Діти найчесніші. Львів'янам показали данський фільм про життя 10-річного хлопчика у селі поблизу лінії фронту

Ця історія тривалістю трохи довше години насправді оповідає про пару років життя 10-річного хлопчика Олега і його бабусі Олександри у селі Гнутове на Донеччині.

* * *

Якщо зовсім стисло і по суті: цей фільм обов’язковий до перегляду.

Хочете зрозуміти, що таке війна для людей, які поруч із лінією фронту — дивіться. Хочете зрозуміти, як це — жити, коли у будь-який момент твій дім може рознести вщент, а потім все стихне так, наче нічого й не було — дивіться. Хочете знати, яка вона територія, далека від мирної — дивіться.

А головне — робіть висновки.

* * *

Герої стрічки — реальні люди зі справжніми іменами, які дійсно проживають поблизу зони бойових дій. У картині ми бачимо хлопчика Олега, який живе із бабусею у старому будинку села Гнутове. Його мама померла, однак чому — нам не розповідають.

Судячи з кадрів порожніх вулиць, їх сім’я одна з небагатьох, які лишилися тут. Бабуся Олександра на початку фільму каже, що вони поїхали би звідси навіть без речей, без нічого, але їхні «душі вкорінилися в цьому будинку». Що вона має на увазі — кожен глядач може розуміти по-своєму. Ймовірно, причина у тому ж будинку, де вони живуть не один рік, ймовірно, у цвинтарі поруч, а точніше тих, хто на ньому похований.

У фільмі кілька разів вертаються до цієї локації. Перший раз Олег з бабусею приходять до могили його матері разом. Олег мовчить, каже, що не хоче нічого говорити. Потім хлопчик фарбує хрест над могилою у свіжий синій колір і пізніше вже сам, наодинці, розмовляє з мамою. Йому її не вистачає, особливо, коли стріляють… Але тут він може прийти і сказати це. А от в іншому місці навіть цієї можливості не буде.

Також у кадрі бачимо Ярослава — маленького двоюрідного брата Олега, який спочатку також живе у Гнутовому, потім їде звідси, але зрештою знову повертається. Вивозила його з села мама Альона — донька Олександри. Вона намагається побудувати своє особисте життя з військовим, а тому їде до нього, подалі від війни. Утім жінка змушена повернути сина у прифронтове село — у новій школі його б’ють і він погано ладнає з вітчимом. Сама ж вона вертається до чоловіка. Чи засуджує автор таку поведінку? Ні. Чи роблять це герої? Ні. Усі розуміють, що з приходом війни встановилися інші правила і порядки, тут інша реальність.

Також режисер знайомить нас із Костею — підлітком, який проводить багато часу з молодшими. Разом вони досліджують спорожнілі вулиці села. Разом вони втрачають звичне для нашого розуміння дитинство — ногу тут може поранити не скло, а куля від пострілу зі знайденого справжнього пістолета. Разом вони дізнаються і що таке вбивство, щоправда кожен реагує на це по-своєму. Жертвою стають жаби. Хлопці їх застрелюють одна за одною. Костя — спокійно і без коливань. Олег — через «не хочу» і вагання. Пізніше бабуся спитає, навіщо він вбив жабу. Олег скаже, що не знає.

Все це відбувається за безпосередньої присутності режисера однак за відсутності його участі.

«Я не відчував з його боку сорому чи закритості, йому було цікаво все, що ми робили. Наша присутність була для нього новим, нерозвіданим світом. Ми проводили багато часу разом без зйомок. Потім я попереджав, що наступні кілька годин буду знімати і він має уявити, що мене нема поряд. Спочатку він все одно продовжував звертатися до мене, але, коли бачив, що я не реагую, втрачав до мене інтерес і продовжував займатися своїми справами. Саме тому вдалося досягти такого ефекту «відсутності» камери», — пояснює режисер, говорячи про те, як Олегу вдалося залишатися самим собою у кадрі.

І це стосується навіть сцен із потужними обстрілами — кілька разів за фільм чутно, що «прилітає» все ближче. До прикладу, сцена, коли діти йдуть купатися у річці, а потім палять багаття. Несподівано починається сильне гатіння. Сам режисер в інтерв’ю розповідав, що першим казав негайно тікати додому, але герої стали сперечатися з ним і доводити, що вибухи далеко, а також глузували з нього через страх.

Відсутність постановочних кадрів зіграла на руку режисеру — побут героїв, їх звички і манери, одяг навіть спосіб приготування їжі — непідробно справжні. Той, хто бував у краях Донеччини та Луганщини, хто жив там, обов’язково впізнає все до найменшої деталі.

Той же, хто хоче тут знайти відповідь на питання, «за» кого чи «проти» кого місцеві мешканці, залишиться з нічим. Фільм є аполітичним. Тут немає оцінок дій тої чи іншої сторони конфлікту. Лише пара моментів взагалі вказують на те, про яку місцину йде мова. Час від часу герої слухають (або дивляться?) коментарі штабу АТО, де говорять про кількість обстрілів і втрати українських військових. А в одній зі сцен Костя у розмові з Олегом каже: «Если Путин очень сильно захочет, то... уже никуда не убежать».

Тут є констатація страху людей перед діями обох сторін. Однак їх страх не переважає над людяністю. Коли бабуся Олега хворіє, він дбайливо ставиться до неї: ходить до лікарні, вкриває ковдрою, розмовляє. У цей час він лишається сам на сам із турботами дорослих: накриває стіл, коле дрова. Хіба йому і досі 10 років?

Як на мене, ця стрічка більш правдива і показова за будь-який ігровий фільм. Тут немає пафосних висловів, дій, прописаних до деталей елементів трагедії тощо. Це життя, яке воно є і через цього хлопця фільм показує, що «у войны — свои сезоны. Хлебное перемирие, школьное, пасхальное». І показує він те, що ці сезони повторювалися і повторюватимуться ще не один рік. Так, в епілозі ми бачимо, що на дворі вже 2017, а Олег із братом і бабусею так само вечеряють під звуки обстрілів.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО