«Ти можеш вийти з війни, але війна з тебе — ніколи», — норвезький правозахисник і біженець про війну та примирення

Енвер Джуліман — керівник департаменту з питань освіти в галузі прав людини та миру Норвезького Гельсінського комітету.

Джуліман має досвід роботи в галузі освіти та миробудівництва, в галузі прав людини у Норвегії, Україні, Білорусі, Російській Федерації, Північному та Південному Кавказі та на Західних Балканах. Він є одним із засновників Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини» та активно сприяє її розвитку.

У Львові Енвер Джуліман презентував свою книгу «Примирення: вказівники вздовж шляху». Вона про те, як ставитися до історії  та інтерпретувати її, а також про те, як ставитися до тих, хто живе з нами поруч. Про конфлікти, пошук винних і провину, а також свій досвід пошуку притулку як біженця з Боснії та Герцеговини у Норвегії — читайте у матеріалі.

Невипадкова війна

Всі книжки так чи інакше в собі віддзеркалюють біографію авторів. І ця книжка не є винятком. Коли мені було близько 30, я працював юристом у місцевих органах влади, у мене була дружина, двоє доньок і жив я собі тихим, мирним, спокійним життям. Але одного дня до мого міста, моєї країни, у мій дім прийшла війна. І я був змушений задуматися над такими моментами, які раніше мені зовсім не спадали на думку. Що відбувається сьогодні? Чому? Що це за війна? Це нова війна? Чи це продовження старої? Коли закінчуються війни?

До того я не усвідомлював, що насправді дуже мало людей у моєму регіоні проживали там довгий час і мали якесь коріння. Кордони постійно змінювалися. Навіть мої три попередні покоління постійно жили в різних країнах: чи королівство Югославія, чи колишня республіка Югославія, Сербія, Чорногорія, — все постійно мінялося. Практично жодна людина в моїй родині за останні три покоління не жила так, щоби не знати війни. Я став оглядатися довкола, дивитися ширше і зрозумів, що це не тільки я. Мільйони людей так чи інакше були дотичними до війни чи були біженцями, чи воювали самі.

Я опинився фактично на лінії вогню. Воєнні дії відбувалися буквально на вулицях. Не десь у горах, а кожен день на вулицях біля будинків, де ми жили, протягом двох років я бачив постійні бомбування і війну.

Нас розділили з родиною. Я став біженцем у Норвегії. Коли ми вже були там, моя донька мене запитала: «Як так може бути, що дорослі люди не змогли домовитися і не допустити війни?».

Власне, тоді я задумався, що маючи досвід і освіту, а також працюючи у правозахисній сфері, я можу написати книгу. І не зі складними термінами і визначеннями, а таку, яка стане корисною і зрозумілою для пересічних громадян.

Питання провини

Тут завжди виникає дилема: чи ми говоримо про індивідуальну вину, чи провину колективну. Якщо логічно думати, тоді ми можемо задати вину як поняття індивідуальне — згадайте порушників, які скоїли певний злочин. Але чи може група, колектив також бути винними? Чи можуть всі люди бути винними як народ?

Німецький філософ, який написав книгу про питання німецької вини, розділяє 4 види вини: кримінальна, політична, моральна і мета-фізична. Я не буду вдавалися в детальне пояснення кожної з цих категорій, але згідно з ним, якраз політична вина носить колективний характер. Це та вина, яку ми відносимо до вини колективу як народу в цілому. Усі люди, кожен індивід розділяє і також несе відповідальність і за позитивні, і за негативні вчинки влади.

Наприклад, мільйон німців, які були ув’язнені під час правління Гітлера, також були змушені відповідати, як і решта представників німецького народу, і платити. Але можна чути: «Я ж нічого не зробив, як можна мене звинувачувати?». Давайте візьмемо приклад з теперішнього контексту. Наприклад, ви фанат футболу. Сидите у своїй вітальні з пляшкою пива на дивані і дивитися матч, вболіваєте за національну збірну своєї країни, наприклад, Норвегію. І якщо вона виграє, ви радієте, відчуваєте тріумф, хоча ви жодним чином не долучилися до цієї перемоги. Але якщо якась група туристів з Норвегії вболіває і вони у Києві нахуліганили, то ми кажемо, що це ніяк не пов’яазно з країною, це просто конкретна група хуліганів. Тому тут питання таке: ви обираєте, чи ідентифікувати себе з цією групою, чи пасує вам ототожнювати себе з нею. Є чимало сербських дослідників, які стверджують, що серби як нація несуть колективну вину за події у цьому регіоні. Один з них казав, що ми, серби, винні у тому, що дозволили, аби у нашому суспільстві сформувалася така мораль і такі етичні норми, які дозволили нам вважати і нормально сприймати те, що когось можна вигнати з власного дому та піти на їхнє місце жити.

Що стосується питання вини як такої, я не знаю, чи правомірно взагалі говорити про поняття колективної вини, але я також наведу приклад одного шведського історика, який поїхав до Німеччини та біля одного з пам’ятників Другої світової війни запитав перехожого, чи цей пам’ятник, встановлений на позначення провини німецького народу? Перехожий студент сказав: «Ні. Це пам’ятник відповідальності німецького народу за те, що ми мали би робити з цією виною».

Дивитися на минуле через призму майбутнього

Війна на Західних Балканах досі не закінчилася, вона триває. Насправді немає переможця, немає жодної сторони у цій війні, яка була би абсолютно задоволена тим, що отримала. Війна триває в абсолютно всіх сферах: і в науці, культурі, спорті, економіці, мовних питаннях. Єдине — вона не відкрита. Це прихована війна. І по суті та енергія, яка у нас забирається на ці розбіжності, конфлікти, не покликана на те, щоби творити щось, вона витрачається на війни, які далі тривають. Тож зараз, коли минуло 20 років від цього конфлікту, ми маємо людей, які є в’язнями свого страху, того, що було створено естеблішментом. І цей страх був сформований за допомогою експертів з минулого. Тож ці експерти з питань минулого, саме вони далі вибудовують ті міфи, напівправди, і саме вони роблять нас заручниками цього страху.

По суті ми на Балканах живемо у минулому, а не у примиренні з минулим. Тож нам потрібно молоде покоління, яке буде експертом з питань майбутнього. Нам потрібні такі люди, які з одного боку, матимуть належну освіту, а з іншого — матимуть сформовані належні моральні цінності, етичні норми і доброчесність. Які зможуть сказати: «Давайте подивимося на минуле через призму майбутнього. Давайте зрозуміємо те, що відбулося. Не будемо шукати виправдання тому, що відбулося. Давайте будемо пам’ятати і не забувати те, що було. Для того, щоби не використовувати минуле і ці всі виправдання, як відмовки для якихось майбутніх воєн і конфліктів». Нехай це будуть люди нового покоління: митці, журналісти, політики – найголовніше, щоби вони мали доброчесність — були непідкупні, некорумповані. Нам потрібні ті, які зможуть сказати: «Давайте будемо любити країну наших дітей, а не країну наших дідів».

«Ти можеш вийти з війни, але війна з тебе ніколи не вийде»

Якби не примирення, то, мабуть, людство вже давно би зникло, бо воно би себе знищило у цьому нескінченному колі помсти один одному. Тому насправді війна ніби то і є константою, якимось постійним процесом, але, мабуть, і примирення має місце також постійно.

Ти можеш вийти з війни, але війна з тебе ніколи не вийде. Вона завжди залишається всередині тебе і роздирає, мучить тебе зсередини. І повернутися до своєї рідної країни так само складно, як і покинути її. Коли я повертаюся до Боснії, я бачу дві Боснії. Перша – та, яку я пам’ятаю, а друга – та, яка є сьогодні. Насправді отаке життя у вигнанні, життя біженця не є повноцінним. Тому що повертаючись у відпустку до Боснії, я не відчуваю себе боснійцем, і так само в Норвегії я не відчуваю себе повноцінним громадянином цієї країни. Це можна порівняти так, ніби ви однією ногою стоїте в одному човні, а другою – в іншому і пливете швидкою течією, намагаєтеся якось втриматися.

Хто більші жертви   

І там, і там є жертви. Але які з цих жертв менш невинні, а які більш? Коли ми говоримо про жертви як поняття, це часто тягне за собою поняття правосуддя, поняття справедливості, яка має бути. І ми говоримо про те, що жертви повинні мати цю справедливість, але також це поняття тягне за собою зв’язок з поняттям винного: хто скоїв щось погане. Але ми  забуваємо про таке поняття, як суспільна справедливість. Вона трошечки відрізняється від тої справедливості, якої прагнуть жертви. Вона потрібна суспільству для того, щоби воно могло далі функціонувати.

Я хочу загадати приклад Південної Африки. Коли пав апартеїд, темношкіре населення вирішило частину справедливості суспільної пожертвувати, щоби мати спільне майбутнє з білою частиною населення, не переслідувати їх за злочини і так далі. Залишається під питанням, чи вони пішовши на таку жертву, справді виграли, бо і далі біла частина суспільства більш заможна і впливова.

Комунікація у суспільстві

Коли якийсь боснієць на ім’я Моххамед зустрічається з якимось сербом на ім’я Петер, між ними немає проблем, непорозумінь, доки вони зустрічаються як якийсь Моххамед з Петером. Але якщо вони зустрічаються як боснієць з сербом, тоді є проблеми. Це більше на рівні груп, а не на рівні індивідуальних громадян. Націоналістичні сили використовують страх для того, щоби утримуватися при владі. Доки буде страх між людьми на рівні національних груп, доти вони зможуть триматися при владі.

Нерідко я в Україні чую, що люди кажуть: «Ми не можемо говорити з тими, по інший бік, про якусь відбудову, поновлення стосунків, порозуміння, бо війна триває, мене не зрозуміють мої сусіди, скажуть, як я можу говорити з тими, хто з окупованих територій» тощо. Буквально нещодавно одна журналістка мені сказала: «Я хотіла би робити щось у цьому напрямку, сприяти відбудові, побудові стосунків, знаходженню консенсусу, але я боюся, що мене звільнять з роботи за це». Я їй на це міг сказати тільки наступне: «Подивіться, хіба політики з Києва і окупованих територій, хіба вони не говорять? Чи бізнес? А злочинці? Чому тоді ви думаєте, що вас будуть сприймати як зрадницю, коли ви будете спілкуватися з пересічними людьми і там?».

І я одразу перепрошую. Може я не настільки розумію український контекст і українські реалії. Але те, що я бачу у нашому регіоні, у Боснії, політики, бізнесмени, злочинці, вони комунікують, а коли ми говоримо про простих людей на інших рівнях, то їм не можна мати якісь контакти, стосунки, одружуватися і так далі. Чому митці, історики, інші люди не можуть спілкуватися між собою?