Соціологиня розповіла про особливості передвиборчої кампанії

Про те, як за останні роки змінилися потреби та вподобання українців, чи очікувати на проросійський реванш та як зміниться майбутня виборча кампанія, говоримо з керівницею Українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ» Наталією Зайцевою-Чіпак.

– Частина політтехнологів й політологів говорить про те, що така велика кількість соціологічних рейтингів ймовірних кандидатів з’являється, бо соціологія стане одним з основних інструментів політичної боротьби на майбутніх виборах – і президентських, і парламентських. Чи ви вже відчуваєте це у своїй роботі і яким чином це проявляється?

– Напевно, соціологи першими відчувають старт виборчих кампаній, адже на ринку одномоментно з’являється доволі багато замовлень політичного змісту. Мушу сказати, що соціологи спостерігають підвищену активність політиків та політтехнологів ще з лютого-березня, ми дуже добре відчули, що наші політики готуються до виборів, тому що кількість досліджень різко зросла. На сьогодні є дослідження, які представлені широкому загалу – це різноманітні кількісні дослідження (у яких найчастіше наводять різноманітні рейтинги партій чи кандидатів у Президенти), але є ще дуже багато досліджень, які призначені для вузькоспеціалізованих фахівців (політтехнологів, фахівців з піару), які звичайні люди не бачать, це так звані якісні дослідження (йдеться про методи соціологічних досліджень, а не оцінку результату за рівнем якості, - ред.), коли соціологи, спілкуючись із людьми, намагаються зрозуміти імідж політиків, зібрати якісь ідеї щодо реформування країни (які потім лягають у основу передвиборчих програм чи гасел), як себе позиціонувати, що говорити людям, аби їм сподобатись. Якщо говорити про топових політиків, то якісні дослідження активізувалися десь від початку року дуже серйозно. Це те, чого не видно у ЗМІ, але ми бачимо, що попит на ринку є.

– Яким чином убезпечити себе від сумнівних досліджень чи можна аудиторії легко перевірити, чи дослідження, дійсно, було адекватне, а не просто «намальоване» в штабі?

– Насамперед треба дивитися, чи є вихідна інформація про дослідження: хто робив, де робив, скільки людей було опитано, якою є похибка дослідження. Варто знати, що найменша вибірка, припустима по Україні – 1000-1200 осіб, але якщо йдеться про рейтинги, то бажаною вибіркою є 2000 осіб і більше. Це перше.

Найменша вибірка, припустима по Україні – 1000 -1200 осіб, але якщо йдеться про рейтинги, то бажаною вибіркою є 2 000 осіб і більше

Друге, на що я би звертала увагу – це репутація компанії, яка представляє ці дослідження. Тому що найвідоміші, брендові компанії дуже турбуються про своє ім’я, вони намагаються зробити таким чином, аби до них не було зауважень, аби не скомпрометувати себе. Соціологічна агенція має цінність  тільки тоді, коли їй довіряють. І якщо власник цінує свій бренд, то він розуміє, що продатися можна, але ти продасишся один раз. Україна, до речі, в цьому плані не виняток. Я розповідаю усім класичний, відомий випадок. Одна з дуже відомих соціологічних агенцій 2004 року оприлюднила неправильні дані екзит-полів, після цього вона втратила, певно, 90% замовлень і з дуже великого дослідницького центру перетворилася на відносно невеликий, який має дуже мало досліджень. Усі серйозні компанії дуже добре запам’ятали цей випадок, тому всі розуміють ціну проданих рейтингів і намагаються цим не зловживати.

Крім того, ми повинні розуміти, що велика соціологічна компанія не може вижити, працюючи тільки на одного замовника. Тобто якщо компанія створена під замовника, то житиме вона рівно стільки, скільки й замовник і є такі приклади в Україні. Була компанія, яка працювала переважно з Партією регіонів і на сьогодні ця компанія має значно менше досліджень, фактично для них настали скрутні часи. Відсутність диверсифікації замовників це дуже ризиково. Тому всі розуміють, що для того, аби жити довго, потрібно утримувати баланс між усіма гравцями. Якщо, наприклад, сьогодні підтягнуть рейтинг Юлії Володимирівні, то на завтра на них образиться Петро Олексійович. Відповідно соціологічні центри, які планують жити на ринку довго не можуть собі дозволити таку розкіш як комусь «подарувати» рейтинг і втратити репутацію. Тож, якщо ви бачите, що це відома компанія, що вона на ринку роками, то їй можна довіряти.

Якщо ви бачите, що це відома компанія, що вона на ринку роками, то їй можна довіряти

Крім того, в Україні є сайт де наведено список соціологічних організацій, які скомпрометували себе у попередніх виборчих кампаніях. Так званий список чорних соціологів. Не впевнена щодо того як давно він оновлювався, але про всяк випадок можна його переглянути.

Думаю, що можна довіряти невеликим локальним компаніям, місцевим, які не працюють з топовими політиками. Але в цьому випадку треба дивитися на історію – наскільки давно компанія є на ринку, якщо їй 5, 10, 15 років, то зрозуміло, що вона надійна. Бо якби компанія «малювала» дані, найбільш імовірно, вона би давно втратила довіру і замовників, і громадськості. Політику немає сенсу оприлюднювати рейтинг від компанії, якій ніхто не довіряє.

– Кілька років минуло після Майдану, всі ці роки триває війна. Згідно з соціологією, чи відбувається серед  українців реванш ідей, думок, назвімо їх, проросійськими? І відповідно, чи відбудеться реванш таких же політичних течій?

– Це складне запитання, я собі його бачу так. Ми маємо ситуацію, коли поступово українізація рухається на схід. Тобто проукраїнська ідея набуває популярності, патріотизм зростає. Можливо, це не так очевидно, але неочевидно це у зв’язку з наступним: ми отримуємо так звану проросійську меншість, тобто проукраїнських людей стає більше. І от, чим менше стає проросійської аудиторії, тим більш голосно вона заявляє про себе, тому що відчуває себе під певним пресом. Чим більше на вас тиснуть, тим більше ви пручаєтесь.

Чим менше стає проросійської аудиторії, тим більш голосно вона заявляє про себе, тому що відчуває себе під певним пресом

– І саме тому складається враження, що відбувається реванш?

– І складається таке враження, але це не зовсім так. Все ж дані національних опитувань показують, що прихильність до НАТО росте, патріотизм зростає, лояльність до української мови зростає і багато людей почали вчити українську мову, або активніше спілкуватись нею. А ще більш виразно помітним стало явище громадянського патріотизму, яке мені дуже імпонує. Я знаю, що є дуже багато політичних сил, які намагаються побудувати національну державу, для них дуже важлива вишиванка, мова. Але з’явилося дуже багато людей, патріотів, у південно-східних областях. Можливо, не всі вони знають мову, але це люди, які насправді зупинили російську агресію, які зупинили проросійські сепаратистські мітинги в Запоріжжі, при чому зупинили дуже красиво – просто закидали їх мукою, не били, не різали; це люди, які взяли зброю й зупинили їх на Дніпропетровщині. Можливо, ці люди не вивчили мову в силу того, що живуть у російськомовному середовищі, вони російськомовні українці. Але якщо розглядати патріотизм не лише як національний патріотизм, а ще як державний патріотизм, як прагнення жити в Україні, мати свою державу, незалежну ні від ЄС, ні від  Росії, то таких патріотів є дуже багато. І цей державницький патріотизм – це усвідомлення того, що ми хочемо мати щось своє, і частка цих людей дуже зросла. Тому, навіть коли ми не бачимо такого надбурхливого зростання націонал-патріотизму, є відчуття того, що з’являється все більше людей, які виступають за Україну і готові її захищати, вкладати в це кошти, сили й навіть віддавати своє життя за неї.

І ще оця українізація, нехай не в мові, а у свідомості, в ставленні до держави, вона більшою мірою притаманна молоді. Якщо досі відбувалася реплікація, тобто у проросійському середовищі молодь підростала й перебирала на себе оце «прорадянське» мислення, то зараз там відбувся якийсь злам, молодь стає все більше проукраїнською. Відповідно, вони будуть дорослішати й природньо витискати те населення, яке має проросійські погляди. Це з позитивів.

Якщо досі відбувалася реплікація, тобто у проросійському середовищі молодь підростала й перебирала на себе оце мислення, то зараз там відбувся якийсь злам, молодь все більше стає проукраїнською.

– Якщо говорити про рівень довіри, то соціологія останніх місяців, якщо не років, показує, що українці не довіряють політикам, владі, але довіряють армії і церкві, якщо не помиляюся. Про що це може говорити  крім того, що ми просто розчарувалися у політиках?

– Церква завжди була в лідерах довіри, тобто нічого нового тут немає. Довіра до армії у нас з’явилася з початком війни й це природно, бо дуже важко не довіряти інституції, яка захищає тебе. Якщо взяти дослідження 7-8-річної давнини, то можна побачити, що армія не була в топі тих, кому довіряють. Армія була не потрібна суспільству, або суспільство просто не усвідомлювало цієї потреби. Тобто, за великим рахунком, ця соціологія показує актуалізацію, що для нас важливо сьогодні. А для нас важливо, щоб нас захистили, а захистити нас може тільки воїн на сході і Бог на небі.

І є такий момент, що ми все більше розчаровуємося у владі. Раніше ми сподівалися, що зміна політикуму призведе до покращення життя в країні і знаходили собі кумирів і кожен раз це був хтось інший. Спочатку Леонід Данилович, бо «стабільність», потім був Ющенко і «зламали корупційні схеми», потім Віктор Янукович, який «господарник та помирить нас с Росією», може не у Львові, але на східній Україні десь так і сприймали. Потім «будемо жити по-новому»… І кожен раз ми стикалися з розчаруванням. І особливо цинічним є розчарування на тлі того, що за свій вибір ми почали платити кров’ю. Коли просто ходили і голосували, то це нам нічого не вартувало. Але коли ти за зміну влади заплатив кров’ю, запит до влади росте й вимоги до її ефективності також ростуть.

Коли ти за зміну влади заплатив кров’ю, запит до влади росте й вимоги до її ефективності також ростуть

І навіть якщо би були досягнення, але не досить великі чи швидкі, то це все одно призвело б до розчарування. Як наслідок маємо ту ситуацію, коли розчарування владою весь час наростає. І тому влада у нас в графіку довіри опускається все нижче, пропускаючи різноманітні інституції вгору, бо люди ж мусять вірити хоч комусь.

– Ви говорили, що українці за свій вибір заплатили кров’ю, у контексті цього, можливо наші виборці стали більш свідомими? Чи змінилася електоральна поведінка згідно з соціологічними даними?

– Я собі бачу це так, що одразу після Майдану, коли ми ще пам’ятали ціну своєї боротьби, був зсув у сприйнятті відповідальності голосування. Йшлося про те, що потрібно прийти на виборчу дільницю, що це важливо особливо в умовах війни. Відбулося усвідомлення того, до чого призводить  голосування за гречку, до чого призводить голосування за перекритий у школі дах.

Я пригадую, що на одній з фокус-груп, і це було дуже показово, у Чернівецькій області в селі, я запитала: як будете обирати депутатів. І вони сказали приблизно так: ми послухаємо, що нам люди будуть обіцяти; і якщо нам, наприклад, політик запропонує покрити у школі дах, бо ми маємо з тим проблему, ми ніколи за таку людину не проголосуємо. Тому що ми зрозуміли, що ця  людина не просто так за свої кошти перекриє дах, не тому що вона така багата, а тому що вона сподівається, що коли прийде до влади, вона поверне собі ці кошти у значно більшому розмірі. Тобто це своєрідна інвестиція, яку можна буде окупити. Тому якщо людина на старті пропонує нам ці гроші, це означає, що вона йде у владу заробляти, її не можна підтримувати.

Пам’ятаю, я тоді подумала, що нарешті наше суспільство виросло, змінилося. Але «пам’ять українців, це як пам’ять метелика-одноденки». Все дуже швидко забувається, і маси, особливо якщо не було в населеному пункті втрат, скорботи, починають забувати, у що обійшлася свобода. І на сьогодні я знову чую побажання щодо того, якими мають бути політики, де які майданчики вони мають ставити з власних іменних фондів, скільки гречки і кому приносити.

– Це якийсь ірраціоналізм як із закохуванням в кандидатів. Які ще приклади такого ірраціоналізму українців можете навести?

– Є такі дослідження, коли ми обговорюємо імідж політика: чому він подобається, чому не подобається. Тож є низка політиків, які людям подобаються, але люди не можуть пояснити, чому. «Люблю і все», «бо хороша людина», «правильні речі говорить», але люди не можуть згадати, які правильні речі, не можуть згадати вчинків конкретних, але пам’ятають, що цей політик – хороший. Не знаю, чи вони харизмою беруть, але я часто чую, що, наприклад, Олега Ляшка люблять без пояснень, чи Юлію Тимошенко люблять без пояснень.

Мене ще вражає, коли люди не осмислюють критично обіцянок політиків. Коли, наприклад, депутат міської ради обіцяє, що знизить тарифи на газ, але люди не усвідомлюють, що це не належить до повноважень міської ради. А з іншого боку, ми дуже часто обираємо політиків, а потім зовсім не цікавимося тим, які рішення вони приймають – і це також ірраціональність. Ще один важливий, як на мене, елемент (і це дуже помітно на периферії, у невеликих містах чи селах), коли є олігархи місцевого розливу, які десь церкві допомогли чи шматок дороги зробили, але ж на цих територіях вони і оборудки свої проводять. І люди не розуміють, що вкрадено сто чи тисячу гривень, а їм дали гривню, і вони дякують за цю гривню і готові підтримувати кандидата ще раз.

– Враховуючи ці чинники, спад довіри до влади, зміну розуміння патріотизму і те, що це відображає соціологія, чи це змінить філософію прийдешніх виборчих кампаній?

– В нас дуже цікава  ситуація на цих виборах, бо все, що могли політики забрати емоціями, вони забрали. Весь електорат, який голосує ірраціонально, розподілений. Кожен знайшов собі кумира й буде його підтримувати.

Все, що могли політики забрати емоціями, вони забрали. Весь електорат, який голосує ірраціонально, розподілений

Але у нас є дуже велика частка людей, які є, так би мовити, проти всіх. Чому? Бо це люди раціональні і вони хочуть конструктиву, прагматизму. Це примушуватиме наших політиків окрім звичайних популістичних обіцянок пропонувати щось нове, щось розумне, конструктивне і боротися за тих людей, які намагаються думати. Тому кампанія буде дуже цікавою, по ідеї, вона має вийти на якісно новий рівень. Це повинна бути конкуренція ідей і конкуренція сенсів, візій розвитку держави. Звичайно, якщо наші політики чи їхні команди це усвідомлять.

Судячи з останніх подій, деякі політики це зрозуміли. Форум, що збирала Юлія Тимошенко, це вже певний зразок нової філософії і, гадаю, це задає новий стандарт чи новий виклик для усіх інших  політиків, яким також доведеться переходити на інший рівень спілкування і пропонувати візії. Звичайно, якщо вони приймуть рішення боротися за той величезний пласт виборців, який зараз проти всіх.

– Тобто є мало шансів, що все знову захлинеться в усіх «вилах», «коровах»?

– Одне другого не виключає. Бо ірраціональних виборців також треба втримувати. Тут буде йти війна на двох фронтах. Бо «вилами», «коровами» будуть тримати одну частину електорату, але водночас будуть потрохи працювати з тими, хто розуміє, що вила й держава не дуже взаємопов’язані між собою.

Кампанія вже триває, бо ми бачимо з’їзди партій, форуми, заяви політиків про готовність йти на вибори та й Антикорупційний суд, томос – це теж елементи виборчої кампанії. Недаремно ж їх приурочили до кінця терміну роботи діючого Президента. Українці забувають дуже швидко не лише погані речі, але й хороші. І якби усі реформи провели на старті каденції діючого Президента, всі би вже забули про них і висунули нові вимоги й претензії. А так, чим ближче до виборів, тим більше ми будемо пам’ятати це як досягнення. Сподіваюсь лише, що цього разу українці не візьмуть поп-корн і не дивитимуться вибори «як фільм», а спробують взяти у них участь як найбільш гідний, свідомий і зацікавлений суб’єкт виборчого процесу.