Чому працювати з дому - не так вже й легко

Ваш найкращий шанс досягти балансу кар'єри та особистого життя - саме такою часто змальовують віддалену роботу вдома. Та чи справді це так, досліджувала ВВС Україна.

Коли ми думаємо про віддалену роботу з дому, перед внутрішнім зором виникає ідилічна картинка: не потрібно витрачати час на поїздки транспортом на роботу й додому, а можна сидіти за столом у кухні й натхненно клацати по клавіатурі ноутбука.

Саме так працюють понад чотири мільйони британців. В уяві людей ця праця часто асоціюється з гнучким стилем життя і більшою свободою.

Чоловіки більш схильні працювати віддалено. Втім, четверо з 10 "домашніх" працівників у окремо взятого працедавця - жінки. А за останні роки це співвідношення виросло ще більше.

Але для деяких жінок реальність може відрізнятися від омріяного ідеалу. Їм доводиться розриватися між роботою та виконанням надмірної кількості хатніх обов'язків.

Це ситуація, в якій за 200 років, здається, нічого не змінилося. Але якщо ми хочемо краще зрозуміти сьогоднішній стан речей, потрібно спершу зазирнути в минуле.

Наприкінці XVIII століття з'явились фабрики, і домашнє життя докорінно змінилося. На плечі жінок ліг подвійний тягар: вести господарство і виховувати дітей, хоча водночас доводилося ходити й на роботу.

До Промислової революції не існувало чіткого поділу між "домом" і "роботою". Значна кількість населення харчувалася самостійно вирощеними продуктами чи працювала в галузях, пов'язаних із сільським господарством, - таких як прядіння і ткацтво.

Однак рідна домівка залишалася місцем, де багато жінок мусили заробляти гроші.

Жінки часто брали роботу додому, щоб заробити трохи грошей для сімейного бюджету, який складався з чоловікової мізерної платні на фабриці. То було фактично єдине джерело прибутку для вдів, матерів-одиначок та покинутих дружин.

Деякі віддавали перевагу такій роботі, а не праці на фабриці. Вдома вони шили сорочки, пришивали ґудзики й складали коробки та паперові пакети.

1908 року місіс Коул, кравчиня з Бристоля, яка виготовляла корсети, повідомила парламентському комітету: "Я радше працюватиму вдома, ніж на фабриці. Краще вдома заробляти 8 шилінгів, ніж 15 - на фабриці".

Під час перепису населення цих жінок ніхто особливо ретельно не рахував. Але вірогідно, що наприкінці ХІХ століття у великих містах на кшталт Лондона, Бірмінгема, Лідса і Глазго таких надомниць було близько кількохсот тисяч (щонайменше).

Попри те, що така робота потребувала високої кваліфікації, зазвичай оплата була дуже низькою. Реформатори середнього класу виступали за те, щоб покласти край "потінню" - понаднормовій роботі в умовах тотальної антисанітарії та оплаті нижче прожиткового мінімуму.

Вуличний расизм

Робота більшості надомниць була низькооплачуваною, і так тривало протягом усього ХХ століття, попри всі зусилля активістів та ухвалення мінімального рівня оплати на законодавчому рівні.

Під час Другої світової війни уряд залучив 20 000 надомників, які збирали деталі для військової техніки у себе вдома та в сільських клубах.

У 1948 році, під час офіційного опитування, з'ясувалося, що в таких галузях, як виготовлення рукавичок, панчішних та кравецьких виробів, налічувалося до 60 000 надомних працівниць.

У 1970-ті-1980-ті роки почалося відродження в галузях виробництва одягу. Щоб задовольнити попит на дешеве вбрання, до роботи залучали жінок-мігранток з материкової Індії.

Шити вдома одяг і заробляти гроші було прийнятним варіантом для жінок, які мали доглядати за дітьми, погано володіли англійською і на собі відчули вуличний расизм.

Втім, надомниць все одно експлуатували. Багато з них жили в ізоляції й не підозрювали про те, що мають якісь права.

Обсяг роботи практично ніхто не контролював. Одного тижня могла бути лавина термінових замовлень, а наступного - жодних.

Для багатьох працівниць баланс між роботою та сімейним життям був недосяжним міфом.

На початку 1990-х одна з матерів пояснювала: "Я стала дратівливою, бо треба було закінчувати роботу, працювати допізна. Мене сердило, коли ввечері діти прокидалися. Не на дітей, а тому, що не було жодної хвилини вільного часу".

Першопрохідці

Однак не всі форми роботи вдома були фізично виснажливими та низькооплачуваними.

Від початку раннього ХІХ століття поважною справою для освічених жінок було письменництво, малювання і скульптура.

Оскільки всю хатню роботу виконували слуги, а дітей доглядали няньки чи вчителі в школі-пансіоні, такі жінки мали вільний час, який могли присвятити цим професіям і навіть заробляти гроші.

У 1865 році феміністка вікторіанської доби Бессі Рейнер Паркс висловила думку про письменництво як професію: "Жінки потребували роботи, яку могли виконувати вдома й отримувати за це платню; дві потреби зійшлися, і жіноча стать стала дуже важливим елементом четвертої влади".

Перші жінки-лікарки часто практикували в себе вдома. Це допомагало уникнути зайвої уваги громадськості до їхніх "нежіночних" професійних амбіцій.

Також багато жінок з дому керували крамницями, пабами та пансіонами, самотужки або разом з чоловіками.

У певному сенсі ці підприємливі вікторіанські жінки - попередниці фрилансерок, власниць бізнесу та "мамприємців", які сьогодні відіграють визначальну роль у нашому сприйнятті праці з дому.

Але їхня історія вказує на інший, менш приємний відрізок часу між минулим і сьогоденням.

Тоді, як і тепер, багато жінок вирішували працювати віддалено через те, що їхні можливості працевлаштування були обмеженими, а сімейний стан вимагав присутності вдома.

Відсутність доступних варіантів догляду за дітьми, помножена на гендерний розрив у оплаті праці (18%), робить працю вдома найпривабливішим варіантом.

Жінки виконують на 60% більше неоплачуваної хатньої роботи вдома, ніж чоловіки, зокрема куховарять, прибирають і доглядають за дітьми.

Сучасні батьки й доглядальники мають право на гнучкі умови праці, хоча працедавці не зобов'язані дозволяти підлеглим працювати вдома.

Авжеж, є багато жінок (і чоловіків), які охоче працюють удома і цілком успішні в своїй роботі.

Але не слід забувати про те, що праця вдома стала такою привабливою альтернативою саме через нерівність, яка зберігається і донині.