Львів'янка у Нігерії: як бути білошкірим на африканському ринку (фото)

Останнім часом мені не щастить з гаджетами. Як я жалілася раніше, у мене вкрали телефон, чим я пройшла посвяту на жителя Лагосу. В новому телефоні потрібно було замінити тріснутий екран, в ноутбуці повністю накрилась батарея, яку теж треба було замінити, зарядне до гаджетів вийшло з ладу, навушники загубились і т.д.

Коротше, вся моя техніка вирішила одночасно поламатись чи загубитись, і треба було щось з тим робити. От тоді я дізналася про існування такого собі Комп’ютерного Села  (Computer Village) в Лагосі.

Це такий ринок, де продаються і ремонтуються різного роду гаджети і аксесуари до них. Там можна знайти все, що тобі треба для техніки за дешевими цінами. Весь Лагос закупляє там дівайси, щоб потім продавати по роздрібних точках в місті, це типу львівський "Шувар" техніки.

Надумала я туди їхати. От тільки Фемі, мій чоловік, ніяк того не хотів і відговорював. Проблема в тому, що Комп’ютерне Село – це дуже і дуже, так би мовити, андеграундне місце. По-перше, ринок знаходиться досить далеко в районі, де постійно безкінечні корки на дорогах. Дістатись туди досить складно. Свого автомобіля брати не варто, бо в районі небезпечно його паркувати. Значить доведеться брати якийсь громадський транспорт і бажано байки, щоб не стояти вічність в корках.

По-друге, торгаші там в основному люди не дуже чесні і виховані. Якщо вони побачать мене – Оїбо – то будуть такі ціни співати, що ніяких грошей нам не вистачить. Ну і по-третє, там банально небезпечн,о бо там тусуються різні бандити і крадії. Як ви зрозуміли, дуже цікаве місце і я не я, якщо туди не поїду ? Та й дівайси мені потрібні.

Тому Фемі довелось здатися і взяти мене з собою на ринок. Сказав тільки, щоб брала зручне взуття, щоб зручно було втікати при потребі ))) І, звичайно, телефон чи гроші тримати не в задній кишені джинсів, а десь понадійніше.

Так як по дорозі на ринок нам потрібно було заїхати в аеропорт, який знаходиться недалеко, туди ми взяли звичайний убер, який, уникнувши корків, благополучно довіз нас до аеропорту. Звідти ми вже тьопали 1,5 км пішки, бо через корки брати транспорт не було сенсу. І знаєте, так швидко 1,5 км я, певно, ще ніколи не ходила. Нам довелось на шляху дуже часто перебігати трасу, звичайно, без світлофорів чи зебри. Зручне взуття тут стало в нагоді – літали як дикі лані.

Плюс ми проходили через декілька стихійних ринків, а це теж не дуже благополучні місця – краще пошвидше звідти змитися. Фемі явно пожалів десь разів 10, що вибрався в той шлях, а мені було цікаво, хоч і страшнувато.

Ринок виявився таким, як його і описували. Абсолютно всі кричали мені «О, ти диви, тут Оїбо», «Оїбо, ходи сюди, у мене є те, що ти хочеш», «Оїбо, а диви який круті телефони я маю – бери, для оїбо спецціна». Уваги привернули ми до себе багато. Навіть благополучно оббігли одну бійку на ринку.

Мене розсмішило, що коли учасники бійки побачили мене здалеку, то зупинили свої розборки і просто почали втикати і кричати вслід «О, Оїбо, вітаємо в Нігерії». Далі ми спішно пішли в ремонтий центр зремонтувати те, що треба. Хоч і попередньо по телефону чоловік попередив, що прийде і узгодив ціну, побачивши мене, нам вкінці заспівали ціну на 50% вищу.

Звичайно, ніяких тобі прейскурантів чи цінників – всі ціни беруться зі стелі залежно від твоїх зв’язків і, як в моєму випадку, кольору шкіри. Правда, Фемі був морально готовий до такого повороту подій, тому включив внутрішнього Юруба (місцева етнічна група, такі ж хитрющі, як наші гуцули ?) і вторгував нам пристойні ціни, хоч і трохи вищі попередньо обговорених.

Для того, щоб купити аксесуари тут, як виявилося, є своя «сістєма». Можна звичайно підійти до будь якого кіоска і купити, але ціна буде досить висока. Треба, щоб хтось свій домовився і замовив словечко. В нашому випадку, ремонтник гаджетів подзвонив на «свою» точку і нам принесли бажані аксесуари за нормальною ціною. Отака «ринкова економіка» ?

Подивилася я не то все і зрозуміла, що вижити самій в тій системі білій людині неможливо – тебе обдеруть як липку, якщо не знаєш правил виживання.

Дістались назад додому вже пізно ввечері, хоч і досить швидко – всього лише за годинку. Довелось знову брати таксі, бо як виявилось, байки не хочуть заїжджати в той район, бо бояться корків. Але нам пощастило, дорога була більш-менш вільна того дня, хоч я і була трохи розчарована – хотілось мені цей день закінчити екстрімом і проїхати «з вєтєрком» на байку. Може іншим разом. Поки маю новий телефон і трохи нових вражень, чим і задоволена. Але ще раз туди пхатись мені вже не хочеться ?

 

Ірина ПІЛАТ

Народилася в м. Новояворівськ, з студентських років жила у Львові, а цього року переїхала в м. Лагос, Нігерія. Маркетолог у декреті, віднедавна блогер, дружина новоспеченого лікаря з Нігерії Фемі і мама солодкого хлопчика Лукаса