дивись.info

Трансплантація органів: що потрібно, щоб закон запрацював

Трансплантація органів: що потрібно, щоб закон запрацював

Минулого четверга депутати Верховної Ради ухвалили зміни до закону про трансплантацію, яким встановила деякі нові правила, зокрема презумпцію незгоди.

Як і коли це запрацює ІА Дивись.info запитала в Юрія Андреєва – голови ГО «Національний рух «За трансплантацію».

Юрій Андреєв

– Як Ви оцінює ухвалений законопроект про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини?

– З 1999 року в Україні є закон про трансплантацію. Він прийнятий і він діє. Згідно із цим законом, було пересаджено вісім сердець, близько сотні нирок. Але в масштабах країни до того ж за такий значний проміжок часу цього надзвичайно мало. Адже пацієнтів, які потребують пересадок, є близько 5 тисяч, але це за різними підрахунками, тому що їх всіх ніхто не рахував. У нас, на жаль, немає єдиного реєстру реципієнтів. Власне тому і було так мало зроблено пересадок. Тому що лікарі не питалися дозволу у родичів, бо не знали, що з тим органом далі робити – кому його пересаджувати.

Пацієнтів, які потребують пересадок, є близько 5 тисяч, але це за різними підрахунками, тому що їх всіх ніхто не рахував. У нас, на жаль, немає єдиного реєстру реципієнтів

Тобто потрібно взяти орган і знати, кому його пересадити. Адже може бути таке, що орган треба буде відправити з одного міста в інше. У світі для цього навіть залучають санавіацію. Тому що орган довго не живе. Наприклад, тривалість життя серця – чотири години. Закон був, згідно із ним, пересадки робилися, але їх було мало. Питання було в тому, щоб створити ці реєстри. Прописати їх у новому законі, прописати зміни.

Наприклад, той же координаційний центр де-юре є, але він не працює. Є люди, вони отримують заробітну плату, але сам центр нічого не координує. Також наразі немає єдиної інформаційної системи, транспланткоординаторів. Це теж прописано у новому законі. Отже, реєстр донорів і реципієнтів, реєстр, куди можна написати заяву про згоду бути донором. Тож, коли людина помирає, перевіряють, чи є заява про згоду бути донором у цьому реєстрі. Якщо такої заяви немає і якщо немає заяви, що людина відмовляється бути донором, тоді вже питають дозволу у родичів. Раніше це робили тільки родичі. Така ж заява передається транспланткоординатору, який вносить ці дані в єдину інформаційну систему. Тобто тепер правила гри чітко прописані. Але головним залишається презумпція незгоди, як було і в попередньому законі.

– Навіщо запроваджувати саме презумпцію незгоди?                                                                   

– Без письмової згоди людини, написаної за життя, чи без згоди її родичів, після смерті органи ніхто вилучати не буде. Це захищає потенційний донорів від можливих маніпуляцій або зловживань, і унеможливлює чорну трансплантологію як таку. Дані людини захищені, вони знаходяться в єдиній інформаційній системі, до якої має доступ обмежене коло осіб. Зараз це вже прописано в законі, а тепер це треба буде робити. Законодавча влада, тобто депутати, свою роботу зробили – прийняли закон. Тепер вся відповідальність лягає на виконавчу владу, зокрема Міністерство хорони здоров’я. Тобто вони мають знайти і навчити транспланткоординаторів, створити єдину інформаційну систему або купити захищену. Створити реєстри донорів, реципієнтів, заяв.

– Ви згадували, що фактично координаційний центр існує. Що з ним не так?

– Координаційний центр формально є, але він не працює. Його потрібно чи реорганізувати чи перезапустити. Сьогодні він підпорядкований Міністерству охорони здоров’я, тобто саме вони повинні зробити щось для того, щоб він почав виконувати свою пряму функцію, зокрема, проводив роз’яснювальну роботу серед населення. На сьогоднішній день роз’яснювальну роботу щодо трансплантації і донорства проводять лише журналісти та громадські активісти чи самі пацієнти. Натомість координаційний центр не робить нічого. Цікаво, що координаційний центр знаходиться на одній території з інститутом Шалімова, де проводяться пересадки нирок і є відповідна база для цього. Але у них немає комунікації навіть між собою. Тож про що може йти мова?

На сьогоднішній день роз’яснювальну роботу щодо трансплантації і донорства проводять лише журналісти та громадські активісти чи самі пацієнти. Натомість координаційний центр не робить нічого

Крім того, лікарня підпорядковується Національній академії наук, координаційний центр – МОЗу. А в трансплантології головне – це саме комунікація між усіма учасниками. Водночас лікарі, які забирають орган, не повинні знати, кому цей орган дістанеться. І навпаки – ті лікарі, які проводитимуть операцію з пересадки – звідки цей орган. Це потрібно для того, щоб вони не могли між собою домовитися. Це дозволить запобігти зловживанням. Це дуже складний механізм, в якому задіяно дуже багато людей.

– Чи є більш детальна статистика, скільки потрібно проводити в Україні трансплантацій?

– У тому й справа, що ніхто нічого не рахував. Ми знаємо, що в Україні є приблизно три тисячі людей на діалізі. Ці люди потенційно потребують пересадки нирки, але єдиного реєстру цих людей немає. По суті така статистика є в кожній області окремо і тепер всі ці реєстри треба звести в один. Це великий обсяг роботи, який треба зробити до 1 жовтня. Так само треба порахувати, скільки людей потребують пересадки серця, печінки, легень, кісткового мозку тощо. Приблизно таких людей є десь п’ять тисяч. Міністерство не має такої статистики. Ми як громадська організація «Національний рух «За трансплантацію» почали створення свого реєстру і готові його передати Міністерству охорони здоров’я. У нашому реєстрі близько 500 людей. Загальні цифри може звести докупи тільки той, хто має відповідні повноваження і доступ до даних усіх лікарень, тобто міністерство. Наприклад, в Інституті серця на обліку на пересадку стоять 53 людини, так сам в Інституті Амосова.

– Скільки потрібно часу, щоб закон запрацював і люди не були змушені їхати для трансплантації кудись за кордон, наприклад, до Білорусі?

– У нас є прекрасні лікарі, які хочуть і можуть робити трансплантацію. У нас є підготовлені лікарні – у Львові, Києві, Запоріжжі тощо. Є прекрасна база. Просто потрібно чітко прописати правила гри, що вже зроблено. Лікарі в Запоріжжі пересаджують нирки і можуть робити це й надалі. Тільки тепер вони зможуть отримувати органи з інших міст. Вже нинішнього року тут було пересаджено дві нирки. І ось уявіть, що, крім нирок, можна використати серце, а для цього, власне, і потрібна єдина база, бо нирку треба, скажімо, у Запоріжжі, а серце – в Києві.

У нас є прекрасні лікарі, які хочуть і можуть робити трансплантацію. У нас є підготовлені лікарні – у Львові, Києві, Запоріжжі тощо. Є прекрасна база. Просто потрібно чітко прописати правила гри

До прийняття даного закону, питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини знаходилося, практично, поза правовою площиною в Україні. Якщо виникала така потреба, то здебільшого, Українці були змушені їхати закордон для здійснення такої операції. Це було можливо зробити, якщо донор та реципієнт перебували в родинних відносинах. Знайти донора закордоном було дуже складно і це коштувало шалених грошей.

Пересадка органів: «за» і «проти»

Денис Перетяка, управляючий партнер Адвокатської фірми «Правовий континент»:

«Такі операції для українців були дуже дорогими, так само, як і післяопераційний догляд. Вони коштують від кількох десятків до кількох сотень тисяч євро і дозволити їх собі можуть одиниці.

З прийняттям закону ситуація має кардинально змінитися. Проте прийняття закону – це лише початок. Потрібно розробити дуже багато процедурних інструкцій, котрі мають врегулювати питання трансплантації. Потрібно розробити і впровадити базу донорів. Також необхідно визначитися з чергою реципієнтів та тим, кого будуть ставити в цю чергу насамперед. Потрібно врегулювати питання пересування у черзі в разі погіршення стану реципієнта та виключення реципієнтів з черги в разі порушення правил, котрих вони повинні дотримуватися, щоб отримати донорський орган.

Також, прийняття закону дасть поштовх до того, що лікарі в Україні будуть покращувати свій професійний рівень, будуть вдосконалювати свої навички та проводити операції, про які раніше вони навіть не могли мріяти. Зрештою закон має зупинити відтік з України кваліфікованих медичних працівників, котрі виїжджають за кордон, не бачачи перспектив для розвитку в Україні».

Олена Дроздова, к.ю.н., директор Адвокатського бюро «Дроздова та партнери»:

«Трансплантація органів та анатомічних матеріалів особи – справа надзвичайно складна та вимагає не лише значної уваги із боку професіоналів-медиків, але й належного правового регулювання, адже в даному випадку йдеться не стільки про біологічні матеріали, скільки про життя та здоров’я людини, повагу до її честі та гідності.

Саме тому ухвалений Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров’я та трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині», з одного боку, безперечно, має неабияку цінність в частині регулювання процедури трансплантації та державного контролю, а з іншого – містить певні недоліки та суперечності, що можуть нанести шкоди фізичному та моральному здоров’ю громадян і стати приводом для численних звернень до судових організацій національного і міжнародного рівня.

Так, досить дивною та неоднозначною є позиція законодавця щодо того, що після визначення пари донор-реципієнт та розподілу відповідного анатомічного матеріалу для трансплантації не допускається зміна відомостей щодо визначеної пари донор-реципієнт та розподілу відповідного анатомічного матеріалу, крім випадків перехресного донорства. Чи не означає це того, що реципієнт не має права змінити обраного донора на іншого, із більш підходящим матеріалом, або такого, хто знаходиться ближче територіально?

Також цікаво, чому закон передбачив пряму можливість оскаржити рішення консиліуму лікарів  про неможливість проведення трансплантації від донора-трупа до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації та здійснення діяльності, пов’язаної з трансплантацією, або до суду, і, водночас, не передбачив нічого подібного при донорстві від живої особи.

Також не зрозуміло, у порядку якого судочинства має оскаржуватися таке рішення у випадку звернення до суду – адміністративного (що означатиме, що консиліум лікарів у такому випадку діє як суб’єкт владних повноважень) чи цивільного, хоча відносини між донором та реципієнтом і відповідними медиками не оформлюються ніякими договорами.

Оскільки донорство здійснюється лише за письмовою добровільною та усвідомленою згодою особи, то для виконання цієї вимоги передбачено обов’язок лікаря повно і детально роз’яснити, які наслідки тягне така згода, можливі ускладнення та права донора. У такому випадку виникає питання щодо того, яким саме лікарем має проводитися таке роз’яснення, яким чином лікар має переконатися саме у добровільності та усвідомленості дій донора та як може спрогнозувати ускладнення. Плюсом у порядку надання згоди донора є те, що він може необмежену кількість раз відмовлятися від неї, тому що кожна наступна заява скасовуватиме попередню.

Законом передбачено, що донорство анатомічних матеріалів є безкоштовним, але для донорів гемопоетичних стовбурових клітин встановлено можливість державної компенсації витрат, пов’язаних зі здійсненням донорства. Отже, можна зробити висновок про підвищену ризикованість і такого виду донорства, однак не зрозуміло, чому іншим особам-донорам, наприклад, органів, не проводитиметься відшкодування витрат, а також не вказано, які саме витрати підлягають відшкодуванню. До того ж не встановлено, у якому вигляді мають фіксуватися відносини між донором та реципієнтом або між донором та державою у тому випадку, якщо донор погодиться лише на оплатне вилучення гемопоетичних стовбурових клітин, що по суті означає купівлю-продаж цього анатомічного матеріалу.

Цікаво є те, що особа може призначити представника, який після її смерті надасть згоду на вилучення матеріалів ( чч. 7-10 ст. 16). Однак, у той же час у ч. 11 ст. 16 вказано, що у тому разі, якщо особа сама за життя не надала згоди, не призначила свого представника, то згоду можуть надати другий із подружжя або близькі родичі. Фактично, таким чином родичі можуть на власний розсуд вирішити долю тіла померлого,  а значення відсутності прижиттєвої згоди померлого та представника нівелюється. Крім того, не зрозуміло, чи може бути таким представником хтось із близьких родичів, як зафіксувати особу та повноваження працівника (мається на увазі – чи потрібно їм укладати договір, видавати доручення тощо) та як бути в тому випадку, якщо представник після смерті не виконає покладеного обов’язку та хто контролюватиме його виконання. Особа-представник має відмовитися від такого представництва, однак чомусь відповідно до закону перш за все вона повідомляє відповідний заклад охорони здоров’я або транспланта-координатора, а вже останні у свою чергу у триденний термін повідомляють особу-донора. Виникає питання, чи не призведе таке триденне зволікання до негативних наслідків, зокрема якщо донор помре протягом цих трьох днів, наприклад, у ДТП.

Найбільшим же недоліком цього Закону є те, що прямо не сказано, але випливає з суті – особа, яка не бажає стати посмертним донором, повинна самостійно за життя подбати про те, щоб подати відповідну заяву. В інакшому ж випадку, рішення про її життя після смерті прийматимуть родичі, які можуть при цьому керуватися далеко не найгуманнішими мотивами, адже у деяких випадках передбачено можливість платного донорства. Однак, ні форми, ні порядку подання такої заяви цим законом не передбачено. Більше того, виникає питання, як і коли саме особа має зробити таку заяву і хто їй про це скаже?

Можна сподіватися, що ці прогалини та суперечності будуть частково усунуті нормативно-правовими актами Кабміну, якому відводиться основна роль регулятора у цих відносинах».

Володимир Івчук, лікар, Національний інститут кардіохірургії ім. Амосова:

«Найкраща оцінка – це статистика. З точки зору економіки – збереження життя людини через високотехнологічні операції з трансплантології це затратна діяльність. Навіть через збереження людського потенціалу як працездатного ресурсу. Але всі цивілізовані країни використовують такі технології з точки зору моральної, соціальної та інших неекономічних міркувань. Трансплантація органів за кордоном – ще більш необгрунтована з точки зору затратності, тому що лікування громадян не своєї держави – це завжди комерційний проект. Тому в собівартість подібних затрат завжди включає чужий прибуток. Для країни, яка використовує технології трансплантації – це зниження затрат на програми підтримки людей, що потребують трансплантації (наприклад, зниження витрат на програми діалізу пацієнтів, що потребують пересадки нирок). Все вищеперелічене – неповний приклад економічного аналізу позитиву. Крім цього, є ще ступінь розвитку суспільства, рівень розвитку технологій взагалі і власне медицини, що формує місце держави в світі.

Аргументи проти – важчі для економічного та статистичного обрахунку. Більшість з них – це «жахи», за якими стоять приховані економічні інтереси виробників медвиробів або ліків (отримувачів коштів), тих, хто має доступ або вплив на виділення коштів або тих, хто лобіює інтереси згаданих».

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.