Інший погляд на ситуацію: як антикризові реформи впливають на українських жінок

Це дослідження, яке було виконане на замовлення Фонду ім. Рози Люксембург в Україні та в рамках проекту «Політекономія гендеру». Воно є частиною міжнародного порівняльного проекту, який проводиться у десяти країнах світу, включно з нашою.

Результати дослідження презентували у Львові у травні. Основна теза — антикризові реформи негативно вплинули на стан жінок в Україні. Особливо це стосується покоління старшого віку і жінок, що проживають у сільській місцевості.

Паперова гендерна рівність

В Україні існує гендерна нерівність, яка витікає з того, що на жінок покладена в основному так звана репродуктивна праця. Це, в першу чергу, вся доглядова праця: за дітьми, людьми похилого віку, людьми з інвалідністю тощо.

В Україні вже багато років виробляється красиве законодавство, яке мало би усунути генедрну нерівність. У нас відмінили заборонені для жінок професії, прийняли антидискримінаційні контракти у трудовому кодексі, ратифікували усі конвенції, окрім Стамбульської тощо. Але це тільки фасад, бо за ним приховується структура нерівності, у перше чергу, в соціально-економічному житті. Жінка у середньому менше отримує грошей, менше має ресурсів та інше. Крім цього, є і обмеження у політичному житті — наприклад, на рівні сіл жінок в органах влади більше половини, але чим вищий рівень прийняття рішень, тим менше там жінок.

З початком кризи 2014 року ця нерівність поглибилася. Криза зачепила майже усіх, але ті заходи, які вживала держава для того, щоби нібито боротися з кризою, насправді доволі негативно вплинули саме на жінок.

Розрив в оплаті праці

Одним з показників є розрив в оплаті праці. У 2016 році він був рекордно високий за останні 10 років, сягнувши 25,3%. Важчими наслідки кризи були і для сільського населення, більшість якого — жінки. За межею фактичної бідності за грошовими доходами у 2016 році опинилися 71,6% сільських домогосподарств, що на 12% більше, ніж міських, а також від 80% до 90% сімей з трьома і чотирма дітьми за загальними та грошовими доходами, відповідно.

Перша причина — замороження мінімальної зарплатні, яке влада зробила на початку кризи. Через те, що жінки частіше працюють на низькооплачуваних роботах та отримують мінімальні зарплати у державному секторі, це обмежило їхні ресурси.

Окрім цього, вплинуло скорочення державного сектору економіки. Всі звикли чути, що це дуже позитивно, адже у нас завеликий державний апарат. Але треба розуміти, що переважна більшість людей, які працюють у цьому секторі — жінки. Я знайшла дані про втрату близько 180 тисяч робочих місць у чиновницькому апараті, сфері медицини, освіти, соціальної роботи. Як це сталося? Для прикладу, у 2014 у пакеті антикризових реформ був крок, який дуже сильно підкосив інститут соціальної роботи в Україні — 12 тисяч соціальних працівниць виключили з держбюджету і фінансування їх роботи переклали на місцеві бюджети. При цьому, місцеві бюджети мають дуже мало грошей і вони витрачають їх на інші потреби, а роботу соцпрацівниці зазвичай фінансують за залишковим принципом.

З іншого боку, це потягнуло зменшення фінансування шкіл, садків, медзакладів. На практиці це означає, що закриваються переважно заклади у сільських місцевостях, а більшість населення там – це жінки, які втрачають доступ до них і підтримку, яку держава мала би надавати їм у тій же репродуктивній праці. З початку кризу у нашій сільській місцевості закрилися від 40 до 20 % медичних закладів. Зрештою, навіть Світовий банк, який вітає політику скорочення соцвиплат, каже, що у нас 50% жінок у сільській місцевості не мають доступу до медичної допомоги за місцем проживання.

Знецінення репродуктивної праці

У рамках «боротьби» з кризою у 2014 році влада також заморозила законодавчий прожитковий мінімум, який, на відміну від мінімальної зарплатні, так і не був суттєво піднятий. У результаті на початок 2018 року законодавчий прожитковий мінімум був майже вдвічі нижчий за фактичний. Оскільки до законодавчого прожиткового мінімуму прив’язані майже всі соціальні виплати, така політика влади знецінила й їх.

У 2014 році була заморожена допомога по догляду за дитиною. До кризи це було одне з найбільших незалежних джерел доходу, на які могла розраховувати жінка, яка перебувала у декретній відпустці. Якщо жінка народжувала третю або наступну дитину, вона могла отримувати щомісячну виплату, яка становила 70% середньої зарплати. Тобто для сільської жінки, де зарплата менша, це фактично була її заміна. Але вирішення заморозити ці виплати, зрівняти, незалежно від того, яка дитина народжується в сім’ї, призвело до того, що зараз щомісячна виплата становить 17% від середньої зарплати. Через інфляцію, підвищення цін маємо таку ситуацію.

Влада не робить ніяких кроків, аби виправити нерівний гендерний розподіл доглядової праці. Хоча формально батько може брати відпустку по догляду за дитиною, тільки 1% цих відпусток беруть чоловіки. Оскільки відпустка по догляду не оплачується, а жінки переважно заробляють менше, то вони і залишаються з дітьми. Тому поки відпустка по догляду не передбачатиме хоча б часткове збереження зарплатні, ні про яку чоловічу квоту у цій відпустці говорити не варто.

До чого призвели нововведення

У результаті ми маємо поглиблення структурної гендерної нерівності. Вона є нерівномірною — не впливає на всіх жінок однаково. Є великі вразливі групи жінок, на яких вона впливає ще гірше: це жінки похилого віку, тому що вони залежать від пенсій, які зараз теж неадекватно низькі; це жінки, які проживають у сільській місцевості, бо там скорочуються різні заклади і там стає ще менше роботи; це жінки, які мають дітей, особливо, самотні матері, оскільки у них немає партнера, який би допоміг стабілізувати ситуацію; це жінки, які живуть у складних обставинах, наприклад, з людиною, яка потребує постійного догляду, а це обмежує можливість працевлаштування; це великі нові групи — жінки з числа ВПО (а їх більшість серед них) і жінки, які проживають поблизу зони військових дій.

Там, особливо в сірій зоні, доходить до того, що жінки не водять дітей у садочки, хоча ті і продовжують працювати, або тому, що бояться, що буде обстріл, або просто через те, що у них немає грошей, щоби довести дитину, платити за харчування тощо.

Тобто, яким би прогресивним не виглядало наше законодавство, можливості і ресурси дуже нерівномірно розподілені. Гендерна нерівність і фемінізм — це не тільки те, що працює в законах, це в тому числі про мінімальну зарплатню, прожитковий мінімум, тому що ці речі дуже сильно впливають на становище жінок, особливо з бідніших і менш захищених груп населення.

Що робити

На даному етапі необхідно вимагати від влади перегляду логіки поточних реформ та нагальних кроків для пом’якшення проблем. Наприклад, необхідно:

• індексувати мінімальну зарплату та (особливо) законодавчий прожитковий мінімум відповідно до інфляції;
• провести відповідну індексацію соціальних виплат;
• створити передумови для розвитку робочих місць з офіційною і стабільною зайнятістю, у традиційно «жіночих» секторах економіки;
• впроваджувати ефективні та діючі програми перекваліфікації для людей, які втрачають робочі місця у державних секторах;
• розвивати доступну та якісну інфраструктуру, яка б підтримувала жінок у репродуктивній та доглядовій праці;
• створити структурні передумови для рівномірного розподілу репродуктивної та доглядової праці між чоловіками і жінками (наприклад, частково оплачувана відпустка по догляду за дітьми, ба́тьківська квота у цій відпустці);
• розвивати програми покращення соціально-економічного становища вразливих категорій жінок.

Якщо уряд далі ігноруватиме гендерну нерівність у суспільстві і вплив політики жорсткої економії, ми отримаємо подальше поглиблення структурної гендерної нерівності, погіршення становища жінок, продовження тенденції до фемінізації бідності.