На Евересті боявся лише того, що доведеться спускатися, не піднявшись на вершину, - альпініст Роман Городечний (інтерв'ю)

IMG_0251

У вівторок львівський альпініст Роман Городечний повернувся до Львова після підкорення Евересту.

Роман став першим львів’янином, що підняв прапор Львова над найвищою точкою світу. Розповідає, що готувався до сходження 6 місяців, а за час експедиції на гору втратив 10 кг. Детальніше про всі особливості такого захоплення і плани ІА Дивись.info і поспілкувалася з  Романом.

Який відсоток свого часу за рік, наприклад, ви проводите в горах, а який – ні?

У альпіністів є проблема, що вони все життя в горах і не пристосовані до звичайного соціального життя, і вертатися сюди, в соціум, не люблять. Бо тут треба вирішувати проблеми. А там проблема одна – поїсти, сходити в туалет і подивитися, чи в балоні є кисень, ти їх вирішив - і ти щасливий чоловік.

Я не такий жорсткий альпініст як багато з моїх друзів. Попередня моя гора була Аконкагуа, а весь інший час я тут, бо є купа роботи. Зараз у нас є план зробити програму про 14 восьмитисячників з телебаченням. У світі є 14 гір, вищих за 8 000 метрів. Дуже мало людей є, які підкорили всі 14. У нас є досить сформована група, ми зрозуміли, що людям цікаві гори. Ми захотіли зробити телепроект від початку до кінця, аби люди бачили, який побут в таборі базовому, як підніматися, як жити, як їсти, як спати, які проблеми виникають, особливості кожної гори, які шерпи бувають правильні і неправильні, як було в нашому випадку на Евересті.

Підготовка і сходження

До речі, як вибирати шерпів?

Ми не обирали, нам їх просто дали. Є компанія, умовно, туристично-експедиційна, яка нас зустрічала в горах. Вони нас зустріли, привели трьох шерпів і сказали – ось твій і твій, і твій.

А кваліфікацію перевірити?..

Кваліфікацію вони мали би перевірити до того, як нам, клієнтам, запропонувати їх. Шерпа – це не та людина, яка фізично готова, це людина, яка ще морально готова. Щойно почався шторм на вершині, наші шерпи просто пропали, бо почали думати, що треба себе рятувати, а не клієнта. Вони поміняли нам балони кисневі і їх не стало. Я свого шерпу зустрів аж на 7800 м внизу, Дмитра шерпа, як ви знаєте, загинув. Шерпа Тараса десь спотикнувся і 200 метрів летів вниз і побився, відповідно, сам йшов ледь-ледь. І в результаті спуску Тарас має обморожені пальці рук-ніг, має питання щодо очей.

[dyvys_blockqoute text="Щойно почався шторм на вершині, наші шерпи просто пропали, бо почали думати, що треба себе рятувати, а не клієнта" author=""]

До речі, у якому стані здоров’я всі повернулися?

В нашій експедиції правильна підготовка до сходження – це один з двох, я вважаю, елементів успіху. Ми дуже ретельно півроку готувалися до даного сходження, суто до Евересту.

Яким чином ще крім забігів?

Ми бігли 12 км, приходили у спортзал, робили заплив на 2 км, після того сідали на велотренажер і їхали 15 км, за один раз. Основне завдання, і це те, що я хочу порадити всім, хто хоче займатися горами, вміти правильно розкласти сили на момент підйому й спуску.

Тому що з нами була дівчинка з Індії, шістнадцятирічна, яка до того взагалі не була в горах і не розуміє, що таке гори в принципі. Але в Індії та Китаї є якісь преференції. Якщо піднявся на Еверест, то маєш якусь пожиттєву пенсію, якщо ти військовий, то маєш підвищення по званню. І от дівчинка була з явно багатої сім’ї, бо біля неї всі ходили «на задніх лапках». І вона знайшла у собі сили піднятись, але спуститися вона вже не могла і четверо шерпів спускали її на руках.

Тому наші тренування були розкладені таким чином, аби розподілити сили на підйом і на спуск.

А психологічно якось готувалися?

Скажімо так, нас нагорі спасав гумор. У мене дуже гуморний хлопчина Дмитро з Дніпра. І ми постійно з чогось сміялися і це дуже допомогло нам на горі. Ми не думали про смерть, не думали про те, що трупи валяються, не думали про те, що китайці висіли на сходинці Хіларі, й ми чекали й мерзли. Ми постійно підколювали їх, сміялися і це дуже багато дало.

[dyvys_blockqoute text="Основне завдання, і це те, що я хочу порадити всім, хто хоче займатися горами, вміти правильно розкласти сили на момент підйому й спуску" author=""]

…перша реакція на труп на горі? Скажу чесно, у мене реакції не було взагалі. Я ж знав, що вони там є, я розумів це і переварив у голові, яка буде реакція. Я більше боявся того, що комусь із наших під час підйому стане зле настільки, що нам доведеться спускатися. Оцього ми всі боялися. Ми розуміли, що ми розвернемося, якщо комусь стане зле.

З нами були іспанці, бо була інтернаціональна група, і на 8600 один з них почав різко відчувати, що пальці на ногах дуже замерзли. І вони прийняли рішення про спуск, при тому, що другий був адекватно, нормально налаштований на підйом. І вони пішли вниз. І ми більше боялися того, що комусь із нас трьох стане не так і, розуміючи, які легковажні шерпи, ми розвернемося і підемо дружньо вниз.

Багато хто писав під постом, мовляв, у вас загинув шерпа, а ви тішитесь, що піднялися. Він бере 10 000 доларів за те, що він з тобою йде, це його пряма робота, він чітко знає всі ризики, шляхи і що-куди. Так, шкода. Ми всі люди й шкода, що загинула людина. Але, по суті, це його пряма робота і гинуть через легковажність.

Наприклад, ти йдеш прищипнутий за перила, ти прищипнутий двома карабінами праворуч і ліворуч. І ти відщипнув один карабін – перещипнув його, і лише тоді відщипаєш інший. Вниз ми вже всі йшли такі змучені, що йшли на одному карабіні, тобто ти одною рукою тримаєшся, поки карабіном перещипаєш. Якщо тобі треба когось обігнати та обійти, а стежка вузька, то тут і є момент легковажності та небезпеки. Але ти настільки змучений, що піднімаєш собі ризик, аби піти швидше.

У той момент, коли на горі виникли проблеми і шерпи зникли, що ви відчули – ви злякалися?

Коли шерпів не було на 8 848 (коли ми почали спуск з вершини) – це одне. А коли шерпи зникли на висоті 6400, то я вже знав, що це не настільки критично. Єдине, що спонукало мене до такого медійного резонансу, який ми зробили – це те, що жінка-лікар, яка була з нами на базі, сказала, що треба терміново спускати Тараса вниз. Було невідомо, який може бути результат щодо зору. Може бути таке, що зір вернеться, а може бути, що зір не вернеться. І тоді я прийняв рішення робити рішучі рухи.

Що мене обурило, що десь за годину до цього дівчинка (з Іспанії чи Китаю – точно не пригадаю, тому не брехатиму) мала такий самий діагноз, дала сигнал «СОС» вниз і за годину гелікоптер забрав її одну. Тобто виглядає це так: вони по рації дзвонять у базовий табір, розповідають про ситуацію. Базовий табір зв’язується зі страховою, страхова дає вертоліт, а потім починається вияснення щодо грошей. А у нас було інакше: ми дали сигнал, почали виясняти, хто за що буде платити, і весь цей процес зайняв чотири години. А потім вже був вечір і пілоти сказали, що в такий період вже не вилітають.

Читайте також: Альпініст Роман Городечний розгорнув прапор Львова на Евересті (фото)

І ми лишились ночувати на 6400. Нам дали спальник один на двох, і ми спали в палатці в карематах, навіть у термокостюмах, але це мега некомфортно.

Давайте про хороше. На вершині – як воно?

Не знаю, чи так можна пускати для преси. Але якщо взяти й змішати усі наркотики світу та зробити одну таблетку, аби вона дала ейфорію, от це можна порівняти.

Фото зі сторінки Романа Городечного у Фейсбук

Розуміння, що це вершина світу було прямо там чи вже потім?

Перше мінімальне ще там. Друге усвідомлення того, що ми зробили, прийшло аж у Катманду. І поки ти спускався, то робив усе на автоматі і не думав про те, що ти зробив.

Дуже страшно було ночувати на 7800, бо Тарас був нетранспортабельним, тому ми вирішили лишитися на ніч. І я ще начитався, що багато було випадків інсультів у людей, які ночували на таких висотах після спуску. Тому ми викрутили побільше кисню, аби тільки не було ризику. Але ми настільки були змучені, що коли заліз у спальник і випив чашку чаю, мені вже нічого було не треба.

Яка мотивація підніматись на Еверест? Це задля перемоги над собою, слави, прапора Львова на вершині?

Неправдою буде, якщо я скажу, що в першу чергу думав про Львів. От ти живеш якийсь час і складається враження, що останні (умовно) три роки все тягнеться і нічого не відбувається. Все сіре й буденне, робота-дім-гроші-машина-тренування. І все тече та немає вибуху емоцій. Мені потрібен був такий сплекс.

Але ж то на межі життя і смерті.

Так, але цей адреналін, який звідти береш, дає відчуття, що ти живеш. Це філософське питання, що ми поступово йдемо від народження до смерті. Але чим ми наповнимо цей проміжок? Як на мене, треба наповнювати його вибуховими емоціями, навіть якщо це дуже небезпечно. Якщо цього не робити, то чим ми відрізняємося від Інфузорії? Треба такими сплесками зрушувати життєві моменти, навіть коли вони небезпечні.

[dyvys_blockqoute text="Цей адреналін, який звідти береш, дає відчуття, що ти живеш" author=""]

Ми були дуже налаштовані на позитив. Я на горі був впевнений, що нам все вдасться, ми настільки чітко це розуміли. Були люди там, які сумнівалися. Був, наприклад, канадець, який постійно вагався, він не зайшов, бо дійшов до другого табору і все. Він сам себе настільки загнав, що вигадав, що у нього проблеми з очима такі, як в одного з героїв фільму «Еверест». І придумав собі сто причин, чому не піднятися – так і сталось.

Одне із найбільших моїх здивувань, виходячи із розповіді на Фейсбук – черга на підйом. Я собі не так Еверест уявляла. А чи виправдав він ваші очікування і чи були моменти, які вас здивували там? Бо ми ж його собі уявляємо прекрасною горою без трупів і сміття, де ти сам-один помаленьку йдеш вверх… Але ж, я так розумію, це абсолютно не так.

Це дійсно абсолютно не так. По-перше, якщо говорити без пафосу, то Еверест – це бізнес для Непалу. Це величезний бізнес, бо на цьому формується базовий табір, дозвіл на сходження, купа туристів, які лишають там гроші. Тому Еверест комерціалізований по максимуму.

[dyvys_blockqoute text="Якщо говорити без пафосу, то Еверест – це бізнес для Непалу. Еверест комерціалізований по максимуму" author=""]

Звідки беруться черги? Це китайці і індуси, яким дають преференції за сходження і які йдуть туди абсолютно неготовими. Сходинка Хіларі – це кам’янистий підйом під кутом 90 градусів. І там треба, грубо кажучи, як по шведській стінці підніматися вгору. Цього підйому метрів сім, але мінімальна стіна – й китайці та індуси там висять, це створює черги. Їх як по пральній дошці шерпи витягують. Ці зриваються, падають, знову їх витягують. Там, де є мінімальне фізичне навантаження, вони вже не можуть. Так, навантаження на тій висоті – це складно, питань немає. Але все просто: якщо ти внизу не підтягнешся 15 разів, то зверху і двох разів не підтягнешся.

І ми з Дімою сходинку Хіларі пройшли на раз-два, але який сенс, що ми пройшли її дуже скоро, якщо на горі ми все одно вперлися у китайців.

Які я ще речі не сподівався там побачити… це побут, що там, нагорі. Коли ти на висоті 7800 метрів, з балоном і з маскою йдеш в туалет. Або коли в таборі піднявся вітер і той туалет здуло. Тобто такі веселі історії.

Як проходить звичайний день у базовому таборі?

Є різні дні, коли є релакс і ми відходимо від підйому і весь день у таборі. Тобто це виглядає так, що ми снідаємо, а далі кожен починає займатися тим, що йому ближче до душі. Я понабирав книжок і там класно читати. У нас було два ноутбуки з купою серіалів і час від часу ми щось дивилися. Ми мали шахи, робили турнір. До того ж, це великий табір і ти постійно з кимось спілкуєшся. Колектив, який там збирається, це така кількість у хорошому сенсі неадекватів, яку ні в якому місці більше нема.

Постійно приходить хтось новий у табір і приносить щось смачне, тож постійно щось собі знаходиш. Коли є нормальна погода, приймаєш душ. Душ – це намет, стоїть бочка, туди наливають гарячу воду, й ти собі миєшся. Єдиний момент, що ми не з першого разу розрахували, що треба порахувати до ста, коли закінчиться вода, аби не бути ще весь в милі.

[dyvys_blockqoute text="Я по своїй суті дуже люблю комфорт. Але після акліматизаційного підйому-спуску, ти повечеряв, заліз у теплий спальник, включив собі у навушниках «Океан Ельзи» і ліг – кращого кайфу нема" author=""]

Я по своїй суті дуже люблю комфорт. Але якщо ми говоримо про життя в палатці, то після акліматизаційного підйому, спуску, ти повечеряв, заліз у теплий спальник, включив собі у навушниках «Океан Ельзи» і ліг – кращого кайфу нема. Скажімо так, небоління голови на висоті теж приносить щастя.

Від України їхали четверо, але розповіді є про трьох: Вас, Тараса й Дмитра. Як склалася мандрівка Ірини?

У команді кожен планує собі свою вершину. Коли ми прийняли рішення йти на Еверест, Іра вже знала, що хоче йти на Лходзе без кисню. До четвертого табору там дорога йде разом, але потім одна гора – направо, інша – наліво. І вона так підібрала, що хоче йти на Лходзе, на 8516, без кисню. Вона ще там. Без кисневого балону – набагато тяжче. В будь-якому спорті є якісь досягнення, які вважаються дуже класними. І безкисневе сходження вважається таким. Це super-cool, для тих, хто мегакруті.

Фото: Hunter Hulk

Іра має дуже добре сприйняття висоти. Але на 8300 була така ситуація, що з нею йшов хлопчина з Уфи. І він не розрахував сили, не дійшов до вершини, недоспустився до палатки і просто загинув від гірською хвороби. Він йшов по так званому «бомж пакету», де у нього нічого не було, тільки перепустка. І було таке, що його не пускали в намети, там ціла історія. Але завершення історії дуже неприємний.

Який досвід був у кожного з членів вашої української команди до Евересту?

В Тараса  досвід досить великий, він має компанію, яка водить в гори. Перед тим зробив на Манаслу безкисневе сходження, там десь 8100 метрів. Діма був тільки на Піку Лєніна, і на Ельбрус ми ходили разом, але не піднялися, до 5000 дійшли і піднявся шторм, ми спустилися вниз. У мене є Кіліманджаро, Калапатар, Мера-пік, Монблан, Ельбрус непідняння і Аконкагуа. Але всі ці гори заввишки максимум 7 000м.

Плани та принципи

Який план далі?

План є сходити на К-2 сходити. Це Пакістан, друга вершина світу, вона найсмертельніша гора світу, наступного літа.

[dyvys_blockqoute text="План є сходити на К-2 сходити. Це Пакістан, друга вершина світу, вона найсмертельніша гора світу, наступного літа" author=""]

У нас є декілька думок, декілька ідей. Бо хочемо через телепроект зробити популяризацію альпінізму. Я зустрів Бершова у Катманду, це мій такий наставник в альпінізмі. Якщо в баскетболі є Джордан, то в альпінізмі є Бєршов, йому вже 70 і він досі ходить у гори. Він вів клієнта на Шишабангму, до речі, дуже тяжка гора. І цей клієнт запропонував, що є ще піший перехід через пустелю, 430 чи 500 км. І ми розглядаємо варіант зробити щось цікаве з цим. Була ще ідея в цьому жовтні-листопаді зробити львівський похід на базовий табір. Хочемо зробити його максимально комфортним для людей, які перший раз хочуть піти в гори. І було би три точки – базовий табір, Калапатар, гора, з якої дуже класний вид на Еверест, і, хто відчує сили, то Айленд пік – 6100 м.

Питання в тому що альпіністи – це адреналінові наркомани, кожен наступний крок має бути важчий, цікавіший, чим попередній.

Ви дуже запалюєте оцими розповідями про гори, давайте аби не було смертей і травм – кілька порад для початківців, що обов’язково треба зробити перед тим, як піти в гори на плюс-мінус серйозну висоту.

В першу чергу альпінізм – це дуже логічна річ. Якщо ви півроку не готувалися до Евересту, а пішли туди – це не логічно. Ідучи в гори на висоту більше 8 000 м, маєте до того пробігати 20 км – за раз. Тобто це чітка фізична підготовка. Друге важливе питання – напарник по сходженню. Цій людині маєте довіряти, з цією людиною будете йти плече в плече. Це та людина, яка, якщо тобі стане зле, не скаже «ти тут полежи, я а сходжу на гору й зроблю селфі, а потім тебе заберу». Це дуже серйозний момент.

[dyvys_blockqoute text="В першу чергу альпінізм – це дуже логічна річ. Якщо ви півроку не готувалися до Евересту, а пішли туди – це не логічно" author=""]

Дуже важливо, аби ваші амбіції не перевищували ваші реальні можливості. Це дуже важливо, бо треба розуміти, що гори стояли і будуть стояти, тому якщо ти витягуєш всі гроші з хати і йдеш в гори – це теж неправильно. І мова йде про амбіції в плані висоти. Я проти того, аби людина, яка не ходила в гори, пішла одразу на Еверест. Я теж готувався до того, що можу не дійти. Більше того ,я мав тут психолога, який чекав мене в разі, якщо я не зайду. Тобто я розумів, що весь шум, який був навколо цього, то я не знав, як я відреагую на такий момент. Я знаю, як я відношуся до поразок і можу зайти в дуже глибокий клінч, з якого буде важко вийти.

В Україні сфера альпінізму на якому рівні?

Вона на рівні радянських профспілок. Тут є багато моментів. Альпінізм -  дорогий вид спорту. Не може дідусь-пенсіонер, який за Союзу ходив за рахунок профспілок гірськозбагачувального заводу, розповідати мені, як краще ходити. Однозначно, це дуже цікавий спорт для бізнесменів. Бо це ламання себе, досягнення вищих цілей. Але аби зрозуміти для себе різницю, то російська експедиція цього року зі сторони Тібету мала 41 учасника. З України – троє.

Однозначно, в цю сферу треба вливати медіаресурс, бо чим далі, тим більше людей це цікавить. Людям набридає відпочинок «засмагальний» і вони починають шукати щось інше. Відпочинок – це ж не те, що ти лежиш і все. Це зміна обстановки, це отримання нових емоцій. І люди все більше розуміють, що такі яскраві емоції, які можна отримати в альпінізмі, ні в якому іншому виді спорту не отримати.

[dyvys_blockqoute text="Людям набридає відпочинок «засмагальний» і вони починають шукати щось інше. Відпочинок – це ж не те, що ти лежиш і все. Це зміна обстановки, це отримання нових емоцій" author=""]

 

В коментарях до новин про сходження люди питали – а скільки, взагалі-то коштує піднятися на Еверест? Якщо не хочете – не відповідайте.

Та ні, без проблем. Мені теж жінка казала, що не треба, але я думаю, що це неправильно. Будь-якому задоволенню є своя ціна і, повторюся, альпінізм не для бідних. Люди, які ходять в гори (але я не хочу собі медалі вішати), це свого роду еталон правильного відношення до життя. Для того, щоб піти в гори, треба мати здоров’я, мати гроші і мати можливість лишити всі свої справи тут на довгий час і не переживати, що з ними щось буде не так. Тобто це така сукупність факторів, яка дозволяє говорити, що це успішна людина. Ти в Катманду це дуже чітко розумієш, коли день робиш те, що хочеш.

Наша поїздка коштувала 32 000 доларів на одного.

[dyvys_blockqoute text="Люди, які ходять в гори (але я не хочу собі медалі вішати), це свого роду еталон правильного відношення до життя" author=""]

В коментарях припускали про 65 000…

Дуже правильно припускали. Але я поясню, чому так. Бо оця російська експедиція, що троє піднялося, а двоє не піднялося, коштувала 55 тисяч на особу, тому що ми не мали свого російськомовного гіда, ми самі собі були гідами. А будь-яка експедиція, яка бере з собою російськомовного гіда з досвідом, оплачує йому все. А деколи їх двоє.

Взагалі-то ми думали, що від України піде більше людей.

А загалом є статистика, скільки українців було на Евересті?

Є, звичайно. 20 чоловік. За весь час незалежності. А зі сторони Непалу – четверо, і тепер ще ми троє.

Підсумовуючи: підняття на Еверест – це?

Це в першу чергу відчуття того, що я живу. Мені треба отримувати емоції, може десь навіть неадекватні. Отримувати їх в алкоголі чи якихось таких речах я не хочу. Це дуже сильно дисциплінує: я півроку був в ідеальній формі, в кращій формі, ніж я був під час підготовки до Евересту, я за всі свої майже 40 років не був.

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: