Єврейська трагедія часів Другої світової: про що мовчать у селі Кути над Черемошем

9 квітня 1942 року німці вбили 1038 осіб, 15 серпня цього ж року заарештували, а згодом розстріляли у Шепарівському лісі 1181 особу єврейської національності.

Бруковані вулиці сучасних Кутів пам'ятають криваві сліди, пам'ятають їх і ті, чиє життя протікало на тлі масових розстрілів, окупацій, евакуацій, змін режимів. Коли влада змінювалася з такою ж швидкістю, як течія Черемоша: австрійці, поляки, німці, росіяни, нарешті українці; вони ходили до школи, одружувалися, народжували, йшли в підпілля, вмирали. На щастя, на сьогодні є ще ті, які зберегли пам'ять і які бачили, як це було.

Анна

- Слава Ісусу Хресту! Заходьте, я якраз закінчила молитися.

Вечір. Анна вмощується серед білих подушок, маленька і суха. Їй 89. Покручені, як оголені гілки, пальці. Наслідок тифу, яким перехворіла ще дівчиною.

- Коли лежала в гарячці, багато молилася, а потім побачила сон: Божу Матір та Ісуса, який три рази тростиною вдарив по землі і зник, - пригадує, - очуняла, наново вчилася говорити, ходити і їсти.

Через погане здоров'я не працювала в колгоспі. Зараз Анна розповідає химерні казки праправнуку. Але сьогодні жінка не вигадує, а переповідає, як книжку, перегортає сторінки свого життя. Поряд тулиться кицька, стара і обдерта. Кицька кладе лапу Анні на груди, потягується, засинає.

- Було страшно?

- Так...у нас євреїв було дуже багато... йшли якось у неділю з мамою на базар. З двору враз вибігає молода жінка і кричить: "люди, рятуйте мене!". Волосся жовте, зелений светр, чорна спідниця. Йшов поліцай і вбив ту жінку, але вона не загинула відразу. Лежала біля тротуару на асфальті, а ми, діти, ходили до школи та бачили, як вона рукою ще кивала. Тиждень отак лежала. На єврейський цвинтар трупи возили у візку, такому великому, як фіра. Кидали один на одного. Така велика гора була.

Старий кутський єврейський цвинтар розчистили від чагарників. Оскільки на ньому поховані декілька учнів засновника хасидизму Баал-Шем-Това, його доглядають. Щовесни Кути заполоняють представники течії хаситизму у чорних атласних плащах, білих гольфах та з плушем. Сотні кам'яних надгробків, на яких вигравіювано характерні символи: книжки, благословляючі руки, дзбани, глечики, написи на івриті.

Написи на кам'яних поверхнях обростають мохом. Війна не знищила їх, але нищив радянський режим, одержимий ненавистю до релігійного і морального почуття людей. З надгробних плит клали фундамент під пам'ятники, споруди.

Під час Голокосту біля єврейського цвинтаря німці наказали викопати яму для розстріляних. Сьогодні там стоїть будинок. Купуючи ділянку, господарі нічого не знали про це місце. На ділянці не ростуть грушки, яблуні та малина. Просто рівненький зелений газон. Господарі зізнаються, що інтуїтивно відчували, що з місцем щось не так.

- Дорога була кривава, - переносить нас у своє дитинство оповідачка, - ми йшли в школу. Як сходити з горба, по лівій руці перша хата є. Стоїть ящик, а в ньому сидить дівчинка. Така файна, біла блюзочка, сарафанчик червоний у білі горохи, волоссячко жовте й кучеряве. Ми полюбили ту дитину, поділилися тим, що брали собі у школу їсти. Вона каже "дянкі-дянкі". Потім з'ясувалося, що це була дитина лікарів з Косова. Коли німці розпочали акцію, подружжя напилося отрути і дали дитині. Їх вночі вивезли на цвинтар і покидали на купи. Вночі падав дощ та й ця дитинка віджила. Одна жінка почула плач і забрала криваву дівчинку до себе, помила, відгодувала, а на ранок залишила в ящику, застеленому соломою. Дівчинку хотіла вихрестити та вдочерити одна сім'я, яка не мала дітей. Але в гестапо відмовили, сказали: «юдіш».

Читайте також: Принципово працюю у стилі косівської кераміки, – художниця Марія Гринюк

Одного разу ми йшли до школи, раз дивимося - йдуть поліцаї. Між ними зав'язалася дискусія, хто вбиватиме дівчинку. «Іх хабе драй кіндер», - каже один, я цього робити не буду. Інший взяв рушницю і пішов. Коли його побачила дитина, то витягла з дерев'яного з-під яблук ящика мішок і поклала собі на головку. Він підійшов, мішок вирвав і до чола приставив дуло...Як ми тоді плакали... Скрізь були і діти вбиті, я пам'ятаю то всьо. Одного разу мама прийшла і попросила вчительку, аби вона мене зі школи відпустила, бо німці б'ють жидів. Через місто німці не пускали, треба було обходити довгою дорогою. Дивимося, а там лежать вбиті старі люди, а по іншу сторону молоді, а там діти...

- А українці прикривали євреїв?

- Боялися, бо за це німці розстрілювали, але була одна сім'я, яка наважилася, вона переховувала цілу єврейську сім'ю за дверима, завішеними килимом. Килим підперали шафою. Коли прийшли і німці і відсунули килим - євреї в цей час обідали за столом вкраденою сусідською куркою. Їх забрали і повели в Косів, де подруж'я самі собі копали яму.

Хоч жінка і запевняє, що українці із євреями жили мирно, конфлікти все ж таки виникали. Про це нам розповідає пан Євген, екскурсовод краєзнавчого музею. За його словами, непорозуміння розгорталися на побутовому рівні. Наприклад, був випадок, коли єврейка вийшла заміж за українця. Єврейка вихрестилася, а коли йшли вінчатися, то українська громада зробила все для того, аби не допустити єврейського спротиву, адже з боку єврейської сторони планувалися провокації.

І сукровиця потому зачєла текти у долину

Баба Ганна народилася 1939. Війну не пам'ятає, проте добре пам'ятає німців.

-У них шєпки були такі дуже задерті догори. Ми дуууууууже тих шєпок боялися, бо знали, шо це є німець. Раз прийшов до нас один, мама в цей час підлогу мила. Ми за спідницю мамину вхопилися і дивимося. Каже: млєка немає? Мати відповідає, що немає, бо дітей троє. Тоді він пішов собі...Вони жидів вбивали дуже. То кара Божа була... Возили жидів до викопаних ямів, а потом раз - поскидували у єму. Там було много-много людей. А в Косові вистріляли жидів та й закопали на якійсь горі. Коли загребли, то земля там ходила тиждень. Люди там дихали. І сукровиця потому зачєла текти у долину...

Послуговуючись словом «жид», жінка не має на увазі нічого антисемітського. Адже, як пояснив нам екскурсовод пан Євген, у 1939-му році, коли прийшли росіяни, євреї самі просили називати їх жидами, а не євреями.

Ексцентрична гуцулка, загартована гірськими повенями та вітрами, прямолінійна і цинічна. Баба Ганна не любить брехні, поляків та москалів.

- Поляки... Поляки як зачєли на Закарпаттю (йдеться про організовані поляками масштабні терористичні акції), то був один поляк Давид, мав м'ясну лавку. Ми йдемо з мамою, повно жінок, це було чи перед Різдвом, чи Великоднем. Давид жив у нас на вулиці. Жінки його питаються, коли буде м'ясо. А він такий був моцний, червонецький, черево оооотаке, - сплітає баба у повітрі руки, ніби обхвачуючи здоровенного стовпа,- Давид каже жінкам: ідіть на Закарпаттю, на Закарпаттю є сіліньціна, воловіна і свініна. Це тоді, коли там убивали українців...

- А шлях би її трафив, - бере баба ганчірку та цілиться у серпневу муху. Жвава муха зникає, але через декілька секунд сідає на білу хустку жінки. У кімнату в цей час забігає цуценя.

- Топік, зараз барабулька звариться - баба дасть тобі барабульки, - улесливо звертається до тварини жінка, забуваючи про поляків, москалів та німців у «шєпках».

У відповідь на польські репресії на Галичині українці об'єднувалися в організації, йшли в підпілля, - каже жінка. - Дуже багато наших людей йшли в бандери. Була у Тюдові церква. Якраз був вівторок Великодній, люди йшли до служби. Та до священика прийшли поляки зі зброєю, які мали тих людей вистрілювати. На щастя, про це довідалися бандерівці, які випадково проходили біля церкви. Почалася бійка. Вибили і попадю, і попа і доньку. Церква згоріла. Люди з Тюдова тікали до нас, туди, де росли дуби та ліщина. Там ми собі тички рубали. А колгосп прийшов та й вирубив дуба. Ми шкодували, а колгосп вирубав, хеееехх. Добре пам'ятаю, як люди по-великодньому вбрані були, - пригадує жінка і дивиться нерухомо вперед. Ніби налякані до смерті люди у білих сорочках, поцяцькованих гуцульською вишивкою, оживають у неї перед очима.

- То всєке було. Я читаю і по телевізору про поляків чую і зараз, - заходиться голосним грудним сміхом баба. Процес відключення аналогового телебачення в Україні вже розпочався.

Кути: віденська сецесія і «євроремонт»

Неоготика, бароко та «євроремонт» - сучасне обличчя Кутів передбачає саме таку комбінацію. Польсько-єврейські будинки не знищені повністю. Кутчани намагаються надати фасадам більш-менш естетичний вигляд, але у кінцевому результаті перетворюється це все на кіч. Вмонтовані пластикові вікна виглядають недолуго, пофарбовані у срібний, золотистий колір маскарони на колишньому приміщенні магістрату втрачають свій рельєф. За словами екскурсовода пана Євгена, любов гуцулів до яскравих кольорів зумовлена географічним розташуванням, кольорами вони додають барв у небагату палітру відтінків гірської місцевості.

Про колись одну з найбільших громад містечка на сьогодні залишилося небагато інформації: оці спогади старожилів, якісь віднайдені списки розстріляних та коробка з-під дріжджів з маркуванням Давидової зірки, яку знайшли на одному горищі, а сьогодні вона зберігається у краєзнавчому музеї. У Кутах на сьогодні немає євреїв, зате є табличка у центрі містечка: «У 1942 році в Кутах німецькими нацистськими окупантами було репресовано-вбито і вивезено у концтабори понад 2200 євреїв».

Олександра БАГАЧ