«Якщо ми живемо у цивілізованому суспільстві, то смерть з волі пацієнта повинна бути легалізована», стверджує відомий нейрохірург та автор бестселерів Генрі Марш.

Стаття британського нейрохірурга була опублікована у The Times та вперше виходить українською мовою у перекладі Наталії Солук із дозволу автора.

Публікуємо переклад повного тексту Генрі Марша:

«В кожного своя смерть. Швидка або повільна, безболісна, або ж в муках. Смерть для декого може бути жахіттям (щоб там не говорили лікарі паліативної медицини), а дехто просто тихо відходить з цього життя. Але лишень у зовсім рідкісних випадках смерть є легка, і  більшість з нас закінчить свої дні у лікарнях, дехто  – у будинках престарілих, під наглядом чужих людей, в умовах не таких, як би хотіли, на відміну від наших предків, які зустрічали смерть у рідних домівках. І хоча медична наука досягла багато, вона ж (медицина) спричинилася і до того, щоб смерть для багатьох з нас була тривалим та не вельми приємним лікарняним випробуванням. Тепер більшість із нас доживе до глибокої старості.

І хоча медична наука досягла багато, вона ж (медицина) спричинилася і до того, щоб смерть для багатьох з нас була тривалим та не вельми приємним лікарняним випробуванням

Як би ми вправно не загартовували наше тіло та мозок фізичними тренуваннями, інтелектуальними вправами та здоровим харчуванням, вони неминуче зношуються. Більшість з нас доживе до свого раку, у багатьох розвинеться слабоумство. У наших предків вибір був невеликий – вони вмирали швидко, зазвичай від інфекцій, переважала з яких супутниця старості – пневмонія. Але завдяки сучасним лікам ми тепер живемо набагато довше, хоча і почуваємося більш виснажено та платимо за це неприємними побічними наслідками та довгим перебуванням на лікарняному ліжку. Не лише це може сигналізувати про наш кінець. В той час як наші предки жили спокійно, навіть не підозрюючи, що вони невдовзі помруть, сучасна діагностика зробила можливим зпрогнозувати погіршення нашого стану та смерть, в той час як ми себе прекрасно почуваємо і ні про що не здогадуємось.

Еволюція тільки посилила відчуття страху смерті, що однозначно закарбовується у нашому мозку. Таке відчуття цілковито виправдане для наших попередників, які могли померти молодими і таким чином поставити під загрозу виживання своїх дітей. Але скільки треба докласти зусиль, щоб уникнути смерті у сучасному світі? Коли стареча слабість стане для декого з нас тягарем або коли лікарі повідомлять, що жити залишилось зовсім мало? Чи коли ми станемо забудькуваті і у нас діагностують хворобу Альцгеймера або ще якесь нещадне слабоумство?

Мабуть, небагато з нас за тих обставин волітиме прискорити смерть.

Якщо ми ще не в руках лікарів, то завжди зможемо вкоротити віку. Правда це не легко, бо слід застосувати насильство. Ану спробуйте стрибнути з висоти, перерізати горло чи закинути на шию зашморг, або ж застрелитись, як у Сполучених Штатах, де від зброї щорічно гине 20 000 людей. Це геть не легко для самогубця і шок для рідних.

В декількох країнах, а саме в Нідерландах, Бельгії, Канаді, Швейцарії, Індії, шістьох штатах Америки, а віднедавна і в штаті Вікторія (Австралія) лікарі мають право приписувати препарат (зазвичай барбітурат), за допомогою якого пацієнт може гідно і спокійно померти. (Нещодавно в парламенті проходили дебати з приводу того, що дані ліки можуть викликати страшенний біль. Звісно, це повна нісенітниця).Такі дії можуть мати різні назви: евтаназія, милосердне умертвіння, суїцид вчинений з допомогою сторонніх осіб або смерть з волі пацієнта.

Термін «евтаназія» краще використовувати у випадках, коли лікарі вбивають пацієнтів без їхньої згоди, так як це було в нацистській Німеччині

Термін «евтаназія» краще використовувати у випадках, коли лікарі вбивають пацієнтів без їхньої згоди, так як це було в нацистській Німеччині. Під час дискусії даний термін  дуже важливий  для того, щоб правильно зрозуміти  поняття «смерть з волі пацієнта» ( саме йому я надаю перевагу). Цей термін можна застосувати тільки у тих випадках, коли пацієнт, якщо говорити мовою закону,  перебуває при здоровому глузді, щоб прийняти таке рішення. Його не можна застосовувати до пацієнтів,  в яких  внаслідок хвороби, травми або похилого віку мозок не працює раціонально, в результаті чого людина не може самостійно приймати рішення сама за себе. Тому «смерть з волі пацієнта»  не є «евтаназія». Не лікарі вирішують, чи варто пацієнту померти, а сам пацієнт приймає свідоме рішення відійти з цього світу. Чому ж ми маємо тоді відмовляти  іншим у вчиненні їхньої волі?

Якось лорд Деннінг 1 зазначив, що забороняти комусь допомагати іншим вбити себе виглядає дещо дивно. Адже як може бути незаконною допомога іншим у чомусь,  якщо ця допомога сама по собі не є незаконною.

Але у Сполученому Королівстві більшість членів парламенту та Британська Медична Асоціація (БМА) невблаганно противляться такій легалізації, не зважаючи навіть на той факт, що постійні опитування демонструють протилежну думку. Значна більшість людей висловлює своє «за» і тільки галаслива меншість виступає проти такого закону.

Серед аргументів на свій захист вони називають порушення прав людини та безжалісне заподіяння страждань багатьом.

І тут як завжди на заваді стає релігія. Бог забороняє самогубство.  «Якби Творця Найвищого закон не суперечив самогубству» як казав Гамлет 2. Тому неправильно допомагати людям вбивати себе  і тут вся річ полягає у нашій вірі та релігійних переконаннях. Тому такі люди не мають права нав’язувати свою думку тим, хто не поділяє її.

Ще одним вагомим фактором опоненти називають депресію або душевну хворобу, коли люди в такому стані не здатні відповідати за свої вчинки. Але чи не можна таку проблему легко вирішити за допомогою наглядових органів?

У країнах, де смерть з волі пацієнта легалізована, немає жодних даних про те, що такий фактор є проблемним. І дійсно, стати пацієнтом Швейцарської клініки Dignitas – це тривалий і коштовний процес, який вимагає ретельних медичних та психіатричних обстежень, в результаті яких багато пацієнтів отримували відмову. І такі процедури застосовуються і в інших країнах, де право на смерть узаконене державою. Зрозуміло, що людям, які налаштовані на самогубство внаслідок депресії чи психічних розладів надають відповідну психологічну допомогу, а не дозвіл на смерть. Не так вже й важко відрізнити глибоку депресію від свідомого бажання прискорити смерть через невиліковні рак, слабоумство, хворобу рухових нервів чи схожі захворювання.

Окрім цього, противники такого закону вважають, що існує тонка грань між смертю з волі пацієнта та евтаназією. Саме так вчиняли зі старими та немічними, інвалідами та душевно хворими в нацистській Німеччині. «Видумають ще й нормативи по смерті», саме так у розмові зі мною висловився один чиновник. Так чи інакше – прихильники такого твердження не уточнюють як саме – смерть з волі пацієнта призведе до того, що кволих, ранимих та калік залякають і вони звертатимуться до лікарів з проханням вбити їх, навіть якщо насправді вони цього не хочуть.

Смерть з власної волі існує у двох формах. Першу практикують в Америці та Канаді. Її також пропонував лорд Фалконер 3 у своєму законопроекті, який був відхилений. Суть її полягає в тому, що пацієнт, прогноз якого лишень пів року, має право померти за власною волею. Нещодавно ми дізналися про 104-річного науковця з Австралії Девіда Ґудола. Він хотів завершити своє життя, оскільки воно стало для нього непосильною ношею. Він був змушений відправитись до Швейцарії, тому що ніхто не знав, чи помре він протягом цих шести місяців. На прес-конференції він свідомо говорив про це, а також про своє розчарування, що може і не померти у рідній домівці. Родина  підтримала його бажання і, зібравши кошти, дала змогу містеру Ґудолу полетіти бізнес-класом в свою останню подорож до Цюріха. У Нідерландах, Бельгії та Швейцарії існує додаткова умова для таких випадків. Ваше прохання задовільнять, якщо вас чекає майбутнє з невиліковною хворобою.

Наприклад, юнак з Англії після гри у регбі залишився повністю паралізованим і тому, не маючи жодних шансів на одужання, обрав клініку Dignitas, щоб померти. Мені відомо, що те саме зробили і кілька старших англійських лікарів, у яких діагностували ранню стадію хвороби Альцгеймера. У Голландії та Бельгії кільком пацієнтам, які перебували у затяжній хронічній депресії і яким жодне лікування не допомогло, теж надали право померти.

Люті противники законопроекту лорда Фалконера заявляють, що дозвіл на право померти людям, яким залишилось жити 6 місяців швидко перейде у закон про смерть для людей, які страждають від невиліковної хвороби

Люті противники законопроекту лорда Фалконера заявляють, що дозвіл на право померти людям, яким залишилось жити 6 місяців швидко перейде у закон про смерть для людей, які страждають від невиліковної хвороби. І тоді, як вважають опоненти закону, це спричинить масові вбивства з допомогою медицини.

Жодних доказів, щоб підтвердити таке побоювання, не надано. Отож, не потрібно спростовувати те, що не доведено. Але із впевненістю можна сказати – це цілковитий абсурд. Чому право на смерть з волі пацієнта має привести до того, що лікарі вбиватимуть пацієнтів примусово? Хіба Герольд Шіпмен 4  має право представляти нашу професію? Лікарям ми зараз ввіряємо наше життя – чому ж тоді впровадження дозволу на смерть раптом має перетворити їх на вбивць? Браян Рікс, один з найвідоміших представників кампанії за права неповносправних, від початку, ще коли його обговорювали у Палаті Лордів, був проти такого закону оскільки боявся, що до закону зроблять поправки і він пошириться на неповносправних. Але невдовзі після цього, коли він сам лежав на смертному ложі, то написав зворушливого листа спікеру Палати Лордів, в якому зазначив, що помилявся і що змінив свою думку.

Читайте також: Українська медицина робить два кроки вперед і один назад, – відомий британський нейрохірург Генрі Марш (інтерв’ю)

Інший аргумент проти легалізації буде як виправдання для будинків престарілих, які надаватимуть менше своєї допомоги.

Але в країнах, де такий закон вже працює, це не підтвердилося. Будинки для престарілих досі існують у Великій Британії (власне, звідси вони і походять) і я не бачу жодних підстав для того, щоб так не було і надалі.

Однією з найбільш вагомих причин бути проти закону про смерть з волі пацієнта є те, що жадібні діти залякуватимуть своїх стареньких і ранимих батьків, щоб ті прийняли «пігулку смерті», а діти зможуть швидше успадкувати фамільне срібло. Я мало що чув більш безглуздіше. Це не тільки демонструє жалюгідне і зверхнє ставлення до собі подібних, а й – принаймні на моєму досвіді- суперечить тому, що я побачив за час своєї лікарської практики. Майже завжди про смерть просить саме пацієнт, а не рідні, яким взагалі важко змиритися навіть із самою думкою, що близька для них людина відійде з цього життя. Крім цього, з пацієнтами проводять бесіду незалежні спеціалісти (необов’язково, що це повинні бути лікарі) про дату смерті, що теж унеможливлює іншим прискорити чиюсь смерть. Безперечно, якщо виникне такий розлад у стосунках між батьками і дітьми – щось зовсім таке, що суперечить людській природі – хіба погодиться такий батько чи мати, щоб власні діти примусили їх померти? Знову ж таки, немає жодних таких даних у країнах, де смерть за волею пацієнта легалізована.

Останнім аргументом проти такого закону є те, що його наявність налякає хворих та вмираючих пацієнтів і тому їхнє право вибору буде знехтуване. Для мене це виглядає дивакувато. Вважається, що легалізація сприятеме тому, що для пацієнтів лікарні та будинки престарілих – місця, де про пацієнтів піклуються з любов’ю, нічим не відрізнятимуться від таборів смерті. Варто ще раз зазначити: смерть за таким законом є добровільною і може бути застосована тільки до пацієнтів, що розумово здатні усвідомлювати свій вибір. І як би там не було, це не дає право лікарям мати владу над життям чи смертю пацієнтів. Чому ж тоді вмираючі можуть думати, що лікар приймає рішення про їхню смерть, якщо в законі прописано, що це зовсім не так.

Смерть за таким законом є добровільною і може бути застосована тільки до пацієнтів, що розумово здатні усвідомлювати свій вибір

Одна моя колега, лікар паліативної медицини, чию думку я глибоко поважаю, виступає проти такого закону. Але не з жодних перелічених мною причин. Вона каже, що багато з її пацієнтів, коли потрапляють до неї в лікарню, перебувають у жахливому психологічному стані. Вони вважають, що змушені робити те, що було би найкраще для їхньої родини (тобто, вбити себе) в той час, як насправді вони цього не хочуть. Більше того, вона відчуває, як родичі можливо сприяють цьому (маючи благі неегоїстичні наміри). Родина спостерігає як один з батьків або дідусь чи бабуся помирають від раку і не можуть змиритися з їхнім жалюгідним станом, в той час як саме так і потрібно це приймати. Хоча я вважаю, що це радше не причина проти такого закону, але аргумент, щоб не застосовувати його поспіхом.

Розмови з наглядовими органами відтерміновують прийняття рішення і таке затягування часу сприятиме примиренню між хворим та його рідними.

Але як би там не було, факт залишається фактом: воля пацієнта понад усе. Все одно будуть люди, які захочуть самі приймати рішення щодо своєї смерті, тому цілком неправильно перечити їм у цьому.

Воля пацієнта понад усе. Все одно будуть люди, які захочуть самі приймати рішення щодо своєї смерті, тому цілком неправильно перечити їм у цьому

Кожного разу, коли я оперую, є ризик, що щось піде не так, але цей ризик цілком виправданий можливими перевагами від операції.Чи можна те саме сказати про смерть з волі пацієнта? Навіть якщо – а це «якщо» під дуже великим знаком питання – кільком пацієнтам прискорять смерть чи то залякані родичі, чи безсердечні лікарі і органам опіки не вдасться це вчасно зупинити, чи не буде це прийнятною ціною, щоб дати тим пацієнтам, які свідомо хочуть померти, такий шанс? Хоспіси – чудові місця з чудовим персоналом, проте не всі з нас хочуть там помирати. Гаслом кампанії опонентів легалізації закону про смерть з волі пацієнта є «не вбивство, а турбота», але мабуть не всі з нас хочуть, щоб за нами доглядали незнайомці, коли ми будемо при смерті. Ми б краще воліли померти вдома, тоді коли самі оберемо для себе час. Будемо говорити так як є: лише для незначної частини вмираючих пацієнтів є доступні будинки престарілих, а у Британії – рідко,  навіть для людей похилого віку.

Окрім першочергового права для пацієнта самостійно приймати рішення,  є ще два моменти на користь такої легалізації, про які слід згадати. У штаті Орегон, де закон про смерть з волі пацієнта прийняли ще у 1997році, досліджено, що люди, котрі ним зацікавились перебуваючи у хоспісах, насправді не скористались такою нагодою. Знати про те, що коли прийде кінець, він  зовсім не завдасть страждань, є досить переконливим фактором. Як висловився бельгійський лікар паліативної медицини Вім Дістельман у своїй книзі “Пошук усвідомленої смерті”, смерть з волі помираючого варто розглядати як додаток до термінальної допомоги, а не як щось протилежне. Не зважаючи на те, що в Англії смерть з волі пацієнта заборонена законом, у багатьох лікарнях та будинках для старців посиленіше застосовують заспокійливі на останніх стадіях хвороби. Постійно збільшені дози опіатів, відверто виправдані симптомом полегшення, тільки прискорюють зупинку дихання та смерть. А це нічим не відрізняється від евтаназії без згоди пацієнта, як каже доктор Дістельман. Чи не було б краще, якби вживання таких заспокійливих обговорювали з пацієнтами та їхніми родичами і у пацієнта був би хоча б якийсь вибір?

Безперечно, останні події в місті Ґоспорт 5 це чітко продемонстрували. Ризик зловживань набагато більший, коли смерть прихована напівправдою та ефемізмами, ніж коли її відкрито обговорюють з пацієнтами та рідними. А це стане можливим тільки у випадку легалізації смерті з волі вмираючого.

Чи ж невідомо, що тільки правда робить нас вільними?

Вперше я зіткнувся з лицемірством при лікуванні помираючих хворих, коли ще інтерном мусив опікуватись чоловіком з кінцевою стадією раку товстого кишківника. Після невдалої повторної операції на черевній порожнині, метою якої було усунути кишкову непрохідність, у нього розвинулось надзвичайно неприємне ускладнення. Анастомози – шви, якими ми зшили кінці кишківника після видалення його частини – не витримали, і в його черевній стінці виникли численні калові нориці. Іншими словами, в його животі утворилось декілька дірок, через які повільно і невтримно витікав кал. Запах був жахливим. Його поклали в боковій палаті і треба було добряче стримати дихання перед тим, як зайти в неї.

Ми нічим не могли йому зарадити. Він був абсолютно притомний, і, я впевнений, повністю розумів, що з ним відбувається і що він помирає. Він мусив бачити мимовільні вирази наших облич, коли ми заходили, як ми намагались витримати сморід. Ми почали ставити крапельниці з героїном, аби «полегшити йому страждання», і дуже нескоро він таки помер. Я вже три роки як був лікарем, але навіть і подумати не міг про те, щоб наважитись на розмову з ним про смерть, почасти, через те, що ми, фактично намагались вбити його героїном, але відкрито сказати цього не могли.

Пам’ятаю як він сумно дивився мені очі, а я стояв, намагаючись не відводити погляд у вікно, поки сестри виконували свою безнадійну роботу по утримуванню його черевної порожнини в чистоті.

Читайте також: «Хірургія – це залежність». Як Генрі Марш презентував нову книгу у Львові (фото)

Я вже ніколи не дізнаюсь, щоб б він міг сказати, якби я присів край його ліжка і поговорив відверто. Чи я боявся, що він міг попросити мене про «раптову смерть» медико-правовою мовою, тобто порушити закон? Або, я боявся зізнатись йому, що саме це я намагаюсь зробити? Можливо, він так само боявся такої розмови? Говорити про смерть з помираючим завжди важко, але навіть зараз – через сорок років, я виявився боягузом і зрадив його.

Зрозуміло, що ті, хто виступає проти смерті з волі пацієнта, стривожені. Вони стверджують: якщо таке явище легалізують в Англії, це змусить сім’ї пацієнтів і/або їхніх лікарів заговорити про найгірше і приведе до зловживань. Хоча жодних доказів, щоб виправдати такий свій звинувачувальний та негативний погляд на людську природу не надали. А може це тому, що їхнє побоювання має якесь інше, несвідоме походження?

Ті, хто виступає проти смерті з волі пацієнта, стверджують: якщо таке явище легалізують в Англії, це змусить сім’ї пацієнтів і/або їхніх лікарів заговорити про найгірше і приведе до зловживань. Хоча жодних доказів, щоб виправдати такий свій звинувачувальний та негативний погляд на людську природу не надали

Мене завжди дивувало, що найбільш завзяті опоненти абортів та смерті з волі вмираючого зазвичай релігійні люди, які твердо вірять у життя після смерті. Звісно, якщо після смерті життя продовжується, тоді аборт і смерть з власної волі не є абсолютним злом? Чом би не пошукати компроміс про те, що інколи страждання виправдовують прискорену та свідому смерть зі швидким, сподіваюсь, переходом до неба, ніж нехай усе іде своїм ходом, як тепер часто називають інтенсивну терапію? Виглядає так, ніби смерть з волі вмираючого – шахрайство. Нам слід вистраждати смерть, щоб наша душа переродилася. Дехто навіть заявляє, що смерть – це трансцендентне явище, хоча підозрюю, що яким би незрівнянним цей досвід не був, більшу радість він приносить тим, хто спостерігає збоку, а не переживає його на собі.

Можливо, такими людьми більше керує страх власної смерті ніж піклування про те, що буде кращим для решти з нас. Зокрема, страх від думки – справжньої загрози для їхньої віри, що у фіналі залишиться тільки смерть, і нічого після неї.

Генрі Марш

Переклала  Наталя Солук,

викладачка англійської мови кафедри соціально-гуманітарних наук Львівської національної академії мистецтв

 

 

Медична редактура: Андрій Мизак, нейрохірург

* * *

Цього року 104-річний уродженець Великої Британії, біолог Др.Девід Ґудол, прибув зі західної Австралії, де він мешкав, у клініку Eternal Spirit, Швейцарія, щоб там завершити своє життя. Гудол був членом групи Exit International, яка відстоює інтереси тих, хто виступає за легалізацію смерті з волі вмираючого. Більш ніж 20 років він брав участь у кампанії за легалізацію цієї процедури в Австралії. За останні роки його зір та здатність рухатися значно погіршилися. «Я дійсно шкодую, що дожив до такого віку», – сказав він у телевізійному інтерв’ю. Завдяки краудфандінгу для нього зібрали кошти, щоб Девід та його сім’я змогли полетіти бізнес-класом до Швейцарії. У відкритому листі він висловив свій смуток з приводу такої далекої подорожі. Щоб завершити своє життя, Ґудол був змушений покрутити регулятор на крапельниці, щоб смертельне вливання потекло через катетер в руці по венах. Він слухав Оду Радості Бетховена і незадовго після того як музика стихла, помер.

Спочивай з Миром

 

Палата в швейцарській клініці Eternal Spirit, де Девід Ґудол провів свої останні години

 

 

Марк ван Донген

У 2015 році Марк ван Донген, інженер з Данії, що проживає у Брістолі, отримав серйозні опіки 83% тіла після того як його колишня дівчина Берліна Волес облила його кислотою. Він терпів постійний біль, все його тіло від шиї паралізувало, йому ампутували ногу, ліве око він втратив, а на праве майже не бачив. Дозвіл на смерть йому надала Бельгія через «нестерпні фізичні та психологічні муки» і у 2017 році в бельгійській клініці він завершив своє життя. У травні Волес виправдали за вбивство, проте дали пожиттєве ув’язнення за навмисне жбурляння їдкої речовини.

Деніел Джеймс,

Деніелу Джеймсу пророкували велике майбутнє як гравцеві у регбі. Він представляв Англію у віковій категорії до 16 років. Але після невдалої сутички навколо м’яча на тренуванні у 2007 році його паралізувало від грудей до низу. Без жодних прогнозів на покращення, він погрожував голодувати, якщо батьки не відвезуть його в клініку, де би він міг завершити життя. Врешті-решт вони погодилися і повезли його у клініку Dignitas, Цюріх, де 2008 році у віці 23 років він помер від смертельної дози барбітуратів. Проти батьків у Великій Британії відкрили кримінальне провадження, але у заключному рішенні Королівська прокуратура зазначила, що  брати під арешт подружжя не у громадських інтересах. Містер та Місіс Джонс заявили, що їхній син «був розумним юнаком при здоровому глузді» і «не був готовий жити другорядним існуванням». Пояснюючи своє рішення, Кер Стамер, очільник громадського обвинувачення сказав: «Батьки Деніела були в розпачі через рішення сина покінчити з життям. Вони завзято намагалися переконати його не чинити цього».

Марія Лопес, 55

Минулого року Лопес заявила про намір покінчити з життям у клініці Lifecircle, Швейцарія. Більше ніж 30 років вона страждає від хвороби Крона – невиліковний стан, що атакує травну систему. Але у 2008 році уряд відмінив програму соціального захисту, яку вона отримувала, а це 38 годин на тиждень. Лопес витратила всі свої заощадження, щоб оплатити таку допомогу. Коли гроші закінчилися, вона почала продавати майно. Але оскільки хвороба завдавала щораз сильнішого фізичного болю, вона вирішила, що з неї досить. Зараз вона рішуче налаштована витратити останні 10 000 фунтів на те, щоб померти у швейцарській клініці.

Сер Едвард і Джоан Дауніз

Відомий диригент і його дружина Джоан, колишня танцівниця, покінчили разом із життям у клініці Dignitas, Швейцарія у 2009 році. Сер Едвард керував симфонічним оркестром ВВС та працював у Королівському Оперному  Театрі більше ніж п’ять десятиліть. Він втратив зір, а разом із ним і радість всього свого життя – можливість читати. Він також втратив слух, і хоча носив слуховий апарат, казав, що звук виходить спотворений.

 Пара вирішила покінчити з життям після того, як у Джоан діагностували рак печінки та підшлункової залози останньої стадії. «Мама не боялася вмирати, вона боялася бути живим трупом», – каже їхня донька Будіка. «Він (мій батько) не був смертельно хворим, але без мами його життя було би жалюгідним». Після 54 років шлюбу, вони вирушили разом до клініки Dignitas, і у колі сім’ї пара прийняла смертельну дозу барбітуратів. «Все пройшло спокійно і осмислено – так як вони й хотіли», – розповіла Будіка. «Нам було відомо про залучення закону, проте нам не було що приховувати. На першому місці була впевненість, що мама з татом помруть так, як вони хотіли – і разом».

Після їхньої смерті, поліція розслідувала роль їхнього сина Карактакуса у допомозі батькам померти. Але обвинувачення не було висунуто, оскільки рішення сера Едварда та Джоан «добровільне, чітке, визначене та оголошене».

Марк Ланхедайк, 41

У Нідерландах у 2016 році спалахнули супуречки навколо історії Марка Ланхедайка, який після довгої боротьби з алкогольною залежністю, вирішив покінчити з життям. Згідно з голландським законодавством, ті, хто бажає померти з дозволу держави, повинні нестерпно страждати без жодних прогнозів на одужання. Дехто вважає, що алкоголізм Марка не підпадав під цей критерій і що легалізація закону 2002 року стала тепер більш доступнішою.

 Він виріс у релігійній сім’ї у голландському місті Стінвайк. Одружений, батько двох дітей, будував хорошу кар’єру бізнесмена у галузі технологій слухових апаратів. Але його шлюб розпався і він став алкоголіком. Алкоголізм швидко руйнував його життя. Сім’я допомагала йому проходити дорогу реабілітацію більше ніж 20 разів. Але після кожного курсу лікування, він все одно починав вживати алкоголь. Після восьми років боротьби  із залежністю Марк заявив сім’ї, що хоче завершити життя. Його прохання задовольнили на підставі важких психологічних страждань і 14 липня 2016 року йому ввели смертельну ін’єкцію в батьківському домі у колі сім’ї.

«Не думайте, що в Голландії ми вбиваємо алкоголів», розповів його брат Марсель у інтерв’ю після смерті Марка. «Для мене важливо довести до відома усіх, що ми робили все, але декотрі люди просто не піддаються лікуванню».

Що каже закон

В Англії самогубство за чиєїсь допомоги вважається злочином, за який карають ув’язненням до чотирнадцяти років. Самогубство з допомогою сторонніх – це акт допомоги або сприяння іншій особі вчинити самогубство, для прикладу пропонуючи сильні заспокійливі.

Поняття не обов’язково включає, що людина, яка шукає смерті, є невиліковно хворою, тоді як термін «смерть з волі вмираючого» застосовується тільки для таких осіб. У 2015 році члени парламенту проголосували проти пропозиції легалізувати смерть з волі хворого. Евтаназія, акт навмисного вкорочення життя з метою полегшення страждань також незаконна, і тягне за собою покарання у вигляді пожиттєвого ув’язнення.

1 Альфред Томсон Деннінг (23.01.1899-29.09.1982) – аристократ, барон, суддя, юрист. Верховний третейський суддя Великої Британії. Відомий як один з найкращих суддів Великої Британії ХХст. Йому належить відома фраза: « Вчинити самогубство- означає порушити правила ввічливості, ставши перед Господом без запрошення».

2 Якби Творця Найвищого закон 

Не суперечив самогубству!  («Гамлет», переклад Михайла Рудницького)

3 Чарльз Леслі Фалконер ( нар.19.11.1951) – британський юрист і політик-лейборист. Лорд-канцлер Британської Корони. Займав посаду міністра юстиції в уряді Тоні Блера.

4 Гарольд Шіпмен (14.01.1946-13.01.2004), на прізвисько «Доктор Смерть» – один з найбільш відомих серійних вбивць у світі. Колишній лікар. Доведено 218 вчинених ним вбивств, хоча достеменна їх кількість невідома. Засуджений до довічного ув’язнення. За даними деяких британських ЗМІ, Шіпмен зізнався своєму співкамернику, що кількість його жертв сягає 508 осіб. За день до свого 58-річчя повісився в Уекфілдській тюрмі.

5 Ґоспорт – містечко та порт в південно-східній Англії, де у місцевій лікарні доктор у великих дозах вводив літнім смертельно хворим пацієнтам опіати. Вони так чи інакше померли б, але він їм цей процес пришвидшив. Ні самі пацієнти, ні їхні рідні нічого про це не підозрювали і жодної згоди на це не давали.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.