Пам'ять без кордонів. Що означає бути поляком у незалежній Україні

IMG_9867_1

Що ближче до українсько-польського кордону, то межа між українцями та поляками менш відчутна. Фізично відмінності проступають в усьому: мові, релігії та планах на майбутнє. Але людям з прикордоння простіше говорити про суперечності двох народів, ніж політикам.

На Львівщині чимало речей нагадують про польську державу. У будинках, побудованих між двома світовими війнами, ще живуть ті, хто пам’ятає владу Варшави на цих землях. Але етнічних поляків в області залишилося вкрай мало.

У Самбірському районі таких – заледве два відсотки від усього населення. Але тут збереглися польськомовні острівки – села та культурні установи. Ситуація в Україні та нова напруга у польсько-українських відносинах змушує цих людей знову і знову давати відповідь на запитання «Хто ви?» з усіх боків.

Костел і «карта поляка»

Рідко випадає місяць, коли у великій залі Польського дому у Самборі не збираються люди. Тутешнє Товариство польської культури дбає, щоби кожен поляк міста та району міг зберегти свою національну ідентичність.

На початку травня організація традиційно приймає гостей із Польщі. Другого та третього дня місяця – День польського прапора та День Конституції Польщі.

Цей рік не став винятком. Ввечері другого травня декілька десятків дітей із Польщі готують плакати до завтрашнього свята.

– Спершу люди збиралися при костелі. Поляки завжди асоціювалися із ним: якщо ходиш до костелу – ти поляк,Марія Зембовіч сьогодні керує Самбірським районним Товариством польської культури.

Вона згадує, що організація постала 1989 року. Більшість поляків з округи їздила на служби до самбірського костелу і раніше. Але напередодні розпаду СРСР стало можливо відкрито демонструвати свою релігійну приналежність. На одній із недільних зустрічей поляки Самбірщини вирішили створити тоді ще неофіційну організацію.

– Об’єднання постало, щоби навчати дітей польської мови. Щоби можна було підтримувати зв’язки із Польщею, підтримувати свою культуру, традиції, – пані Марія розповідає, як Товариство домовлялося із директорами місцевих шкіл про проведення позакласних уроків польської мови. У 1990-тих роках організації із Польщі надавали стипендії на навчання у польських університетах учням цих класів. Таку можливість отримували два-три випускники на рік.

– Тепер такої необхідності немає. Чимало дітей із Львівщини – навіть українців – їдуть навчатися до Польщі самостійно, – Марія Зембовіч каже, що вчитися польської мови в Україні стало вкрай популярно протягом останніх десяти років.

Коли 2001 року у Самборі створили суботню школу для її опанування, учнями стали декілька десятків дітей із польських родин. Минулого року щовихідних туди ходили 600 дітей. Більшість із них – українці. Заклад зареєстровано при міському відділі освіти. Відповідно, частину його роботи фінансує бюджет Самбора. Усі інші кошти йдуть від організацій Польщі.

Герб Польщі та привітальний плакат до Дня польського прапора та Дня Конституції Польщі у Польському домі Самбора

На Самбірщині немає польськомовних шкіл чи класів. Учні навчаються польської як предмету чи відвідують факультативні заняття. Тому новий закон «Про освіту», що переформатовує навчання національних меншин, тутешніх поляків не стосувався.

– Коли ми зустрічалися із міністеркою освіти Лілією Гриневич, то вона казала, що польську громаду можна ставити за приклад. Адже польські діти однаково добре говорять і польською, і українською, – Марія Зембовіч каже, що українські поляки ніколи не забудуть, у якій країні живуть.

Товариство польської культури максимально відсторонюється від політичної діяльності. «Із політикою не хочемо мати нічого спільного. Наше головне завдання – щоби люди пам’ятали свою культуру та традиції», – говорить пані Зембовіч, відтак відмовляючись говорити про історичну політику офіційних Варшави та Києва.

До Польського дому у Самборі досі їздять поляки із довколишніх сіл. Тут вони разом з іншими святкують свої національні свята. Тут їм надають і мінімальну юридичну допомогу.

– Декілька днів на тиждень на першому поверсі ми приймаємо людей. Комусь допомагаємо зібрати документи на візу, комусь – оформити Карту поляка. Якщо раніше поляком вважався той, хто ходить до костелу, то тепер – той, хто має Карту поляка.

Близька та далека Польща

– Czy jest zajęte?

– Можна, можна сісти!

В автобусі поволі зникають ті пасажири, які говорять українською. Зрештою чути тільки польську. Старий ПАЗ виїздить на вулицю перед магазином у селі Лановичі. Тут уже зібралося чимало людей.

Селяни приходять укладати договори з агрофірмою. Вони передають свої земельні паї в оренду. Це можливість бодай якось поліпшити свої доходи, не виїжджаючи із села.

– Як ми тут живемо? А так, як і на всій Україні – на 1000 гривень пенсії. Нічого особливого, – літня пані у черзі спокійно розповідає про життя у селі. Її односельці кивають на ці слова та починають між собою говорити польською. Вони порівнюють процедуру оформлення документів на землю у Польщі та Україні. Далі обговорюють медицину в обох країнах.

– Там [у Польщі] ніхто не платить та не вимагає хабара. Але і безкоштовно ніхто нічого не робить. Просто всі домовилися по-чесному – і медицина нормальна, – говорить старий пан. Його діти давно виїхали до Польщі.

– А чому в Україні так не виходить? – питаю.

– Україна гарна, багата. Але домовлятися ніхто не вміє.

На запитання, як так сталося, що Лановичі лишилися єдиним повністю польськомовним селом у тутешній місцевості, селяни не мають чіткої відповіді.

– Спершу людей виселяли у 1940-1950 роках. А сюди приїздили поляки з усього району, бо не хотіли їхати звідси. Але як би цьому польському селу тут лишитися? – старий пан іронізує. Усі лановичани, крім небагатьох пенсіонерів, виїздять до Польщі. Хтось – на більш чи менш тривалі заробітки, хтось їде назавжди. – Але село у нас тут гарне, доглянуте. Хати великі. Отже, люди працюють багато і добре.

Коли на вулиці з’являється чоловік на велосипеді, черга оживлюється. Він просить вибачення у селян, що затримався: уже третій день із колегами встановлює нові електричні стовпи біля костелу.

– Не можна залишати костел без світла. Туди ходять всі тутешні: хоч католики, хоч греко-католики, хоч православні. Але скоро доробимо,Володимир Мотренко староста сусіднього села П’яновичі. Цього року його призначили виконувачем обов’язків керівника Лановичів. – Я тут і за газовика, і за електрика – всім займаюся.

Володимир Мотренко

Пан Володимир каже, що він – один із небагатьох тутешніх, які мають роботу безпосередньо у селі. Сільська школа, дитячий садочок, фельдшерський пункт – це всі установи, де можуть бути вакансії у Лановичах. Ситуацію дещо поліпшила децентралізація. Після об’єдання із Бісковицькою територіальною громадою у Лановичах відремонтували дорогу та провели вуличне освітлення. Але про перспективу створення підприємств, у яких працювали би селяни, поки не йдеться.

– Люди шкодують, що не живуть у Польщі? – цікавлюся у старости.

– Вони люблять Україну і хочуть тут жити. Але, можливо, шкодують, що вона не така успішна. У селі близько 600 людей, загалом – 167 будинків. Навряд чи можна знайти ті, де хтось із родини не поїхав на заробітки. Але Лановичі не зникають: у тутешній школі 39 дітей.

Школа і право вибору

– То тільки сім років, як діти вчать тут польську. Але це лише один предмет. Усі уроки – українською,Наталя Малачинська тимчасово керує лановицькою початковою школою, поки директорка Марія Стащишин у декретній відпустці. За весь час існування цей заклад давав освіту виключно українською мовою:

– З боку тутешнього культурного товариства та з боку консульства Польщі була пропозиція зробити школу польськомовною. Але ми дали це питання на розгляд батьків. Вони вирішили, що такої школи вони не хочуть. Бо не всі діти їдуть навчатися до Польщі. Потрібен атестат про освіту українською.

Після четвертого класу лановицької школи її учні йдуть навчатися до сусіднього села П’яновичі. Усі три ступені тієї школи навчаються українською мовою. Тож батьки із Лановичів не бачать сенсу давати своїм дітям початкову освіту польською. Якщо ж хтось хоче цього, то влаштовує синів та доньок на навчання до ліцеїв чи гімназій у Польщі.

Початкова школа у Лановичах

Наталя Малачинська працює найдовше серед усіх викладачок школи у Лановичах – із 1994 року. Коли вчителька прийшла на цю роботу, тут навчалися 54 дитини. Наталя Малачинська каже, що тодішнє українське законодавство дозволяло відкривати ставку директора у школах, де є більше 50 учнів. Але у випадку Лановичів цього ніхто не зробив. Тому посада пані Наталі весь час називалася «завідувачка школи»:

– Коли ж у школі з’явився урок польської мови, то ми знову стали добиватися, що у нас має бути ставка директора. Довго не давали, але ми продовжувалися звертатися, куди тільки могли: у РДА, до ОДА. Нічого не допомагало. Щойно ми звернулися до консульства, усе відразу з’явилося.

Наталя Малачинська каже, що за всі роки роботи це була чи не єдина допомога лановицькій школі із боку польської влади.

– Школа фінансується виключно із державного бюджету України. Польське консульство може щось подарувати школі на День вчителя – наприклад, книжки. Або ж нас запрошують на якісь концерти.

Під час нашої розмови із пані Наталею позаду сновигають люди. У школі готуються до зустрічі гостей із Польщі. Має приїхати група працівників «Польського радіо. Катовіце». П’ятеро дівчат вкотре проспівують польських пісень. Вони виступатимуть на зустрічі гостей.

2 травня у Лановицькій школі чекали на гостей

– Ми складатимемо ЗНО. Але поки не знаємо, які предмети. Ще не вибрали університет, – каже Каміла. Вона впевнена, що вищу освіту здобуватиме в Україні. Але чи залишиться тут працювати, не може сказати.

– Польща більш перспективна, там можна краще реалізуватися професійно. До того ж, ми пов’язані із цією країною походженням. Але Україну ми теж любимо, адже ми тут народилися, – відповідає Божена.

Кожна із цих дівчат свого часу закінчила лановицьку початкову школу. Тепер троє із них вчаться у польських ліцеях, а двоє – у П’яновичах.

– Сідайте поїсти, поки гості не приїхали. Свято ж, – закликає одна із вчительок своїх колег.

– А яке свято? – не можу зрозуміти я.

– День Конституції Польщі завтра.

– То ви святкуєте усі польські свята?

– Ну як святкуємо: вихідного у нас нема. Але державні свята Польщі відзначаємо. Як і християнські, як і українські.

Зустріч світів

На в’їзді до Бісковицької громади, до якої належать Лановичі, стоїть березовий хрест у пам’ять про бійців українського національного підпілля, які загинули під час Другої світової. Далі – у П’яновичах – розташований пам’ятник воїнам радянської армії із датами «1941-1945». У Лановичах немає жодного воєнного монумента.

– Люди у П’яновичах не хочуть прибирати, як бачите, – пояснює мені Володимир Мотренко.

– Скоро 9 травня. І тут якось святкуватимуть?

– Яке там святкуватимуть! От було 1 травня: що, думаєте, хтось не працював? Те ж буде із будь-яким радянським святом.

– Зараз українська влада інакше дивиться на історію України, ніж це було навіть десять років тому. Як на це реагують у Лановичах? Як тут говорять про Степана Бандеру?

– Лановицькі люди не бояться говорити про Бандеру. Це по телевізору про нього колись боялися говорити. Розумієте, під час війни тут було багато збройних груп. І серед тутешніх родин ви, мабуть, не знайдете таких, чиї предки не воювали бодай в одній із них. Але тепер люди воліють про це не згадувати – війна це неприємно, на якому б боці хто не був.

Володомир Мотренко каже, що люди з усіх сіл цієї місцевості не приділяють багато уваги розмовам про минуле. Мовляв, найбільші суперечки проходять на політичній арені.

– Я теж служив у радянській армії, але вже у 1970-ті. Коли всі хлопці знайомилися і представлялися, я сказав, що родом із Львівщини. Одразу запала мовчанка. А тоді хтось каже: «Так ты бандера! Вы моего дядю подстрелили». Але потім всі одне з одним нормально спілкувалися, – пан Тадеуш починає зі мною розмову, тільки-но закінчує повторювати партію баяна у пісні «Hej Sokoły».

Пан Тадеуш

Його запросили на зустріч із польськими гостями до лановицької школи разом з іншими музиками. Пан Тадеуш живе у Воютичах – іншому селі поблизу Самбора. Він часто грає на подібних заходах, адже належить до лановицького Товариства польської культури. Пан Тадеуш – поляк.

– Ці хлопці тут воювали за волю. Особисто я нічого проти Бандери не маю. І прибирати пам’ятник радянським солдатам теж не треба. Скільки їх загинуло тут просто так – бо хотів Сталін! – музика тягнеться за телефоном.

Показує мені фото із Гути Пеняцької. До Другої світової тут було село, населене поляками. За часів війни його жителів масово вбили нацисти. Деякі польські історики вважають, що в тій акції брала участь дивізія Waffen SS «Galizien». Сьогодні на місці села встановлено монумент у пам'ять про жертв трагедії.

Фото Тадеуш зробив у лютому цього року на вшануванні загиблих. Незадовго до цієї акції вандали пошкодили монумент у Гуті Пеняцькій та намалювали на ньому знак «SS» поряд з українським прапором.

– Самі поляки кажуть, що це зробили ані їхні, ані українці. Вони знають, що в Україні не вважають Польщу ворогом. І навпаки. Шкода, що не всі досі можуть жити у мирі. На Сході України загинули троє хлопців із Воютичів: католик, православний і греко-католик, – пан Тадеуш ще довго говорить про відносини України та Росії, згадує свою сестру, яка живе під Москвою.

Зрештою він починає грати якусь мелодію, проспівує декілька слів російською мовою – і різко обриває звук. Він каже, що любить російські пісні. Але поки не може їх грати.

Текст і фото Михайла ДРАПАКА

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: