Синьо-жовтий плюс червоний. Чому молдовани повертаються до України

Але у молдовських селах Бессарабії не зустріти ані синьо-жовто-червоного прапора із гербом Молдови, ані інших іноземних прапорів.

*  *  *

Коли восени 2017 року Президент України Петро Порошенко підписав новий Закон «Про освіту» Молдова, Румунія та Угорщина висловили претензії українській владі. На думку офіційних Кишинева, Бухареста та Будапешта система навчання у школах національних меншин, яку створює цей документ, спрямована на їх асиміляцію. У румунському та угорському випадках ситуація переросла у велику всеукраїнську дискусію. Молдовська національна меншина України підійшла до питання дещо інакше.

*  *  *

– Мене у це привели румуни. Уся історія, про яку я знав – це історія компартії СРСР. Які там молдовани? – Анатол Фетеску у вільний від роботи час приходить до кабінету в Одеській обласній раді.

В одному із її корпусів орендує офіс Всеукраїнська молдовська асоціація. Спершу вона об’єднувала лише молдован Одеського регіону. Наприкінці 1990-тих почала опікуватися представниками цього народу з усієї України. «Підручники з мови, навчальна програма, культурні фестивалі – усе пішло б у небуття, якби не ми», – говорить Анатол Фетеску, намагаючись пригадати якісь подібні об’єднання у країні. Він керує цією організацією від часу її заснування у 1993 році.

Головне представництво Всеукраїнської молдовської асоціації не переїхало до Києва, а залишилося на Одещині. Саме в цій області мешкає найбільше молдован в Україні – половина від усієї кількості. Але, на відміну від багатьох національних меншин країни, цей народ не має територій компактного розселення. На півдні Бессарабії на декількох квадратних кілометрах можуть бути розташовані чотири-п’ять сіл, кожне з яких населятимуть представники різних етносів.

В одному із таких сіл Тарутинського району народився Анатол Фетеску. За радянських часів він був комсомольським та партійним активістом. Історія його громадської за часів незалежності України активності почалася, коли в Одесі з’явилося консульство Румунії.

– Після відкриття зі мною почали активно контактувати. Зрештою я познайомився із консулом. Поважна людина – знає багато мов, у Санкт-Петербурзі вчився. Якось він говорить мені: «Невже ви справді думаєте, що є якісь молдовани, якась молдовська мова? Це все говірка румунської». А я собі й думаю: мої батьки називали себе молдованами. Невже вони не знали, хто вони такі?

[dyvys_blockqoute text="Мої батьки називали себе молдованами. Невже вони не знали, хто вони такі?" author="Анатолій Фетеску"]

З часу цієї розмови Анатол Фетеску починає цікавитись минулим Молдови. На початку 1990-тих у нього часто брали інтерв’ю румунські журналісти. Анатол каже, що дуже нервував, адже не міг фахово відповідати їм про історію молдован та румун. Зрештою, за його словами, приводів нервуватися, як і охочих взяти інтерв’ю румунських журналістів, стало менше.

– Молдовській мові 600 років. Румунія як держава з’явилася лише у ХІХ столітті. А Молдова існувала і до того.

– Але у самій Молдові зараз офіційною вважають румунську мову, говорячи, що молдовська від неї не відрізняється, - уточнюю.

– На жаль, це те, що відбувається у Молдові сьогодні. Але я впевнений, що тут грає роль підтримка з румунського боку. Підручники, що готує наша організація, вчать саме «Молдовській мові». Як тільки ми назвемо у молдовських школах мову румунською, то молдован автоматично зможуть називати румунами. А це неправда. Ми не румуни.

Кордони усюди

Дорогою до Рені неможливо заблукати. Місто із рештою України сполучає лише один наземний шлях. Це крайня точка Одещини на південному заході, закрита від усієї області озером Кагул. Звідси видно румунський берег Дунаю. Але його не так просто побачити: майже на всю довжину міста розтягнувся порт.

У переліку станцій «Укрзалізниці» є назва «Рені». Але вже більше 20 років сюди не прибували пасажирські потяги з інших українських міст. Ренійська залізниця в обидва боки прямує до Молдови. Із цією країною місто сполучають ще дві автомобільні дороги та міцні родинні зв’язки.

– А ти історію цього краю знаєш, що приїхав сюди? – чоловік, який допоміг мені дістатися центру Рені, ображається, якщо про його місто говорять як про «звичайну частину України». – Ти хоча б знаєш, що тут румуни були до 1940 року? Але вони досі дивляться на цей берег Дунаю. Говорять: «Із вашими руками та нашим розумом ми вже далеко були б».

– Це вони про громадян України? - питаю.

– Та ні ж – про молдован!

– А Україна що говорить?

– Ми собі окремо, Україна окремо.

Не називаючи свого імені, чоловік запитав, звідки я приїхав. Сам він народився у молдовському селі, але змалечку живе у Рені. Тому головною мовою його спілкування стала російська.

У його молодості місто зажило слави одного із ключових річкових портів СРСР. Розташоване на березі Дунаю, воно приймало вантажі із Центральної Європи та відправляло далі – у Чорне море. Хоча ренійський порт минулого десятиріччя зумів відновитися після майже повного занепаду 1990-тих, мій супутник іронізує через теперішній стан головного підприємства міста.

– Усе захопили, розпиляли, здали на металобрухт. Це десята частина від того, що працювало колись. Ось що для Рені означає Україна. І чим далі, тим гірше.

– Що стало гірше? Що і з чим ви порівнюєте?

– Візьмімо пенсії: вони смішні. Раніше люди отримували більше 100 доларів. Зараз заледве 50. Колись до нас із Молдови їхали, бо тут були умови кращі. А зараз це вже не має сенсу.

Я саме хотів перевезти свою матір із Молдови. Ну, тут їй було б краще. Вона п’ять років чекала на український паспорт. І що: так і померла без паспорту.

Чоловік довго не зупиняється, перелічуючи недоліки української держави. Ніби виправдовуючись, насамкінець наводить доказ своєї обізнаності: щовечора він дивиться телевізор. Коли ж нашу спільну дорогу завершено, кличе мене знову до Рені.

– Ви так і не сказали, як вас звати.

– Ваня.

– А чому на російський, а не молдовський лад?

– Тут всі так звикли.

Загроза асиміляції

У Рені складно знайти вивіску чи оголошення не російською. Але у селах довкола міста рідними називають інші мови. Усі населені пункти Ренійського району, крім його центру, у 1940-их змінили свої молдовські, гагаузькі та болгарські назви на російські.

Загалом тут сім сіл. У п’яти із них більше 90% населення - молдовани. У Ренійському районі п’ять загальноосвітніх шкіл із молдовською мовою навчання.

Зокрема через ці заклади восени минулого року Молдова висловила претензії Україні. У Кишиневі побоювалися, що новий український закон про освіту знищить навчання молдовською мовою і призведе до асиміляції молдовської національної меншини України.

Для неї навчання повністю рідною мовою залишилося доступним лише у початковій ланці. Але ці зміни актуальні для тих, хто піде до першого класу 2018 року.

– Ми теж виступили проти. Все життя наші діти вчилися молдовською мовою. Чому у нас повинні це забирати? Хіба у молдован були проблеми із тим, щоби вивчити українську? – Анатол Фетеску показує збірку віршів, написаних ученицею однієї із молдовськомовних шкіл Одещини Валентиною Райлян. Вони – українською мовою.

Анатол не любить, коли молдован в Україні називають «молдовською діаспорою»: Ми корінне населення, народилися тут. Молдова – історична батьківщина, а Україна – теперішня. Ми поважно ставимося до української держави, українського законодавства. Ми працюємо для добробуту України. Пройдіться молдовськими селами: усі садиби доглянуті, люди працюють та сплачують податки. Молдовани захищають Україну на Сході.

[dyvys_blockqoute text="Молдова – історична батьківщина, а Україна – теперішня" author="Анатолій Фетеску"]

Керівник Всеукраїнської молдовської асоціації називає свій народ «продержавним етносом». Мовляв, молдовани не ставлять питань про зміну кордонів, державного ладу та офіційної мови. Вони, за словами Анатол Фетеску, просто хочуть зберегти те, що у них було століттями – мову та традиції.

– Процес асиміляції молдован починається зі школи. І протягом останніх двадцяти років, за старим законом про освіту, він мав значний темп. Навіщо було ще більше пришвидшувати його? І без нового закону молдовани реалізовували себе як частина українського суспільства.

Але Всеукраїнська молдовська асоціація найбільшу проблему свого народу бачить не у новому законі про освіту. Анатол Фетеску занепокоєно розмірковує про середню освіту у молдовських селах і поза цим контекстом.

– В Україні немає закладів, які б готували вчителів молдовської мови. У школах сьогодні, здебільшого, працюють ті, хто влаштувався туди багато років тому. Нові ж учителі, які приходять, вчилися на румунській філології в Україні, Молдові та Румунії. Ми ризикуємо залишитися без викладачів молдовської мови.

Боротьба з асиміляцією

У Ренійському районі не було жодного обговорення нового закону про освіту із молдовською громадою. Але районний відділ освіти розіслав анкети вчителям тутешніх шкіл національних меншин. Його керівник Володимир Дьяченко говорить, що думку викладачів врахують під час імплементації закону на місцях. Але нарікань чи спротиву новим нормам із боку мешканців району чиновник не побачив.

– У нас законослухняні громадяни. Тому всі тутешні школи готові виконувати цей закон. Звісно, із його запровадженням будуть якісь проблеми. Але умови переходу на нові умови вирішуватиме районна рада. Тож все буде максимально зручно для національних меншин. Тут нікому не треба пояснювати, що їхні рідні мови не зникнуть зі шкіл.

[dyvys_blockqoute text="У нас законослухняні громадяни. Тому всі тутешні школи готові виконувати цей закон" author="Володимир Дьяченко"]

Володимир Дьяченко розповідає, що «вага української мови у школах національних меншин Ренійського району» постійно збільшується. Відтак у тутешніх молдован немає проблем із тим, щоби спілкуватися державною мовою.

– Румунські та угорські громади України висували претензії до державної влади через новий закон про освіту. Мовляв, носіям їхніх мов непросто перейти на українську у навчанні. Молдовська мова теж достатньо далека від української. Тож тутешні молдовани мають таку ж проблему? – питаю у Володимира.

– Ні. Я можу робити висновки із того, що показують на телебаченні. Але мені здається, що там, де компактно проживає угорська чи румунська меншина, було дуже мало українського. У нас – більше. Поза школою майже всі заходи для учнів проводимо українською. Ми надаємо дітям із молдовських сіл усі можливості, щоби разом із своєю рідною мовою вони вивчили українську. Щоб вони розуміли, що живуть в Україні, що українська мова їм потрібна.

2017 року 88 випускників молдовськомовних шкіл Ренійського району склали ЗНО з української мови. За даними Українського центру оцінювання якості освіти, 21 із них отримав за тестування більше, ніж 124 бали. 14 із них закінчили російськомовні класи.

У селах Ренійського району учні вчаться не лише болгарською, гагаузькою, молдовською чи українською. Майже щороку в усіх семи тутешніх школах відкривають російськомовний клас. Це ініціатива батьків. Вони вважають, що освіта російською відкриває більше перспектив перед їхніми дітьми, ніж навчання рідною мовою.

Володимир Дьяченко говорить, що із запровадженням нового закону про освіту російська мова у школах Ренійського району залишиться лише предметом:

– Зрозуміло, що найбільші зміни будуть у російськомовних школах і класах. У початковій ланці відбудеться перехід із російської на українську. Адже у законі йдеться про те, що у початковій школі навчання має бути або мовою національних меншин, або українською. У цьому випадку, російська до цих мов не належить.

Молдовська мова і перспективи

– Розумієте, із молдовською мовою якась невизначеність. Наші діти складають нею ЗНО, але потім вчаться українською та російською. Дехто їде вчитися до університетів Молдови. Часто хтось вступає до румунських вишів. Їх приймають там із «молдовською мовою» в атестаті. Але під час вступу виникають труднощі із підтвердженням знань румунської, – Міля Стайку не може назвати однієї причини, чому батьки в Орлівці обирають російську для навчання своїх дітей. Вона викладає молдовську мову та літературу у тутешній школі із 1980 року.

На початку 2000-них тут були тільки молдовськомовні класи. Частина батьків виступила проти цього. Тому у школі з’явилася можливість вчитися російською. Якщо є достатньо першокласників, у школі створюють два паралельних класи – молдовсько- та російськомовний. Якщо ж учнів мало, то на потоці буде лише можливість навчання рідною мовою. Зараз в орлівській школі 130 учнів у російськомовних класах і 152 – у молдовськомовних.

Орлівка – одне із п’яти молдовських сіл Ренійського району. До 1946 року воно називалося «Картал» – орел із турецької.

– Різниці між молдовською та румунською майже немає. За радянських часів мій предмет називався «Молдовською мовою». Потім певний час – «Румунською». Тепер це знову «Молдовська мова».

Це все політика. У селі ж майже всі люди називають молдовською мову, якою говорять. Є діти, які у школі називають її румунською. Певне, вони так говорять і вдома. Ми не виправляємо.

Із зміною назви предмету програма з молдовської мови та літератури не зазнала змін. Міля Стайку не впевнена, що є суттєві розбіжності у програмах рідної мови у Молдові, Румунії та школах Ренійського району.

– Але за 25 років не змінилася і програма із молдовської літератури. До неї не включають сучасних молдовських письменників. Ми до сих пір читаємо лише твори ХІХ-ХХ століття. Діти читають все те, що ще я вивчала у школі. Коли у творах йдеться про становлення колгоспів, як мені це пояснити дітям?

Орлівка пишається своєю школою. Її відкрили 160 років тому – це один із найстаріших навчальних закладів району. Однак вперше потрапивши до села, цього неможливо одразу зрозуміти. Тутешня школа – це велика будівля пізнього радянського періоду. Її збудували у час, коли кількість населення у селі стрімко зростала. У селі був один із найбільших на півдні Одеської області колгоспів. Він припинив роботу разом із розпадом СРСР, розпавшись на декілька маленьких підприємств.

– 11 років тому я взяла школу. Тоді було більше 430 учнів. Зараз у нас 282 учні. Молодь виїздить із села і забирає із собою своїх дітей. При чому, їдуть навіть не до Румунії. В основному, це Італія. Також їдуть до Португалії. Раніше переїжджали до Москви. Але дедалі менше таких.

[dyvys_blockqoute text="Молодь виїздить із села і забирає із собою своїх дітей. При чому, їдуть навіть не до Румунії. В основному, це Італія. Також їдуть до Португалії. Раніше переїжджали до Москви. Але дедалі менше таких" author="Олена Лупу"]

Спершу їде хтось один із родини. Далі переїжджає інший член. І так уся родина поступово мігрує, – Олена Лупу викладає українську мову та літературу вже більше 20 років. Директорка орлівської школи пам’ятає кожного учня села.

Тутешні випускники вчаться в Ізмаїлі та Одесі. До київських вишів їде незначна кількість – для орлівців це надто далеко. Чимало учнів Олени Лупу вчилися за кордоном: у Молдові та Румунії. Директорка каже, що дітям з Орлівки легко дається вивчення іноземних мов, адже вони зростають у багатомовному середовищі. Наприклад, її донька вільно володіє французькою, адже молдовська мова належить до однієї із нею групи. Однак ця ж обставина робить молодь Орлівки більш відкритою до виїзду за кордон.

– Якби була робота у селі, вони б не їхали. Це дуже просто зрозуміти: більшість із тих, хто поїхав на заробітки, продовжують надсилати гроші додому. Ми віримо, що молодь повернеться до Орлівки. Принаймні, так ми її виховуємо у нашій школі.

Мошу. Мушу повернутись

На головній вулиці села з’являються дві групи людей у військових одностроях. Зібрані різні роди військ. У більшості на беретах та безкозирках пір’я. На початку кожної групи постаті у білих хутрових масках, що сягають колін. Ходу супроводжує дзеленчання. На поясах у постатей – дзвоники, що зазвичай чіпляють вівцям на шию.

До ранку обидва загони бігатимуть від подвір’я до подвір'я. Наступного дня знову зустрінуться у центрі. Чоловіки в одностроях підіймуть своїх лідерів на руки. Постаті у масках рикатимуть, видаватимуть дивні звуки, обмінюватимуться подарунками, поки не почнуть штовхатися одна з одною. Хто не впаде, називатиметься «Мошу» увесь наступний рік. Це означає «Вождь».

На це дійство збирається вся Орлівка. Приїздять глядачі з інших сіл і міст. Так тут відзначають Різдво. Діячі обряду надягають найкращий свій одяг. Тривалий час військова форма була єдиним святковим вбранням для селян.

Обряд «Мошу» проводять тільки в Орлівці. Але це не єдина визначна риса тутешніх різдвяних святкувань. Мешканці села – християни східного обряду. Але вони відзначають Різдво 25 грудня.

В етнографічному музеї у сільській школі цілу стіну відведено для фото, на яких жителі села різних поколінь проводять «Мошу». «Коли радянська влада прийшла на ці землі, молдовським селянам не забороняли відзначати релігійні свята. Але місцеві партійні діячі слідкували, щоби Різдво святкували 7 січня, а не 25 грудня. Адже так робили у Росії. Наші предки виявилися впертими», – Олена Лупу пояснює, як Орлівка залишилася єдиним селом в окрузі, яке не перейшло на григоріанський церковний календар.

– Наше село поділене територіально на «Ліс» і «Кам’яну гору». Неодружені хлопці із двох частин села збираються у групи та обирають собі вождів. Ті роблять собі маски із заячого хутра та надягають овечі дзвоники на пояс. Звук має відганяти злих духів. За ніч перед Різдвом дві групи мають оббігати кожну хатину із колядками, – директор орлівського Будинку культури Георгій Мийня три роки поспіль був вождем Кам’яної гори.

«Мошу» збирає більше людей, ніж будь-яке інше свято в Орлівці. Приїздять навіть ті селяни, які цілий рік були на заробітках за кордоном. Для них це можливість знову поглянути на місце, де на них чекають.

Георгію запропонували роботу у Будинку культури декілька років тому, коли звільнився попередній директор. Змалечку він займався тут, але боявся увійти у це приміщення в новому амплуа. Коли Георгій починав працювати, тут займалися 30 дітей. На святі весни 2018 року на сцену вийшли вже більше 100 вихованців.

– Якщо я працюю у Будинку культури, то відповідаю за культуру усього села. Відповідно, до моїх обов’язків входить збереження усіх традицій, їх підтримування, проведення заходів. Це моя робота, – Георгій почувається відповідальним за те, щоби давати односельчанам емоційну розрядку.

Він каже, що тимчасові труднощі в Україні змушують людей з Орлівки їхати за кордон. Але це не робить українську державу менш привабливою у їхніх очах. Георгій називає себе українцем за місцем народження, але молдованином за предками. Перше дає йому обов’язок дотримуватися законів і сподівання на розвиток. Друге дає йому привід знову і знову повертатися додому.

Фото і текст Михайло ДРАПАК