Про гроші, цензуру та арт-кластер: стріт-арт художник про вуличне мистецтво Львова (фото)

Шлях у стріт-арт

Я зацікавився стріт-артом, певно, так само, як і інші графіті-художники. Їм на око потрапила якась інформація про хіп-хоп, графіті. Когось це зачепило і вони спочатку копіювали незрозумілі малюнки, цікавилися, хто їх робить, для чого. І це їх втягувало у графіті-тусовки тих місць, де вони живуть. Я особисто теж отримав до рук журнал «Х3М» («Екстрим»), який був колись популярним, побачив там розворот з графіті, став копіювати і досі займаюся цим.

Практично всі художники починали з нелегального графіті. Мій перший досвід  — це балончики, придбані на базарі, які були практично не придатні для малювання. Я пробував малювати на закинутих заводах, де люди не бачили. Розпочинав зі шрифтів, власне, і зараз таким займаюся — для душі.

Коли я починав малювати графіті, навіть не знав, що потрібно вибирати нікнейм. Думав, що люди просто малюють якісь слова, які їм подобаються, і все. Коли дізнався, вирішив взяти псевдо «АРТ». З часом зрозумів, що це дуже банально, але я вже напрацював кілька літер і мені було їх шкода. Тому я змінив тільки одну, останню, на «М». Мені підходить сенс — «рука» — тому я його залишив і далі з ним працюю.

[dyvys_blockqoute text="Є три гравці, які дотичні до вуличного мистецтва: це самі художники, міська влада, яка дає дозвільну документацію, і спонсори, які дають гроші. Цих трьох гравців треба було звести в одному місці і «Фарбований лис» це зробив" author=""]

Я можу працювати багатьма інструментами, але перевагу віддаю балончику. Це інструмент, який мені найбільше ліг на руку. Він дозволяє досить швидко наносити малюнки і в цьому його перевага перед пензлем. Фарба ж тримається довгий час.

Не можу сказати, що я працюю в якомусь одному стилі. Намагаюся завжди експериментувати.

Гроші

Справою життя стріт-арт став кілька років тому. Я працював за фахом, архітектором, але у певний момент зрозумів, що це вже мені більше заважає, ніж допомагає. Тому вирішив повністю присвятити життя творчості.

В принципі, вуличний художник може жити за кошти від своєї роботи. Не самим стріт-артом, бо у нас немає грантів, фондів. Але комерційне графіті досить популярне. У нас замовляють приватний бізнес, готелі, ТЦ, які у фірмових кольорах вирішили розфарбувати стіни, наприклад. Це не дуже важко, бо є конкретне завдання. Це ніби сфера реклами, але ручної роботи. Тому це щось нове, круте і цікаве.

Міська історія

Зараз з владою Львова стало легше працювати. Раніше було гірше. Десь у 2010 я оббивав пороги міської ради з пропозицією створити щось типу фестивалю графіті. Я нічого від них не вимагав, крім легалізації стін. Ми були готові за свої кошти створювати малюнки, погоджувати ескізи, але у той час практично не було розуміння, що ми за люди і чого хочемо. На практиці мої намагання виглядали як постійні посилання до наступного кабінету. І коли я вернувся до того, з якого починав, зупинився, бо вирішив, що ще не час.

Однак цей час настав у 2013. Актуальність питання сплила і зараз ми працюємо у комфортних умовах. Свого роду «залізна завіса» впала — через десятки років до нас доходять ті речі, які у цивілізованому світі на повну працюють. І це не тільки графіті чи вуличне мистецтво. Ми постійно наздоганяємо і якісь речі галопом робимо.

Взагалі до того, як ми почали співпрацювати з владою, хорошого графіті у місті не було і люди реагували негативно, бо бачили тільки закарлючки на стінах. Зараз людина скоріше згадає якийсь мурал.

Серйозно місто зацікавилося нами за рахунок проекту, який називався «Ревіталізація Підзамче». Його суть полягала у тому, щоби зробити район більш привабливим і для місцевих, і для туристів. Тому вирішили запросити вуличних художників, знайшли нас і запропонували співпрацю. У рамках проекту ми створили кілька графіті, потім ще кілька і зараз практично автономно працюємо на Підзамче.

До цього проекту ми допомагали в організації графіті фестивалю, а ще раніше — «обслуговували» якісь важливі дати: День Незалежності, День міста тощо. Ми за допомогою балончика інтерпретували тему того чи іншого свята, тому це не можна вважати графіті як таким.

 

Цензура

Практично завжди присутній момент цензури, бо є люди, які відповідають за це. Ми створюємо графіті у просторі, де живуть люди і якщо хтось побачить провокативний малюнок, до кого вони підуть? Напевно, до мера, управлінь, а ті будуть шукати, хто це зробив.

Але я останнім часом намагаюся не створювати прецедентів. Поки що нам довіряють. Є завдання, які вирішуються за рахунок вуличного мистецтва і поки що ми ці завдання виконуємо. Ми не дуже затиснуті насправді. Звичайно, можна було би запросити супер екстравагантних художників, намалювати речі, до яких мешканці ще не готові і на тому, певно, закрити тему вуличного мистецтва взагалі. Зрештою, кожен чиновник, до якого ми будемо приходити навіть з адекватною пропозицією після цього буде казати: «Ні, досить». То навіщо це?

Кластер для художників

У 2015 році кілька вуличних художників, і я серед них, у рамках «Майстерні міста» запропонували розмалювати стіну на Замарстинівській, яка належить «Львівводоканалу». Отримали на це часткове фінансування, дещо доклали самі і якось вирішили відкрити там вуличну галерею. Це був такий собі хакатон.

Нам сказали, що ми молодці і дали приз на відвідування тренінгу з соціального підприємництва. Я не був дуже зацікавлений, але оскільки і не був дуже зайнятий, вирішив піти. Там почув цікаві речі, а на завершення курсу, у рамках поставленого завдання учасникам, створив модель соціального підприємства. Я подумав, що можна поєднати графіті з ідеєю підприємства, яке не просто заробляє гроші, а робить якісь соціально важливі речі. Так з’явилася модель організації, яка сьогодні вже існує. Однак тоді відклав це у поличку, бо думав, що складно реалізувати.

За кілька місяців я отримав можливість відвідати курси від Британської ради по креативному підприємництву. Там виграв фінансування і вирішив, що пора щось запускати. На перший грант ми створили проект «Вулична абетка». Це була невелика сума грошей, всього 6 тисяч гривень і, здавалося би, нічого не можна було зробити за ці гроші. Але я придбав полотна, розіслав їх художникам з різних міст України. Вони ж відправили мені їх назад з намальованими літерами алфавіту. Все це потім організувалося у виставку, яка була доволі популярною.

Наступний грант я вирішив вкладати у щось матеріальне. Мені дали рік часу на розкрутку ідеї. Я став проводити зустрічі з художниками: ми просто збиралися у Медіатеці і розмовляли. Так викристувалізувалася певна кількість людей, яка була готова вкладати у це свої сили, час і гроші.

З цього моменту ми почали заробляти кошти на галерею, шукати замовлення тощо і вже за кілька місяців назбирали достатньо, аби відкрити на заводі «РЕМА» свою штаб-квартиру, майстерню, галерею.

Наша організація отримала назву «Фарбований лис». Це — неформальна спільнота, яка об’єднує художників. До нас з будь-якого міста може приїхати художник, попросити зробити виставку —  і ми допоможемо, як і допоможемо з погодженням малюнку на якійсь стіні, самим малюванням та іншим.

Є три гравці, які дотичні до вуличного мистецтва: це самі художники, міська влада, яка дає дозвільну документацію, і спонсори, які дають гроші. Цих трьох гравців треба було звести в одному місці і «Фарбований лис» це зробив.

Наразі усім займається кістяк з п’яти людей. З 2016 року ми організовували десь 5-7 проектів на рік. Це відкриття галереї, створення туристичного маршруту, соло-виставка художника тощо.

Був, наприклад, соціальний проект «Вуличне мистецтво для дітей» у рамках «Майстерні міста». Ми вибрали кілька дитсадків у центрі Львова, які виходять на торці сусідніх будинків, що зазвичай обшарпані. Це і намагалися виправити. Запросили шістьох художників, які працюють у техніці, доступній для дітей і батьків, проводили для малечі майстер-класи — ставили дерев’яний щит, робили контур простенького малюнку і давали їм фарбу на розмалювання.

Зрештою, вуличне мистецтво — це інструмент по вирішенню якогось завдання.

Графіті в інших містах

Чогось подібного до «Фарбованого лису» в Україні немає. На такому рівні художники ще не об’єднувалися.

Харків — це клон Львова, але з іншим характером. Там багато митців, які навіть починали робити щось подібне до нас, але у них не вийшло, хоча там влада, мешканці і художники лояльні один до одного.

Навіть у Києві такого немає. У столиці все точково і вони не можуть акумулювати пучок світла, який буде пробивати стіни. Там з’являється сто муралів на рік, але це не природньо, бо немає стільки вуличних художників — усі малюнки були намальовані наземними художниками. Я розумію, що організатори хотіли Київ перетворити на столицю вуличного мистецтва світу. І їм це вдалося. В принципі, мені цей проект подобається, хоча від багатьох йде негатив. Розумієте, у Києві не може бути забагато малюнків — там стільки торців, що хоч 500 муралів роби — митці працюють у спальних районах, яким, по суті, крім бульдозера вже нічого не допоможе.

У Львові мало муралів у спальних районах, тому що йде утеплення. Не можна малювати графіті на якійсь стіні, бо завтра її можуть закрити пінопластом. Мені здається, що по вже утепленому будинку можна малювати. Думаю, мурал буде довговічний але я ще не знаю, як пінопласт себе поводить довгий час — у нас тільки 5 років тому почали утеплювати будинки. Крім того, потрібно більше грошей на багатоповерхівку, ніж на 2-3 поверхи поблизу центру.

Якось мене запросили у Дніпро робити мурал. Так от там ставлення до вуличного мистецтва негативне у своїй більшості, тому що графіті по місту мало, воно переважно у вигляді тегів, закарлючок, відповідно художників сприймають як вандалів, які псують власність. Місто більше за Львів, але там і досі всього десять художників і вони не можуть сформувати представницький орган, щоби відстоювати свої права, інтереси. Тому коли подаєш мурал, виходить мешканець і розказує, як краще. Був випадок, коли локацію художника переносили разів 5, бо мешканці писали заяви у мерію зі скаргами.

У Донецьку була своя сцена. Наші знайомі художники виїхали звідти, зараз по різних містах України ;bcenm. У Луганську та сама ситуація. Художники переважно адекватні люди і їм нема, що робити там.

Взагалі графіті представлене багато де. Найбільше, певно, це Львів, Київ, Харків, Одеса, Луцьк. В останньому багато художників, хоча місто і невелике. Але Львів ніколи не стане містом муралів, як Київ. Тут вуличне мистецтво буде розвиватися своїм природнім шляхом. Якщо це міняти штучними методами, будуть конфлікти, а зараз ми працюємо на тих ресурсах, які маємо.

Фото, текст: Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО