дивись.info

Батальйон «Соловейко»: як і чому українські націоналісти перебували на службі в німецькій армії в 1941 році

Батальйон «Соловейко»: як і чому українські націоналісти перебували на службі в німецькій армії в 1941 році

Колонка історика Івана Хоми.

Перша світова війна, окрім перемоги одного військового боку над іншим, призвела до розгортання національних державотворчих рухів у Центральній та Східній Європі. Всі політико-правові процеси забезпечувались національними збройними силами, діяльність яких спрямовувалась проти колишніх держав, у складі яких нації перебували, а також сусідніх націй, з якими був конфлікт щодо земель.

У силу різних обставин, майже всім національним рухам вдалось повністю або частково відродити та утвердити свої держави.

Українські національні сили також розгорнули свій державотворчий процес, який більш відомий, як Українська національна революція 1917 – 1921 рр. Революція на кінець 1918 р. охопила майже всі історичні землі. У війнах з більшовицькою Росією двічі вдавалось залучати союзників, у 1918 р. німецькі та австро-угорські війська, а 1920 р. польські, попри те, що вони окупували ЗУНР.

У листопаді 1921 р. «Другий зимовий похід» на територію Української Народної Республіки, що була окупована більшовицькою Росією, став останнім актом боротьби за незалежність УНР. Мабуть, ми єдині, хто тоді відродив свою державу, але не зміг її утвердити.

Мабуть, ми єдині, хто тоді відродив свою державу, але не зміг її утвердити

Українські національні сили, як би це не було складно та безнадійно, розцінили поразку Української національної революції, як поразку в битві, але не у війні за державу. Було чітке розуміння того, що сформовані кордони держав Європи за результатами Першої світової війни та Версальсько-Вашингтонська система противаги та стримування, буде піддана ревізії, але не через дипломатію, а через війну. Тому на хвилі нової світової війни буде здійснена чергова спроба відродити державність України. До вбивства в травні 1926 р. Симона Петлюри, союзником у новій війні проти СРСР розглядалась Польща, на території якої перебували десятки тисяч вояків українських армій. І після вбивства уенерівське середовище чекало на війну.

З утворенням у 1929 р. Організації українських націоналістів, діючи за принципом «ворог мого ворога – мій друг», у майбутній світовій війні, яка мала б дати змогу відродити українську державну незалежність, почали орієнтуватись на Німеччину. Для ОУН окупантами (ще з 1919 – 1921 рр.) української державності були СРСР, Польща та Румунія, дещо інше було сприйняття Чехословаччини. Попри те, що позиція Німеччини була, в значній мірі, визначальною під час окупації Угорщиною з листопада 1938 р. і до березня 1939 р. Карпатської України, контакти з Німеччиною не були розірвані.

22 червня 1941 р. у рамках розпочатої Німеччиною та СРСР ще 1 – 17 вересня 1939 р. Другої світової війни, розпочалась німецько-радянська війна. У наступі проти СРСР у складі німецьких військ брали участь нечисельні частини складені і з українців. Про цей фрагмент українського національно-визвольного руху говоримо з к.і.н., військовим істориком Романом Пономаренком.

З якою метою і з представників яких українських національних сили напередодні та під час Другої світової війни в складі німецької армії формувались частини?

Головною метою було підготувати вишколені військові кадри, які потім можна буде задіяти для боротьби за українську державу. Причому співпраця українських націоналістів з німецькою військовою розвідкою (Абвером) розпочалася ще в 20-ті роки ХХ століття, правда, тоді вона не набула якихось практичних рис. В 1937 році контакти відновилися і за посередництва колишнього генерал-хорунжого УГА Віктора Курмановича відбулося кілька зустрічей Євгена Коновальця з представниками Абверу. Після загибелі Коновальця контакти тривали та мали практичне втілення, бо інтереси обох сторін в принципі співпадали: українці хотіли отримати військовий вишкіл, а німці планували задіяти оунівців у потенційній німецько-польській війні.

Віктор Курманович, крайній з правої сторони, під час поховання Євгена Коновальця 28 травня 1938 р. у Роттердамі

Головним результатом переговорів 30-х років стало створення так званого «Легіону Сушка» (також відомий як «Військовий відділ націоналістів») на чолі з співзасновником ОУН полковником Романом Сушко. Цей загін чисельністю до 600 вояків в вересні 1939 року брав участь в бойових діях, очищуючи німецькі тили від залишків польських військ. Проте після перемоги над Польщею з політичних причин (німці буди не зацікавлені провокувати Сталіна коли вони вели війну з Францію та Британією) Легіон переформували у Веркшуц (спеціальна поліція охорони промислових підприємств).

З другої половини 1939 року і до весни 1941 року співпраця німецької розвідки та оунівців практично звелася до нуля, бо німці були зайняті війною на Західному фронті. Коли Німеччина розпочала підготовку до нападу на СРСР, німецька військова розвідка знову зацікавилася українським питанням, відновивши контакти з ОУН, зав’язавши тісні відносини з бандерівською гілкою організації.

Нові перемовини розпочалися з тих же самих позицій, що і в 1937 році: бандерівці хотіли мати свої власні військові формування, сподіваючись за допомогою німців вишколити кадр майбутнього українського війська. Німці ж планували задіяти націоналістів в військових операціях проти СРСР.

Бандерівці хотіли мати свої власні військові формування, сподіваючись за допомогою німців вишколити кадр майбутнього українського війська

В березні 1941 року між сторонами була досягнута угода, за якою Абвер зобов’язувався надати військовий вишкіл близько 700 українцям – членам ОУН, а українці у відповідь погодились надати цих людей у розпорядження німецької армії.

Перші 350 добровольців, більшість з яких були членами чи симпатиками ОУН(б), в квітні 1941 року були зосереджені на армійському полігоні Нойгаммер (Сілезія), де їх підпорядкували першому батальйону полку спеціального призначення «Бранденбург-800», який належав до відділу Абвер-2 (займався здійсненням диверсій в запіллі противника).

Спочатку український підрозділ не мав офіційної назви, а українці між собою називали його «Курінь імені Євгена Коновальця». В ньому був організований хор, який так вразив німців своїм співом, що один з офіцерів порівняв його з солов’їним. Після цього українському підрозділу присвоїли кодову назву «Нахтігаль» (з німецької – соловейко). Отже, офіційно підрозділ називався Спеціальна група «Нахтігаль» (Sondergruppe ”Nachtigal”) (проте сьогодні в Україні найбільш поширеними назвами є батальйон чи легіон «Нахтігаль»).

Ще приблизно 350 українських добровольців було зосереджено в Австрії, де з них сформували підрозділ під офіційною назвою Організація «Роланд». Разом «Нахтігаль» і «Роланд» склали так звані «Дружини українських націоналістів» («ДУН»).

«Нахтігаль» був частиною німецької армії?

Ні, «Нахтігаль» не вважався частиною Вермахту, він був частиною, створеною при німецькі армії. Тому його вояки трактувалися німцями як «добровольці», хоча і отримували те саме забезпечення, що і німецькі солдати. Уніформа та озброєння теж були німецькі.

«Нахтігаль» не вважався частиною Вермахту, він був частиною, створеною при німецькі армії

Старші командні посади дублювалися: офіційними командирами підрозділу та сотень були німецькі офіцери, але одночасно при кожному з них був український командир, який був радником та виконував функцію зв’язкового між цим німцем та українськими солдатами. Цю функцію при командирі групи «Нахтігаль» обер-лейтенанті Альбрехті Герцнері виконував Роман Шухевич.

Чи правда, що «Нахтігаль» був однією з перших військових частин, яка вступила у Львів після відступу радянських військ з міста?

Напередодні нападу на СРСР «Нахтігаль» підпорядкували німецький 1-й гірській дивізії, яка мала наступати на Львів. Свій бойовий шлях група розпочала в ніч на 23 червня 1941 року, фактично крокуючи пліч-о-пліч з німецькими гірськими стрільцями. Майже без бойових зіткнень українці досягли галицької столиці, ставши одним з перших підрозділів, які в 4:30 ранку 30 червня 1941 року увійшли у звільнений від більшовиків Львів. Зрозуміло, що для українців та української національної справи, факт того, що одним з перших у місто вступив саме український підрозділ, був подією символічною. Так, багато українських газет швидко опублікували повідомлення, що «Поруч з Німецькою Армією вступила в м. Львів також частина Української Армії».

У Львові, рухаючись по вулиці Городоцькій, «Нахтігаль» дійшов до площі Святого Юра, де і зупинився на кілька годин. Митрополит Андрій Шептицький дав воякам своє благословення, і також відбулися перші зустрічі вояків з львів’янами.

В 10:30 «Нахтігаль» попрямував до місць призначення, оскільки німецьке командування задіяло його для охорони низки важливих об’єктів та установ міста. Так, 1-ша сотня рушила на вулиці Лонцького та Пелчинську щоб взяти під контроль тюрму та будівлю НКВС, та зайняла радіостанцію. 2-га та 3-тя сотні вирушили на Замарстинів, де взяли під контроль тюрму та газову станцію. В тюрмах на Лонцького та у Бригідках українські вояки виявили тіла сотень українців вбитих комуністами перед тим як залишити місто. Між ними був і брат Романа Шухевича.

Отже, весь день 30 червня група «Нахтігаль» виконувала охоронну службу у Львові, що підтверджується багатьма документами та спогадами. Це важлива деталь, бо з-за цього її підрозділи не брали жодної участі у проголошенні Акту відновлення Української держави, який якраз в кінці дня 30 червня 1941 року відбувся у Львові на площі Ринок.

Тільки на другий день, 1 липня, коли «Нахтігаль» був звільнений від караульної служби, то пройшов маршем з піснею по Площі Ринок. Після того вояки отримали тижневу відпустку.

Як склалася подальша доля «Нахтігалю»?

7 липня 1941 року група «Нахтігаль» покинула Львів і рушила далі на Схід. Вже 14 липня була в Проскурові (зараз Хмельницький), потім була висунута в район Браїлова, що біля Вінниці. В цьому район «Нахтігаль» взяв участь у боях проти Червоної армії, за відвагу кілька українців були відзначені нагородами, зокрема Юрій Лопатиснький та капелан «Нахтигалю» о. Іван Гриньох були нагороджені Залізними хрестами 2-го класу.

Після цього підрозділ знаходився на відпочинку, а 13 серпня був відкликаний з фронту та залізницею доставлений в Нойгаммер, де вояків роззброїли, а сам «Нахтігаль» – розформували. Така ж сама доля чекала і «Роланд», який також привезли в Нойгаммер.

13 серпня був відкликаний з фронту та залізницею доставлений в Нойгаммер, де вояків роззброїли, а сам «Нахтігаль» – розформували

Головною причиною відкликання та розпуску обох українських підрозділів став конфлікт між німцями та бандерівцями. Після того, як німецька влада відкинула претензії ОУН(б) на домінування в Україні та в створенні фактично бандерівської «Української держави», одночасно заарештувавши багатьох керівників руху, то наявність на радянсько-німецькому фронті відверто пробандерівських військових підрозділів виглядала нелогічно. Після конфлікту з бандерівцями німецьке командування більше не довіряло цим воякам, проте не залишили спроб знайти порозуміння. Наслідком стали кількамісячні переговори між українськими офіцерами «Нахтігалю» та «Роланду» та німецьким керівництвом, в наслідок чого на контрактній основі був утворений 201-й шуцманншафт батальйон, який воював проти радянських партизанів на території Білорусі. Проте це вже зовсім інша історія.

Прокоментуйте твердження стосовно причетності «Нахтігалю» до львівського погрому  30 червня –  2 липня 1941 року?

Тут взагалі особливо нема, що коментувати. Не існує жодного документу, фотографії чи іншого доказу, що якісь підрозділи групи «Нахтігаль» брали участь в цих трагічних подіях у Львові.

Не існує жодного документу, фотографії чи іншого доказу, що якісь підрозділи групи «Нахтігаль» брали участь в цих трагічних подіях у Львові

Цікаво, що версія про причетність українського підрозділу до погрому з’явилась тільки в 1959 році, коли СРСР організував пропагандистську кампанію проти Теодора Оберлендера, німецького міністра по справах репатрійованих та жертв війни. В 1941 році Оберлендер служив в «Нахтігалі» зв’язковим офіцером і тому цей факт було вирішено використати для висування йому обвинувачення у військових злочинах, і українським націоналістам за сумісництвом. Проте усі ці інкримінації так і залишилися бездоказовими.

Думки, висловлені в рубриці «Колонки», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції ІА Дивись.info.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Хома Іван
Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини, Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка».