Львівські сторінки Першої світової (фото)

Колонка історика Івана Хоми.   

104 роки тому розпочалась Перша світова війна, яка так і не навчила людство уникати або вирішувати глобальні проблеми не вдаючись до нових війн.

Загалом Перша світова війна в масовій свідомості асоціюється переважно з подіями в Західній Європі – танки, дирижаблі, Мата Харі, «Прощавай, зброє!» і «На Західному фронті без змін».

Про те, що відбувалося на Східному фронті і, зокрема, в Україні, пам’ятають менше: знакових подій тут трапилося порівняно небагато, а подальші десятиліття за напругою і драматизмом з лихвою їх перекрили. Радянський «агітпроп» та історіографія дуже обмежено включила Першу світову в колективну пам’ять. Не було добрих підстав для творення великих міфів, навіть і навколо участі «робітників, селян та військових» у війні. Події війни були «засліплені» міфами про більшовицький жовтневий переворот, класову боротьбу, буржуазних-націоналістів тощо. Особливо знання про Першу світову були затьмарені Другою світовою та її результатом для СРСР, адже міф про «Побєду» і сьогодні засмічує свідомість українців.

Про маловідомі факти Першої світової війни що стосуються Львова та Галичини розповідає к.і.н., завідувач сектора бібліології Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка Ігоря Петрія.

Наше місто, як і загалом Галичина, пов’язане з певними знаковими подіями, що мають відношення до початку та перебігу війни.

Наприклад, саме у Львові народилася одна з найбільш загадкових персон європейського шпигунського ремесла – полковник австро-угорської контррозвідки Альфред Редль.

Протягом передвоєнних років він передав російській розвідці чимало цінної інформації, а за рік до початку війни був викритий і покінчив життя самогубством.

Син львівського залізничного службовця Альфред Редль став (анти)героєм гучного шпигунського скандалу

Зі Львовом опосередковано пов’язана і біографія Петра Нестерова – російського авіатора, одного з першопроходців вищого пілотажу. Він загинув на початку вересня 1914 р. поблизу Жовкви, здійснивши таран австро-угорського літака (перший в історії авіації). Транзитом через Львів тіло Нестерова доправили до Києва, де й поховали, а на початку 1950-х, в рамках боротьби з «неправильною» топонімікою та «укріплення російсько-української дружби», Жовкву перейменують на його честь.

Зрештою, статус великого адміністративного центру і майже прикордонного міста передбачав, що у Львові нудно не буде. Він мав суттєве значення і для австро-угорського військового командування, і для російських спецслужб, які з перемінним успіхом вели розвідувальну діяльність на території Галичини. Іноді щастя росіян зраджувало, і тоді з’являлися повідомлення про черговий судовий процес над шпигунами або агентами впливу. Останній з них, так званий «процес Бендасюка», закінчився за три тижні до фатальних пострілів у Сараєво. Вину підсудних не довели.

Москвофільському журналісту Семену Бендасюку судилося довге і непересічне життя: під час окупації він співпрацював з російською адміністрацією, транзитом через Росію виїхав до США, наприкінці 1920-х рр. повернувся до Львова, де і помер уже за Брєжнєва.

На той час привид майбутньої війни вже давно блукав Європою. Про те, що вона триватиме чотири роки, забере мільйони життів і до краю виснажить економічні сили, тоді не думав ніхто. На війну покладали надії всі основні дійові особи: великі держави сподівалися розширили території і збільшити грошові потоки, бездержавні народи сподівалися – і як виявилося, небезпідставно – отримати внаслідок війни шанс на здобуття державності.

«Як Росію побідять, то вже вона перестане бути тою тюрмою народів і робочого народу, якою є тепер. Годі сегодня сказати, що з нею станеться. Але ми, Українці, повинні собі бажати, щоби від Росії відорвали всю Україну з Київом, Полтавою, Черниговом, Харковом, Донщиною, Кубанщиною та берегами Чорного моря», – закликав виданий в середині серпня маніфест Головної Української Ради «Війна за волю України».

Схожі настрої плекали і польська та єврейська спільноти, яким було добре відомо про жорстку русифікаторську політику та єврейські погроми в Російській імперії. Втім, перший місяць війни на російському фронті успіхів Австро-Угорщині не приніс. Цісарсько-королівська армія не зуміла спинити російський наступ, їй довелося відступити на захід, залишивши в тому числі і Львів, який 3 вересня 1914 р. зайняли російські війська. Розпочалася окупація міста, яка тривала більше дев’яти місяців.

3 вересня 1914 р. Перший патруль козаків на площі Ринок (фото: Центр міської історії)

Єдиним позитивним моментом окупації можна назвати те, що зав’язалося більш-менш інтенсивне спілкування між українцями галицькими і наддніпрянськими, які за інших умов не могли би перетнутись у просторі. Журналіст Федь Федорців пізніше згадував: «Одягнені в російську військову форму українці, з добрячими очима, зі здоровими, опаленими обличчями, з вогниками вдоволення в очах, читають “малоросійські” вивіски, питають за українськими книжками, особливо за нецензурованим “Кобзарем”, облягають книгарню Шевченка...». Остерігаючись небажаного впливу на світогляд своїх військових, окупаційна влада від гріха подалі заборонила розповсюдження книг, які не пройшли російську цензуру.

Цим єдиним фактором, власне, позитив для українців і обмежувався. Нова влада відразу ж задекларувала «російську» сутність Галичини і розпочала відповідні дії. Перший номер газети «Діло» під окупацією, який вийшов 5 вересня, так і залишився єдиним. Спроби українських делегатів порозумітися з російськими урядовцями не мали успіху: в кращому випадку їх чекало ввічливо-прохолодне ставлення, в гіршому – відверте хамство. Дуже швидко окупанти приступили до нейтралізації Андрея Шептицького: у нього провели низку обшуків, і незважаючи на те, що вони не дали жодного результату, митрополита взяли під домашній арешт, а 19 вересня вивезли зі Львова на територію Російської імперії. До міста він повернувся лише в середині 1917 р., після Лютневої революції та падіння монархії в Росії.

У непростому становищі опинилися і львівські євреї, поведінку військових і чиновників стосовно яких визначала розповсюджена в Росії антисемітська ідеологія. Тож від самого початку окупації розпочалися цілеспрямовані грабунки «за національною ознакою», а 27 вересня у Львові відбувся єврейський погром, який супроводжувався людськими жертвами. В цілому ж криміногенна ситуація в окупованому Львові залишала бажати кращого, а вуличні пограбування і мародерство перетворилися на буденну банальність.

Основна ж частина львів’яни під час окупації переймалася задоволенням базових потреб, що було непросто: ділова активність у місті завмерла, банківські установи евакуювалися разом з готівкою, а доставку до міста продуктів і палива ускладнювали бойові дії. В цих умовах розцвів чорний ринок, а з настанням осінніх холодів городяни взялися рубати на дрова все, що завгодно: від парканів до міських дерев.

У зв’язку з цим варто згадати добрим словом віце-президента Львова Тадеуша Рутовського, який в період окупації виконував обов’язки президента міста. Під його керівництвом було створено мережу дешевих кухонь і чайних, організовано низку притулків для дітей, вирішено проблему дрібної монети шляхом випуску бон. Сучасники настільки високо оцінили роботу Рутовського, що після його смерті у 1918 р. перейменували на його честь вулицю Театральну.

Тадеуш Рутовський виконував обов’язки президента Львова у 1914–1915 рр.

З плином часу життя міста повернулося до відносно спокійного ритму, однак почалися масові переслідування, головно проти українського середовища. Наймасштабніша акція відбулася проти ночі 18 лютого 1915 р., коли заарештували кількадесят представників національно-демократичного руху, в тому числі Володимира Охримовича, Степана Федака, Іларіона Свєнціцького та інших. Надалі російська жандармерія поводила себе непослідовно, то звільняючи затриманих з-під варти, то знову заарештовуючи, як-от напередодні візиту до Львова російського імператора Ніколая ІІ, коли ненадовго заарештували близько 300 «неблагонадійних» осіб.

У травні 1915 р. розпочався Горлицький прорив австро-німецьких військ, унаслідок якого російська армія була змушена залишити більшу частину Східної Галичини. 20 червня, коли вже було відомо, що російські війська покинуть Львів, з міста вивезли 37 заручників з числа найвідоміших та/або найзаможніших городян. На прощання росіяни здійснили збройний напад на низку житлових будинків і крамниць та влаштували кільканадцять підпалів. 22 червня до Львова увійшли війська Центральних держав. Місто зайняли швидко і майже безболісно, але не обійшлось і без вуличних боїв: на Личакові австро-угорський патруль зіштовхнувся з російським загоном, зав’язалася стрілянина, в результаті якої трапилися жертви серед цивільних.

З поверненням австро-угорських військ та адміністрації Львів повернувся до більш-менш спокійного, з поправкою на воєнний час, життя. Спокій дещо порушився влітку 1916 р., під час нового наступу росіян, але врешті фронт зупинився достатньо далеко від міста. Однак щасливим це життя назвати важко – городяни фактично балансували на межі фізичного виживання. Клопотів додавали й епідемії: влітку 1915 р., із просуванням військ на схід, у місті запанувала холера, три роки потому з’явилася нова пошесть – зловісна «іспанка», наймасштабніша у світовій історії пандемія грипу.

Одним із підсумків війни став розпад Австро-Угорської імперії і створення на її уламках нових держав. Ця чаша не оминула й наш край, і якщо для інших провінцій імперії завершення війни дало змогу перевести подих, то для Галичини розпочався новий виток збройного протистояння – на цей раз між поляками та українцями.

Думки, висловлені в рубриці «Колонки», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції ІА Дивись.info.