Польський історик українського походження дослідив, наскільки завищені жертви поляків на Волині

Про це пише у своїй статті «Міф «100 тисяч…» Євген Місило, польський історик та архівіст українського походження, директор приватного Українського Архіву у Варшаві, колишній співробітник Польської Академії Наук, член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові та Нью-Йорку.

Ніхто їх не рахував у момент заподіяння смерті. Ніхто не записував їхніх прізвищ у момент погребіння в безіменних могилах, ярах. Їхні прізвища вціліли тільки у пам’яті тих, хто вижив. Сьогодні кількість замордованих постійно зростає. Незважаючи на плин часу, брак грунтових досліджень, нових заходів. З початкових 40 тисяч жертв на Волині (і 100 тисяч на усьому прикордонні), швидко стало 60, потім 70 і 80 тисяч. Торік президент Анджей Дуда, покладаючи 11 липня у Гданську квіти біля пам’ятника «Пам’яті жертв винищення польського населення на Волині», говорив вже про «понад 100 тисяч замордованих на Волині». Ще того ж дня на порталі prezydent.pl написали, що «є також оцінки про 120-130 тисяч жертв на Волині». Кілька днів тому воєвода люблінський Пшемислав Чарнек в інтерв’ю для Радіо Любліна без запинки виголошує число 130 тисяч замордованих, а TV Trwam у трансляції зі Сагриня – 200 тисяч польських жертв «волинської різні».

Це значно більше, ніж загальні польські втрати за загиблими протягом 5 років на усіх фронтах Другої світової війни (120 тисяч), включно з вересневою кампанією, Варшавським повстанням, партизанськими  битвами, на західному фронті, форсуванням Одера, штурмом Ниси, Монте-Кассіно.

На інтернет-форумах, у дискусіях вікіпедистів, публікаціях кресових середовищ, кількість замордованих порядку 200-400 тисяч не є нічим винятковим.

Якщо йдеться про загальну кількість поляків, замордованих на кресах (прикордонні), «рекордсменом» був вже померлий професор Едвард Прус. Публічно стверджував, що має докази щодо вимордовання українцями 500 тисяч поляків. Незважаючи на те, що його коронне джерело, до якого він посилається, заява президента України Леоніла Кучми, виявилася фальшивкою – зрештою не єдина, яка, як стверджують знавці предмету, Прус сфабрикував для просування тези про «українське людовбивство» – думки не змінив до смерті.

Пізніше «міф» про півмільйона польських жертв багаторазово дублювало Товариство вшанування жертв злочинів українських націоналістів у Вроцлаві і його голова Щепан Сєкерка, зокрема у листах та петиціях, надісланих до президента РП, сейму, ЗМІ. На інтернет-форумах, у дискусіях вікіпедистів, публікаціях кресових середовищ, кількість замордованих порядку 200-400 тисяч не є нічим винятковим.

Ось тільки замість зростання фіктивних прибутків, зростають віртуальні жертви.

Ми є, ймовірно, свідками народження польської версії креативного бухгалтерського обліку. Ось тільки замість зростання фіктивних прибутків, зростають віртуальні жертви. Насамперед у нічим необмеженій уяві кресових середовищ, потім – ЗМІ, вікіпедистів, а наприкінці – у свідомості польського суспільства. Тільки польський державний борг зростає швидше. За фінансове шахрайство загрожує суворе фінансове покарання, у тому числі позбавлення волі. За друге, шляхом несанкціонованого маніпулювання кількістю жертв, у Польщі не загрожує нічого. За умови, що це стосується українців.

Ті 100 тисяч жертв «волинської різні» з публічного дискурсу легко перейшли до наукового тиражування. Це механічно повторюване число, як і дата 11 липня 1943 року, під час щорічних свят, ювілейних конференцій, дискусійних панелей, у виступах політиків, резолюцій сеймських та недільних проповідей.

Мертвий поляк – жертва геноциду. Мертвий українець – це дедалі частіше просто помилка в статистиці.

Якщо в цих висловлюваннях є якась різниця, то, можливо, що хтось подасть її з сором’язливим коментар про те, що жертви теж були з української сторони. За даними Польського інституту національної пам'яті, це було 20 тисяч убитих, за останньою заявою президента Дуди – ледь 4 тисячі. Проте щоразу стверджується, що ці 20 тисяч українських жінок та дітей не були вбиті навмисно і цілеспрямовано (це було б геноцидом), але у відповідь на попередні вбивства УПА.

І хоча це часто суперечить цій хронології, то розділення смерті на завдані у «бійні» і «помсту», є сьогоднішнім стандартом. Мертвий поляк – жертва геноциду. Мертвий українець – це дедалі частіше просто помилка в статистиці. Будь-якої «симетрії» смерті не може бути.

Зрештою слово «симетрія» є одним з тих евфемізмів, які останнім часом у Польщі роблять запаморочливу кар’єру. Подібно до «профілактичних та репресивних дій», «польського національного руху» як квінтесенції патріотизму та «українського націоналізму», а також «бандеризм» як суть генетичних злочинів. Для симетрії список заборонених евфемізмів включає, серед іншого, «польсько-українське примирення», «польська окупація», «польські концентраційні табори», «війна в Україні». Список все ще відкритий.

Міф «6 мільйонів»

Зростаюча кількість поляків, вбитих на Волині та кресах, деякими дослідниками розглядається як реакція на «перегляд» у мінус всіх встановлених польських втрат, понесених від радянських та німецьких рук під час Другої світової війни. З дня на день Польща та польська нація, яка протягом багатьох десятиліть вважалася найбільшою жертвою нацистського геноциду, опинилися далеко позаду не лише України та Росії, але й Білорусі, яка за кількістю жителів зазнала найбільших втрат від рук німецьких окупантів (2,5 мільйона убитих і замордованих, близько 28% населення).

6 млн. 28 тис. загальних польських втрат – це число подавалося майже півстоліття в кожній енциклопедії з часів Польської Народної Республіки

Один із нійгучніших «переглядів» у кількості 6 млн. 28 тис. як загальних польських втрат, понесених під час Другої світової війни. Це число подавалося майже півстоліття в кожній енциклопедії з часів Польської Народної Республіки, у кожному підручнику історії. На думку доктора Матеуша Гняздовського з Інституту міжнародних відносин, ця кількість стала однією з основ тодішньої історичної політики комуністичної держави, свідченням того, як польська нація постраждала під гнітом німецького окупанта.

2008 року в «Польському дипломатичному огляді» (№ 1/2008) доктор Гняздовський опублікував документ, в якому йшлося, що цю кількість вигадав у грудні 1946 року член Політбюро ЦК ППР, держсекретар Президії Ради Міністрів Якуб Берман, який наказав довільно встановити кількість смертей на 6 мільйонів осіб. Потім він рекомендував додати 28 тисяч, щоб виглядало більш «надійно».

людям це не подобається, коли такі символи руйнують

Професор Чеслав Мадайчик з Інституту історії Польської академії наук, який першим оголосив про те, що кількість втрат набагато нижча і становить не більше 6 мільйонів, а близько 3 мільйонів вбитих євреїв та менше мільйона поляків, була відхилена.

«Його перетворили на майже національного зрадника. І насправді вже тоді було відомо, що кількість у 6 мільйонів було взято зі стелі. Однак протягом багатьох років вона стала символом польського страждання під час війни. І людям це не подобається, коли такі символи руйнують», – говорить професор Томаш Шарота, також історик Польської академії наук.

Згодом професор Кшиштоф Ясєвич у своїх публікаціях на підставі транспортних списків військ НКВС, знайдених в радянських архівах, «переглянув» кількість поляків, депортованих з прикордонних земель в глибину СРСР у 1939-1941 роках, знизивши її з 2 млн до 320-340 тисяч депортованих і 62 тисяч засуджених, а потім вивезених до трудових таборів, тобто уп’ятеро. І в цьому випадку автор зустрічався з масованою, агресивною критикою не лише мешканців прикордоння, але й наукових кіл. Додамо, що з цих 400 тисяч польських громадян принаймні 1/3 – українці, білоруси, литовці та євреї. Як повідомляє професор Рафал Внук з Інституту політичних досліджень Польської академії наук, під час третьої депортації з числа 80 тисяч 84% депортованих – євреї.

кількість поляків, вбитих у нацистському німецькому концентраційному таборі Освенцима, була переоцінена принаймні ушестеро

Ще одним шоком став «перегляд» польських жертв Konzentrationslager Auschwitz (Освенцим). На думку видатних польських істориків, професора Войцеха Матерськего та професора Томаша Шароти, співавторів виданої 2009 року Інститутом національної пам'яті праці «Польща 1939-1945. Особисті втрати та жертви репресій під час двох окупацій», кількість поляків, вбитих у нацистському німецькому концентраційному таборі Освенцима, була переоцінена принаймні ушестеро: з раніше повідомлених 4-5 мільйонів (в тому числі 3-4 мільйони євреїв та мільйона поляків) фактично померли там не більше 140-150 тисяч поляків та близько 1,1 мільйона євреїв.

Офіційні втрати цивільного населення під час Варшавського повстання також зменшилися учетверо. Відразу після війни було виділено 700 тисяч жертв, а потім ще чверть мільйона, і, згідно з останніми дослідженнями, померли близько 150 тисяч мирних жителів і 20 тисяч повстанців.

«Табір в Освенцимі та повстання поглинули 300 тисяч жертв після додавання мирних жителів, загиблих під час кампанії 1939 р. (близько 50 тис.), а також загиблих на всіх фронтах польських солдатів (близько 120 тис.), кількість німецьких жертв не перевищить півмільйона. Масштаб репресій був не такий великий, як може здатися. Я знаю, що це може бути шокуючим, але ми говоримо не про мільйони, а про сотні тисяч польських жертв», – зазначив професор Кшиштоф Ясєвич у «Міфі про шість мільйонів». [«Плюс Мінус» – додіток до «Rzeczypospolitej» від 6.06.2009 р.]

«Узгодження і компроміси»

Це також може шокувати, що ці 100 тисяч вбитих поляків на Волині не є результатом багаторічних архівних досліджень, кропітким підрахунком «трупів» та ще більшої кількості висновків, проведених прокурорами Інституту національної пам'яті, а є насамперед результатом угод, прийнятих з прикордонними (кресовими) організаціями. Закулісність однієї з цих перших спроб описав у своїх мемуарах «Дорога до правди про події на Волині» (2006) Анджей Жупанський. На його думку, термін «компроміс» буде більш точним у цьому випадку.

З паном Анджеєм Жупанським, багаторічним головою Об’єднання солдатів 27-го Волинського піхотного відділення Армії Крайової, я познайомився під час конференції «Польща-Україна. Складні запитання», зустрічі в Сеймі в Парламентській групі Польща та Україна і наші приватні переговори під гаслом «Подаймо руки над могилами». Він був людиною справедливою, високої особистої культури, яка прагнула до польсько-українського примирення через правду. Він характеризувався досить незвичайною поміркованістю в оцінці кількості жертв та відсутності гніву, характерної для більшості активістів кресових організацій, через що мав багатьох ворогів у своєму оточенні. [https://pl.wikipedia.org/wiki/Andrzej_Żupański]

Ми знали, що найбільш ймовірна кількість втрат на Волині становить близько 50 тисяч (з 34 тисяч перевірених).

У розділі під назвою «Розбіжності при оцінці втрат» А. Жупанський пише: «У травні 1995 року у Вроцлаві була організована конференція Асоціації пам'яті жертв злочинів українських націоналістів. Делегація округу [Wołyńskiego - E.M.] (W. Filar, A. Żupanski) взяла участь у конференції, тому що нас дуже цікавила ця тема. Ми розраховували на оголошену участь провінційних представників Комісії з розслідування кримінальної справи проти польської нації, присвяченій злочинам українців. Ми сподівались отримати більше інформації про кількість потерпілих – особливо з III Району АК: у Львівській, Станіславській та Тернопільській областях. Як ми вже писали про це раніше, нам все ще бракувало надійних оцінок.

На жаль, нічого не виходило з нашої надії, тому що прибув тільки Ришард Котарба, який протягом багатьох років працював над втратами Польщі на Тернопіллі. Він стверджував, що його дослідження поки що (дослідження все ще проводяться) смертей від рук українців лише близько 1500 поляків. Таке твердження викликало обурення серед тих, хто зібрався.

Таке ж або більше невдоволення викликала наша відмова прийняти зачитану заяву. Ми не могли погодитися визначити польські втрати у всьому конфлікті у кількасот тисяч людей, оскільки це означатиме відсутність більш широких знань про кількість вбитих людей. Кілька сотень тисяч може бути і двісті тисяч, і вісімсот тисяч. Наше пояснення причин відмови не було прийнято, а відхилення було висловлено без нашого захисту. Відтепер А. В. Жупанський, а також певною мірою В. Філар, який кілька років писав ці слова, мав дуже погану репутацію у Вроцлаві.

Ця завищена оцінка польських втрат дратувала нас протягом наступних років. Ми знали, що найбільш ймовірна кількість втрат на Волині становить близько 50 тисяч (з 34 тисяч перевірених). Коли ми чули кількість півмільйона, ми знали, що це абсурд, тому що втрати в кожній з трьох південно-східних провінцій повинні бути утричі більші, ніж на Волині!»

«Чи пан поляк!?»

Прочитавши цей фрагмент спогадів, я зателефонував панові Ришарду Котарбі і запитав, чи це дійсно так, як описав Анджей Жупанський. Підтверджено.

«Я вперше в житті відчув щось подібне. Коли я звітував про кількість поляків, вбитих на Тернопіллі, відповідно до тодішнього стану нашого дослідження, зал здійняв галас, люди підійшли до мене і кричали: «Чи пан поляк!?»

Представник української сторони доктор Степан Макарчук, не надав ніяких цифр польських чи українських втрат. Навіть оцінки.

Через чотири роки Ришард Котраба на запрошення Анджея Жупанського поїхав до Луцька і взяв участь у 4-му семінарі «Польща-Україна: складні питання» (3-5 листопада 1999 р.). Він був одним із двох спікерів польської сторони у частині під назвою: «Втрати населення в Східній Галичині в роки Другої світової війни 1941-1945 рр.». Він виголосив презентацію: «Злочини українських націоналістів проти польського населення в Тернопільському воєводстві 1941-1945 років». Кількість вбитих поляків у цьому воєводстві зараз набагато вища, на 8 тисяч. На думку другого польського референта, доктора Гжегожа Грицюка, історика з Вроцлавського університету, загальні втрати на Галичині, тобто в провінції Львів, Станіславів та Тернопіль, становлять не більше 20-25 тисяч. Представник української сторони доктор Степан Макарчук, не надав ніяких цифр польських чи українських втрат. Навіть оцінки.

«Я бачив, що українська сторона була повністю непідготовлена, – згадує Котраба. – Ми мали великі знання, факти, підтверджені свідченнями тисяч свідків, кількістю жертв та назвами місць. Вони практично не знали жодних знань».

Цей фрагмент виступу Ришарда Котраби надзвичайно важливий для подальшого обговорення. Саме тоді, під час тих семінарів польська сторона, і перш за все прикордонні кола, нарешті переконалися, що, маючи за партнера українського історика, який не мав навіть елементарних знань про кількість жертв польсько-українського конфлікту, зможе нав'язати як Україні, так і і польському суспільству не тільки власне бачення генезису, курсу та наслідків «волинської різні», а насамперед кількість жертв. І ця ситуація триває досі.

Дискусії між українськими та польськими істориками наближають нас до порозуміння

Наведені польським істориком дані ставлять під сумнів усе те, що сьогодні активно пропагується польським політикумом. ІА Дивись.info звернулася до Володимира В’ятровича, голови Українського інституту національної пам’яті щодо можливості подальшого діалогу між науковцями та готовності української сторони до подальших дискусій:

«Пан Євген Місило цілком слушно зауважив про неготовність українських істориків до цієї дискусії, але це інформація тих часів, коли відбувалися семінари «Україна-Польща: важкі питання», тобто це кінець 90-их – початок 2000-их років. Думаю, зараз українські історики цілком готові до такої дискусії, зокрема завдяки тому, що врешті відкрилися архіви, і українські історики можуть теж готуватися, опираючись на архівні документи, чого вони були позбавлені буквально до 2015 року. Мені здається, що це прекрасно усвідомлюють польські політики і, власне, через все це ініціювали польське законодавство, яке фактично робить неможливими нормальні дискусії між українськими та польськими істориками, тому що, можливо, що ці дискусії підважать ті тези, які зараз у Польщі вже набули якихось законодавчих аксіом.

Дискусію не можливо проводити через польське законодавство. Мова йде про закон про інститут національної пам’яті, зміни до якого передбачають кримінальну відповідальність за незгоду з тим, що у цьому законі називається «злочинами українських націоналістів». І ми бачимо вже, що цей закон навіть намагаються використати. Є погрози щодо притягнення до кримінальної відповідальності історика Григорія Куприяновича тільки за те, що він розповідав про вбивства, які чинилися Армією Крайовою в селі Сагринь, де було вбито кілька сотень українців. Відповідно ситуацію може вирішити тільки відміна цього закону Польщі. І тоді, я цілком певен, дискусії відновляться. А ці дискусії є надзвичайно важливі – вони наближатимуть нас до порозуміння між поляками та українцями».