Крутися, «Дзиґо»!

Дзиґа – це іграшка, яка завдяки швидкому обертанню навколо своєї осі, підтримує рівновагу і крутиться на гострому кінчику. Так, принаймні, пише Вікіпедія. Сухо і коротко – щось там про фізичні закони і найпростіший гіроскоп, про поле тяжіння та енергію обертання.

Та це не про ту «Дзиґу». Не про ту, яка вже от 25 років крутиться і підтримує рівновагу у мистецькому середовищі Львова, яка притягує до себе митців та поетів, де всі знають всіх і можна закутатися в коцику, пити каву з вогником і читати (або й писати свої) «Квіти зла» чи «Нестерпну легкість буття». Не про ту, яка збурила цілий шквал лементів і плачів у фейсбуці – всі порядні львівські блогери і блогерки вже з п’ятниці, коли Холдинг Емоцій «!Фест» оголосив про те, що став співвласником культової арт-кав’ярні, розпачають про кінець епохи і про тотальну комерсалізацію чи не єдиного вільного від туристичного духу закладу. Всі скрушно тиснуть лайчики із слізками і натужно згадують, коли там були востаннє – десь так в часи давно минулої юності чи під час торішнього – чи то пак позаторішнього – Форуму, так, забігли на хвилинку, навіть кави не попивши.

В стрічці майорить калейдоскоп спогадів: там ми вперше поцілувались, вперше закохались, підслуховували розмови Андруховича та Неборака, витріщалися на Жадана, писали, читали, напивалися, сходились і розходились. Все там – на Дзизі. Там ми слухали джаз. Слухали і вдавали, що розуміємо (точнісінько, як це зараз модно робити на крутому фесті  у Парку культури). Там ми слухали людей і себе. Моя подруга навіть має цілу рукописну книжечку «Підслухане на Дзизі»:

- Та він так пише, що папір від сорому зеленіє!

- Зеленіють хіба від сорому? Зеленіють від нудоти…

- Ну от, ще краще – аж папір нудить від його писанини!

- Та все так, тільки він не пише, а малює…

Фото Марти Госовської

Там дивилися на сучасне мистецтво, а воно, як казав мій друг, добряче наслив’янившись фірмовим дзиґівським спеціалітетом, – сорокаградусною сливовицею, дивилося на нас! І то невідомо, хто з більшим здивуванням. В Дзизі були всі свої і не було такого, щоб зайти і не зустріти когось знайомого. В Дзизі спинявся час: ми навіть придумали для цього спеціальний термін – «ефект Дзиґи». Це коли прийшов на хвилинку, а вертаєшся, коли вже тролейбуси до дому не їдуть!

Ключове тут слово – «були». Минулий час. Усі ми згадуємо про минуле, навіть давно минуле (ех, як шкода, що в нас нема давно минулого часу, як в англійській, от дуже б зараз пригодився). Згадуємо про часи своєї юності, коли сонце світить яскравіше, а кава міцніша! А згадати, коли були востаннє, не можемо або не хочемо – соромимося признатися самі собі. Дзиґа – це не про місце, це про рух: Jazz Bez, Дні Мистецтва Перефомансу, Місяць авторських читань, Фестиваль партнерства і ще сила-силенна різних проектів, які творять нашу мистецьку дійсність. Спитайте себе, чи ви останньо допомагали Дзизі тримати рівновагу? Чи ви обертали Дзиґу навколо своєї осі?

Львів пережив не один «кінець епохи» – впав «Вавилон», зів'яла «Червона калина», «Вірменка» хоч і фізично залишилась, та метафізично – це вже не те, «Лялька», хоч двічі оживала, таки зламалась. Я не пам'ятаю перших трьох (лишень трохи застала самотньої кончини «Вірменки») – це епоха моїх батьків, які там «жили життя», як любив казати мій тато, але чудово пам'ятаю «Ляльку» – мало не священне місце п'яного декадансу і наших підліткових драм. «Лялька» якось тихенько згасла, змарніла і зійшла нанівець, хоч як ми тоді не намагалися вдавати, що дух андеґраунду живий. Звідти пішли «зубри», позалишалися тільки підлітки, які тужилися робити якісь тематичні вечірки, та симулювати життя не вдавалося. Мертве померти не може. Ми перестали тримати «Ляльку» в рівновазі і якось все минулось-забулось, і Львів вкрився струпами сусального золота – туристичних пустопорожніх, крикливих і схожих у своїй суті, закладів. А в «Ляльці», кажуть, тепер якісь кальяни, не знаю, ніяк не наважусь туди зайти.

Я не знаю, чи буде крутитися «Дзиґа» далі, але я точно знаю, що вона «запустила» багатьох із нас. Я чудово пам’ятаю, як прийшла туди вперше – мені було 15 і я вичитала про цей рай по вулиці Вірменській у журналі «Четвер», вже через місяць я ходила туди щодня, після школи, читати вірші з такими ж як я, залюбленими у поезію, підлітками. В 20 я там вже читала свої вірші, а в 30 – цілу лекцію!

Не хочу, щоб це все скидалося на плач і лемент, не хочу картинно заламувати руки і кричати про наближення doomsday. Хочу, щоб Дзиґа – і ми з нею – крутилася й надалі! Як сказала Юля Хомчин, яка для мене – та й для багатьох - є уособленням «Дзиґи», якщо любите – давайте без парастасу, просто прийдіть, двері галереї відкриті та Jazz Bez на носі!

Думки, висловлені в рубриці «Колонки», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції ІА Дивись.info.