи латинка: чому українців збурив допис міністра

Однак подібні дискусії в українському інтелектуальному середовищі виникали вже і раніше. Про це ІА Дивись.info розпитала у кандидата філологічних наук, старшого наукового співробітника Київського університету імені Бориса Грінченка Оксани Івасюк.

– Сьогоднішня дискусія вже затихла і, очевидно, продовжуватися не буде. Насправді, подібне обговорення виникає не вперше. Раніше цю тему піднімали ще на початку 19 століття і вона увійшла в історію як «азбучна війна». Тоді поляки хотіли, щоби Західна Україна перейшла на латинку. Мовляв, так було б зручніше, і це було б добре, і українська була б ближче до польської. Тобто ідея була чисто польська. Наші інтелектуали виступили проти, зокрема Маркіян Шашкевич в статті «Азбука і абецадло». Там йшлося про неприйняття латиниці, давність кирилиці тощо.

«1834 року український вчений Йосип Лозинський опублікував статтю «О wprowadzeniu abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego», в якій він запропонував завести замість невідповідної фонетичній системі української мови «мертвої» кирилиці польський алфавіт (абецадло). Для наочного переконання в такій доцільності він 1835 року цим алфавітом опублікував свою етнографічну працю «Ruskoje wesile».

Ця пропозиція зазнала гострої критики, зокрема в публікації Йосипа Левицького «Відповідь на погляд про запровадження польської азбуки в руську писемність» та брошурі Маркіяна Шашкевича «Азбука і abecadło».

– Чому Ви підтримали цю дискусію?

– Я підтримала, бо мені просто подобаються такі інтелектуальні гуманітарні дискусії. Хоча кажуть, що ось це не на часі, навіщо це робити. Будь-яка гуманітарна дискусія вона завжди на часі, якщо вона виринає.

– Що спричинило, що у XIX столітті дискусія затихла?

– В умовах роз’єднаності України, яка перебувала у складі різних державах – Царської Росія, Австро-Угорської імперія, все це б призвело до ще більшої роз’єднаності. Адже одна б частина України перейшла на латинку, інша – залишилася б з кирилицею. І це було б дуже-дуже незручно. Наші предки-інтелектуали виявили надзвичайну мудрість, коли вберегли суспільство від цього кроку.

– Але про латинку згадали знову?

– У 30-их роках ХХ століття знову виникла ця дискусія. Вона розгорнулася на сторінках львівської газети «Діло» і чернівецької «Час». Фактично на сторінках газети «Час» десь протягом 1934-1935 років виникали дискусії щодо мотивації, чому необхідно змінити алфавіт, але події Другої світової війни припинили цю дискусію. Газета «Діло» закрилася раніше, оскільки радянські війська увійшли у Львів 1939 року і, фактично, «Час» залишився єдиною вільною українською газетою, яка з 1939-го до середини 1940 року продовжувала інформувати українську спільноту чесно і незаангажовано про все, що діялося в українському середовищі. Потім, у 90-их роках, десь спорадично виникала ця дискусія. Доводилося зустрічати і сайти латинкою. Це вже, щоправда, було у 2000-их. А в 90-их ХХ століття теж це обговорювалося. Але ці дискусії як з’являються дуже гучно і спорадично, так само дуже швиденько зникають, оскільки вони не знаходять розуміння серед українців.

– Але маємо приклад Казахстану, який нинішнього року розпочав перехід на латинку, і Молдови, Азербайджану, Туркменістану, Узбекистану, які зробила це значно раніше…

– Молдова за свою історію переходила двічі на латинку. У пізньому середньовіччі Молдова використовувала кирилицю, потім вони перейшли на латинку (остаточно 1862 року). Після 40-го року у ХХ столітті Молдова повернулася на кирилиці і 1989 запровадила латинку. Тобто зміни в алфавіті у них відбувалися щонайменше двічі. У Казахстані їхні інтелектуали, очевидно, дійшли висновку, що так зручніше писати. Думаю, йдеться чисто про практичний бік справи.

– А як щодо геополітичних впливів?..

– Якщо говорити про Казахстан, то, звісно, геополітичні впливи теж присутні, хоча слід зважати на практичну мотивацію переходу на латинський алфавіт – транскрибувати звуки казахської мови, власне, латинськими буквами. Звісно, присутній і геополітичний вплив, тому що Казахстан постійно говорить про те, що він частина світової спільноти, а не російського світу, ясна річ.

Щодо Молдови, то рано чи пізно вона б однаково перейшла на латиницю, тому що Румунія пише латинкою. Тому очевидно, не йдеться про глобальні геополітичні впливи. Просто це рано або пізно відбулося б.

– Чи, на Вашу думку, пан Клімкін ставив собі на меті збурити українське суспільство своїм постом, а чи хотів перевести польсько-український діалогу більш конструктивне русло?

– Чесно кажучи, я думаю, що він просто легко переповів свою розмову із своїм польським колегою. І коли той колега запропонував перейти на латинку, він це сказав в інтерв’ю. Ясна річ, що Україна хоче налагодити діалог з Польщею – це природно і зрозуміло. Але у цьому випадку, мені здається, що Клімкін просто переповів свою розмову.

– Але в результаті ми отримали збурення суспільства…

– Великі ідеї з’являються часом з простої розмови. Великі ідеї, великі відкриття, великі речі. Я не кажу, що це зараз на часі, але нагадати, що таке було у нашій історії, чому би ні?

– Чи в майбутньому подібна дискусію має перспективи?

– Мені хотілося б,  щоб українська спільнота радше перейшла до обговорення переходу на правопис Голоскевича. Ми мали прекрасний правопис, затверджений у Харкові. Також були видані словники, зокрема словник Голоскевича. Але потім Сталін заборонив цей правопис, і він зберігся тільки в діаспорі.

Харківський правопис, також правопис Голоскевича або скрипниківка — правопис української мови, ухвалений 1927 року на Всеукраїнській правописній конференції у Харкові за участі представників українських земель, які тоді перебували у складі різних держав. Харківський правопис затвердив 6 вересня 1928 року Народний комісар освіти Микола Скрипник. Вже 31 березня 1929 року його ухвалила Українська академія наук, а 29 травня Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Тому є такий розрив у мові. В українців зарубіжжя збереглися основи правопису 1927 року  і вони фактично об’єднали українців з усього світу. Ось тому й хочеться, щоб ми повернулися до цієї дискусії. Ця дискусія виринала вже у XXI столітті. Але вона теж викликала сміх і глузування. Українське суспільство не сприйняло такі слова, як Европа, кляса, солідарности, і обговорення, звичайно, затихло. І мені хочеться, щоб ми до цього повернулися, щоби мовознавці провели величезний конгрес, на якому б говорили про український правопис, сучасний правопис. Коли читати канадську чи чеську, чи харківську газету 30-их років, то вони були однакові, об’єднані єдиним правописом, який 1933 року визнали націоналістичним, а 1937 року Сталін його остаточно заборонив. З Голоскевичем залишився Захід, а ми перейшли на уніфікований зросійщений правопис.

Оксана ДУДАР