Вбивством Симона Петлюри радянсько-російська тоталітарна система показала, що дуже боїться українців

Після поразки в Українській національній революції 1917 – 1921 рр., дуже багато учасників цих подій опинилось у різних містах Західної Європи. Ключовими постатями, яким вдалось зорганізувати частково деморалізованих, без нормальних умов для життя, роботи і т.п., колишніх урядовців, офіцерів армій УНР та ЗУНР для продовження боротьби за українську державність, були Симон Петлюра та Євген Коновалець.

У результаті вони та їх оточення забезпечило збереження пам’яті про національну революцію, інформування світової спільноти про життя українців на окупованих етнічних територіях без власної держави, підняття проблеми гуманітарних, політичних та за національною ознакою злочинів, репресій на різних міжнародних заходах у тому числі і на засіданнях Ліги Націй. Одночасно вони проводили підготовку ідеологічних основ українського державотворчого руху для відновлення збройної боротьби коли розпочнеться нова світова війна, в початку якої були переконані.

Задумавшись про життєві долі Симона Петлюри та Євгена Коновальця, розумієш наскільки вони близькі. Двоє були вбиті у віці 47 років, одружились у 31 рік, а їхніх дружин звали Ольга. Мали по одній дитині, які померли у молодому віці. Леся Симонівна Петлюра у віці 30 років, а Юрій Євгенович Коновалець у віці 34 років. Обоє загинули від терористичних актів, організованих радянськими спецслужбами, Симон Петлюра 25 травня 1926 р., а Євген Коновалець 23 травня 1938 р.

Посмертна гіпсова маска С. Петлюри, що зберігається в музеї бібліотеки імені С. Петлюри в Парижі. (фото Івана Хоми)

Вбивство Петлюри було вчинене, коли Радянський союз добре утвердився на окупованій території Української Народної Республіки, через створену ще на початку 1919 р. Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Управління цією республікою ВКП (б) СРСР реалізовувало через КП(б)У, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет та Раду народних комісарів УСРР, а також силові структури безпеки.

Спробуємо розібратись у причинах та наслідках вбивства Симона Петлюри з к.і.н., доцентом кафедри Центральної та Східної Європи Київського національного університету імені Тараса Шевченка Андрієм Руккасом.

Пане Андрію, що представляло собою уенерівське середовище станом на 1926 р. і чи становили вони небезпеку для СРСР, а особливо Симон Петлюра?

УНР-івське середовище станом на 1926 становило певну потенційну загрозу для СРСР.  Довкола Державного Центру УНР в екзилі гуртувалось кілька десятків тисяч наддніпрянців-емігрантів, передусім, вояків Армії УНР, інтернованих наприкінці 1920 р. поляками і частково румунами. Емігранти мешкали в основному в Польщі. Також їхні великі осередки були у Франції, Чехословаччині та Румунії.

Дещо пізніше шляхом пропаганди і агітації на бік УНР вдалось привернути декого з українців-колишніх вояків «білої» армії Врангеля, котрі опинилися на території Югославії та Болгарії. Загалом українська армія, як організована (хоч і роззброєна) військова сила, офіційно проіснувала до 1924 р., коли поляки ліквідували останній табір для інтернованих, а всіх вояків верховна влада УНР звільнила у безтермінову відпустку (фактично це означало остаточну демобілізацію). Проте, ветерани не поривали усталених зв’язків між собою і своїми командирами. Колишні дивізії і бригади тепер існували віртуально як товариські гуртки і об’єднання. Проте, за слушної нагоди, зумовленої чи то зовнішньополітичними (інтервенція європейських країн проти СРСР) чи то внутрішньо політичними обставинами у радянській Україні (широкомасштабне селянське повстання), Армія УНР могла бути досить швидко відновлена.

Одержавши зброю, вона могла рушити на визволення України від більшовиків чи то в союзі з арміями європейських держав, передусім Польщі та Румунії, або піти на допомогу повстанцям. Це був досить реальний сценарій, адже стан воєнної загрози для СРСР виникав у другій половині 1920-х – на початку 1930-х рр. декілька разів. Війна, що називається висіла на волоску, її подих відчувався у повітрі.

Читайте також: Вбивство Коновальця: теракт російсько-радянського тоталітаризму проти українського національно-визвольного руху

Беззаперечним політичним лідером УНР і верховним головнокомандувачем збройних сил був Симон Петлюра. За роки національно-визвольної боротьби його ім’я перетворилося для пересічних українських селян на справжню легенду. Називали вони його не інакше як «батько». Найбільше авторитет Петлюри зріс після встановлення більшовицької влади, адже саме з ним, єдиним українським державним керманичем, хто не зневірився у справі і не зійшов зі своєї посади, українці пов’язували свої надії на визволення. «От повернеться Петлюра!» - такі фрази можна було чути досить часто у розмовах людей (їх ретельно фіксували і аналізували радянські органи безпеки).

Гіпсова маска, фото, візитівка та друкарська машинка С. Петлюри на виставці з нагоди 100-річчя Української національної революції в Осередку української культури і освіти (Вінніпег, Канада, фото Івана Хоми).

Поки у Польщі при владі були коаліційні уряди, сформовані нестійкою більшістю парламенту, в якому домінували «праві» і «праві центристи», Москва могла спати відносно спокійно. Національні демократи та їхні союзники не були прихильниками українського руху. Однак, дедалі помітніші симптоми глибокої політичної кризи в країні у середині 1920-х рр. зумовлювали можливість повернення до влади маршала Пілсудського, котрий у 1922 р. демонстративно відійшов від політичних справ.

Дедалі відчутнішими став суспільно-політичний запит на сильного лідера, очищення влади, наведення ладу, подолання кризових явищ. Власне, таким сильним, авторитарним лідером був Пілсудський. Його повернення на політичний олімп у Варшаві аж ніяк не влаштовувало Москву, оскільки за таких умов реальним було б відтворення польсько-українського союзу 1920 р.

Служба Божа на могилі С. Петлюри 25 травня 1947 р. (фото Івана Хоми)

За таких умов Петлюра знову був би бажаним гостем у Польщі, а наддніпрянці-емігранти мали б цілковиту підтримку поляків у своїх воєнних приготуваннях. 12 травня 1926 р. Пілсудський здійснив державний переворот, а менше ніж за два тижні, 25 травня, Петлюру було вбито. Вражаючя синхронність! Вбивство Петлюри фактично обезголовило УНР-івський рух. Звісно, його місце зайняла інша людина – Андрій Лівицький, однак він не мав того петлюрівського ореолу серед простого люду і не користувався таким авторитетом як Петлюра.

Чи були замахи на С. Петлюру до 1926 р.?

Мені невідомі саме замахи на Петлюру. У 1919 р. було кілька невдалих спроб українських воєначальників здійснити державний переворот і позбавити Петлюру влади. Після інтернування більшовики влаштували свого роду дипломатичне «полювання» на Петлюру.

Сорочка, в яку був вдягнений С. Петлюра в час вбивства. Музей бібліотеки імені С. Петлюри в Парижі. (фото Івана Хоми)

Внаслідок тиску СРСР він був змушений виїхати з Польщі спочатку до Австрії, звідти до Угорщини, потім до Швейцарії. Врешті у жовтні 1924 р. він оселився у Парижі. Поки у Польщі все було спокійно сам по собі Петлюра, відірваний від основної маси вояків-емігрантів, не становив для Москви серйозної небезпеки (проте це не означає, що про нього геть забули).

Однак тільки-но наприкінці 1925 р. в країні над Віслою вимальовуються ознаки кризи і дедалі реальнішою стає перспектива повернення на політичну арену Пілсудського, відповідно небезпечним стає і Петлюра. Приблизно в цей час починається реалізація багатокрокової комбінації не тільки з фізичного знищення українського лідера, але й загального знеславлення очолюваного ним руху.

Вбивством Петлюри, що вирішувало для себе керівництво СРСР?

Вирішувало для себе проблему відновлення союзу Пілсудський – Петлюра, відродження за допомоги поляків (і можливо румунів) української армії і спільного походу на Київ союзних військ – польського і українського.

Могила Петлюри на цвинтарі Монпарнас у Парижі доки поруч не були поховані дочка Леся Петлюра та дружина Ольга Петлюра.
(фото Івана Хоми)

У 1926 р. такий похід міг би завершитися для більшовиків досить трагічно.  Інакше кажучи, вбивством Петлюри вони відвернули реальну загрозу втратити Україну.

Як Ви думаєте, оправдання Самуїла-Шльоми Шварцбарда за вбивство Симона Петлюри про що свідчить?

Це дуже складне і комплексне запитання. Оправдання свідчить про 1) слабкість українського інформаційно-агітаційного апарату (тут варто провести прямі паралелі з нашим часом і винести відповідні уроки); 2) ретельну підготовку всієї операції зі знищення Петлюри і знеславлення петлюрівського руху; 3) об’єктивну слабкість еміграційних органів української контррозвідки, які програли двобій радянським спецслужбам і не запобігли трагедії; 4) сильні русофільські настрої у тогочасному французькому суспільстві; 5) привабливість радикальних «лівих» ідей, які транслювалися на Європу і світ з Москви.

Рішення суду в справі вбивства Симона Петлюри (Фото Михайла Колеснікова)