Фільм «Брама»: коли не соромно за українське кіно

Своїми враженнями від містичної драми за участі Ірми Вітовської, Віталіни Біблів,  Ярослава Федорчука та інших ділиться журналістка ІА «Дивись.info».

Живі персонажі і соковиті діалоги

Фільм «Брама» знятий за п’єсою львівського драматурга Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів». Його роботу вже охрестили чи не найкращою п’єсою десятиліття і варто сказати — не дарма.

У центрі оповіді — сім’я, що мешкає у зоні відчуження, поблизу Чорнобильської АЕС, у безлюдному селі. Сім’я — це 80-річна баба Пріся, її донька Слава, яку кинув чоловік, та син Слави — Вовчик, що має проблеми зі здоров’ям. По факту — цих людей не мало би бути на тому місці, адже звідти всіх примусово виселяли через високий рівень радіації, однак баба Пріся ще під час аварії на ЧАЕС заявила, що нікуди зі своєї землі не піде, мовляв, і не таке пережила. Слава з чоловіком і сином свого часу виїхали до Криму, однак життя там не склалося і вони також повернулися до села. Однак життя тут, у зоні відчуження, тяжке і зараз що Слава, що Вовчик мріють виїхати звідси знову — щоправда з різних причин. Не здається лише баба Пріся.

Зверху ж фільм приправлений ще й містичною складовою: тут фігурують русалки, невідомі звірі, що додає йому незвичності.

Так от про персонажів. Вони — реальні. Споглядаючи за ними на екрані, не відчуваєш фальші, а складається відчуття, що підслуховуєш діалоги чи то своїх родичів, які сваряться поміж собою, чи то сусідів, які збирають останнє на ліки.

Цікаво, що хтось може побачити у героях лише те, що є на екрані: сурова бабця, розбита і недолюблена жінка років 45, і син з розумовою неповносправністю, який поводиться як дитина, але вже прагне поринути у сексуальні стосунки, відчути життя поза зоною. Однак їх можна сприймати і як символи певних поколінь. Недарма вони такі різні у своїх поглядах на щастя і в діях. А може хтось знайде для себе щось третє, четверте…

Живості персонажам додає і колоритна мова. Це не кам’яна українська, вона не літературна і подекуди ріже слух, але, по-чесному, хто у селах говорить літературною мовою? Жарти тут звучать органічно, образи — природньо, нехай і з русизмами та помилками.

Атмосфера, декорації, костюми — що не спрацювало

Фільм знімали у занедбаному будинку майже на кордоні з Білорусією. І хатина гарно вписується у загальну картину. Подерті вікна, стіни, нахилена стріха — все це можна собі уявити, коли задумуєшся над тим, а як же виглядає будиночок, що вже не один десяток років стоїть там, де життя зупинилося.

Ліс поруч, невеличка ріка (чи то вже майже болото), яке відділяє їх хатину від руху до міста, пейзажі довкола з кадрами ЧАЕС, знищені часом багатоповерхівки… Усе це в купі з гарною корекцією кольору змушує вірити у справжність. Сидячи у кінозалі ти майже відчуваєш, яка масна на дотик тарілка, що Слава миє у тазі з водою ганчіркою, використаною до цього не один раз.

Одяг для героїв теж підібраний майстерно. Подерте, затерте, хоча і випране — все це деталі, які складаються у єдиний цілісний пазл.

Щоправда недовіру викликає грим Ірми Вітовської, яка грає бабу Прісю. 43-річна акторка виконувала роль 80-річної бабці і, очевидно, потрібно було кардинально змінювати її зовнішність. За словами самої Ірми Вітовської, маска коштувала неабияких грошей, але все ж у кадрі було видно нестачу емоцій на обличчі. Вона шкутильгає, тяжко закидує мішок на спину, тремтячими від старості руками підпалює самокрутку, але обличчя лишається майже непорушним.

Як можна було вийти з цієї ситуації — чесно, не знаю. Нерідко ми бачимо навіть у голлівудських фільмах проблеми з таким гримом.

Звуки тиші

Те, за що однозначно варто виокремити цей фільм, так це за звуковий і музичний супровід. Ну, по-перше, тут герої говорять тоді, коли говорять — немає відчуття, що їх переозвучили (як це було у «Червоному», як це, очевидно, буде у «Щоденнику Симона Петлюри» тощо). Бо у мене завжди виникало питання: чому, коли ми дивимося голлівудські картини в оригіналі, немає розриву між сценою і голосом героя, а в наших стрічках є відчуття, що акторів переозвучили зовсім інші люди.

Музики тут небагато, але це добре, бо сцени часто її просто не вимагають. Замість музики тут є звуки. Звук шурхотіння лісу, поставленої на поріг валізи, смоктання льодяників…звук тиші. Тут вона дійсно звучить і, як наслідок, сцена не вмирає, навіть якщо вона статична.

Короткий висновок

Тож що, зрештою, за фільм такий — «Брама»? На мою особисту, суб’єктивну думку — це один з небагатьох українських сучасних фільмів, який вдався і за який не соромно. Так, тут є певні недоліки у графіці, шрифтовій роботі, але це все відходить на другий план, бо ти захопливо спостерігаєш за тим, що відбувається на екрані, а не позіхаєш і не думаєш, як би швидше вийти із зали. Мені не здається, що картина збере багато грошей у прокаті, але це той фільм, який має що сказати глядачу.

Текст, фото: Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Думки, висловлені в рубриці «Колонки», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції ІА Дивись.info.