Напередодні масштабного військового параду до Дня Незалежності має сенс знову поговорити про зміни в Українському Війську.

Міністр оборони Степан Полторак пообіцяв 24 серпня присвоїти «частинам, що брали участь у військових діях на сході, почесні назви та вручити бойові знамена». А, отже продовжити, започатковану минулого року на параді з нагоди дня незалежності, традицію. Крім того цьогоріч військові вперше офіційно вітатимуться «Слава Україні! – Героям Слава!». Це все – ідеологічні зміни, що зараз активно проводять у ЗСУ, створення «Нової української армії».

Про зміни, що вже відбулися і які ще чекають на українську армію говоримо із учасником АТО (ООС),  підполковником ЗСУ у відставці Миколою Грицайчуком та істориком, що спеціалізується на вивченні української історії початку ХХ ст. Іваном Хомою.

Ця розмова – суб’єктивні візії на зміни із різних боків процесу.

Про перейменування частин

Микола: По-перше, це треба було зробити давно, ще в 90-хроках, але той момент не використали. Зараз це роблять, але дуже мляво. І в основному ініціатива йде знизу: 72 білоцерківська бригада назвала сама себе «Чорною», а назву «Чорні Запорожці» підібрали за аналогією. Яворівська 24-та – тут Король Данило. А решта… Наприклад, я знаю, дніпропетровська бригада має назву «Холодний Яр». Це виправдано, але я думаю, що треба швидше робити і всім.

Іван: І роз’яснити, мабуть.

Микола: Так, і роз’яснити, чому так. Наприклад, Холодний Яр. Я сам до цього року десь чув, що таке поняття є, що партизани були в Холодному Ярі, але хто такі, звідки… А потім прочитав Горліс-Горського «Холодний Яр». Поки не прочитав книжку – не знав. І є багато тем, де поверхово хтось щось чув, але глибше не знає.

Має бути далекоглядний план, на кілька років. Треба міняти все – від системи нагород до назв військових частин і їх нумерацій. Наприклад, з 1957 року 24-та мотострілецька Самаро-Ульянівська, Бердичівська тричі Червонопрапорна, орденів Суворова і Богдана Хмельницького Залізна дивізія; дислокація м. Яворів, Прикарпацький ВО, сьогодні вона 24-та механізована бригада імені Короля Данила Галицького.

Як би, наприклад, могла називатися 80-ка?

Микола: Теоретично, якщо брати за основу УНР і ЗУНР варіацій може бути дуже багато. Були Галицькі корпуси, в кожному було з 1 по 11 бригаду, бригади називалися по містах – Самбірська, Коломийська, Золочівська, Янівська, Унівська – можна вибрати все, що хочеш.

Наприклад, імені Коновальця?..

Іван:На честь Євгена Коновальця названа Військова школа, що спеціалізується на підготовці сержантського та старшинського складу, яка функціонує в рамках полку НГУ «Азов». От у Збройних силах не наважались на честь Коновальця назвати якусь частину. При тому, що Коновалець керував військовим формуванням, яке пройшло шлях від куреня до корпусу. Гадаю не назвуть, бо немає до кінця розуміння. У нас домінує Бандера, а Коновалець є трохи недооцінений.

Іван Хома

Микола: Думаю, називати треба не іменами, а назвами тих частин, що були раніше. Була 3 Залізна дивізія У.Н.Р. Можна ще назвати «Січова». Просто «Залізна» – то аналогія з 24-ю, яка колись  «Залізна», бо була механізована дивізія, яка мала назву «Залізна» (за бої, якраз, проти українців). Потім вона тут стала, але номери не помінялися.

Наприклад, зараз 51 бригаду переназвали в 14-ту. 51 була Перекопська, яка приймала участь у штурмі та розгромі військ барона Врангеля в Криму. Тобто була 51 Перекопська стрілкова дивізія, потім стала механізована і так дожила до України й стала механізованою бригадою – номер не мінявся.

На мою думку, наприклад, могло бути так, що десантники: 1 Січова десантно-штурмова бригада, 2 Січова десантно-штурмова бригада, тобто всі десантники – січові. Десь були запорожці задіяні і, наприклад, артилерія – Запорізький артилерійський дивізіон, Запорізька артилерійська бригада…

Микола Грицайчук

В ідеалі, на мою думку, треба було поміняти номери частин після розпаду Союзу. Коли  була ота українізація на початку ХХ століття, то зібралися підрозділи, називали одразу себе куренем і створювали свої полки: імені Богдана Хмельницького, Полуботка, Грушевського, Петлюри, Наливайка і так далі. Дуже багато було гетьманських полків, за іменами гетьманів. У всіх були якісь «тотемні» назви, наприклад, Шоста січова дивізія. Чому січова, бо коли Коновалець розпустив свій січовий корпус, основна маса січовиків улилася в цю дивізію. Третя Залізна – дивізія, яка проти білогвардійців проявила дива хоробрості. Була ще П’ята Херсонська дивізія, що складалася з селянських повстанців херсонських і галичан.

Чим підкріпити нові імена

Микола: Одною рукою робиться, а другою – забирається. Якщо це комплексна проблема, то і вирішуватися вона має комплексно. Наприклад, присвоюється військова назва бригаді – «Холодний Яр». Роз’яснили все, солдати вважають себе нащадками холодноярівців – добре. А далі – дайте у цю бригаду все нове, перш за все техніку. Між українською та американською формою різниця космічна – малюнок один і той самий, лише колір інший, але якість не до порівняння. Я в АТО так походив три місяці і вже кітель від штанів настільки відрізняється, що стидно додому так їхати.

Читайте також: Як львівських десантників зустрічали вдома з війни (фоторепортаж)

 

Так от, для того, аби на фоні цього патріотизму виїхати, треба забезпечити армію. Треба в ту бригаду не лише інформаційно й духовно дати. Забезпечте їх, аби вони писали той «Холодний Яр» на всій броні на нових машинах, тоді й ефект буде з того! Але нема на якій броні то писати. І технічна сторона переоснащення теж складна. Повністю відмовитися від усього радянського озброєння можна, але треба мати дуже великі кошти, аби то замінити все. Заміна йде, але помаленьку, і немає технічної бази. Наприклад, є український автомобіль «Краз», а на армійських складах нема для нього нічого, крім автошин та АКБ.

Аби на фоні цього патріотизму виїхати, треба забезпечити армію. Треба в ту бригаду не лише інформаційно й духовно дати. Забезпечте їх, аби вони писали той «Холодний Яр» на всій броні на нових машинах, тоді й ефект буде

Заводи працюють, машини виходять, продукція половина російська, половина бракована… Не продумане це забезпечення. Наприклад, ізраїльтяни замовляють 100 БТРів у США. Перед тим вони відправляють водіїв та ремонтників на навчання, приходять запчастини, колеса, генератори, а потім приходять БТРи і всі ідуть в один підрозділ, який їх і експлуатує та ремонтує. А у нас, наприклад, є машини дуже різних модифікацій і вони розпорошені: 5 там, 10 в іншої бригади, 15 в третій… І це дуже зле. Коли в тебе їде колона і всі машини різні, наїжджаєш на міну чи прострілюють тобі колесо, а замінити його немає чим, бо машини всі різні! Все – маєш кидати машину.

Форма та відданість традиції

Іван: Мені імпонує, що зараз йде гарний ребрендинг форми. Десантники мають тепер бордовий колір, «марун». Як особовий склад сприймає це? Бо ж є люди, що ходили у блакитних беретах. От було 2 серпня і є люди, що ходили по місту, не бушували, нічого, але мали ще блакитні берети. Тому не ясно, як загалом військові то сприймають?

Микола: Я сам прослужив з рядового до підполковника, 20 років. Я носив і тєльняшку, й голубий берет. І цей перехід на марун теж мав бути давно, але його зробили хоч би зараз. Помінялося все відношення, у мене є і марун, і старий берет, і шеврони старі та нові. Але це – своє, від нього треба відштовхуватися й будувати історію свого життя. Є багато тих, хто проти, особливо тих, хто все життя прослужив в армії ще радянській.

Є момент, про який мало знають, або про який не хочуть говорити. Коли генерал Маргелов, командувач ВДВ СРСР, вводив голубий берет, то первинно його наказ був таким, що берет мав бути кольору марун. Але наказом заступника міністра оборони ввели голубий берет, бо в 1968 році було вторгнення військ Організації Варшавського договору  в Чехословаччину (операція «ДУНАЙ») і, відповідно, голубі берети були схожі по кольору на каски ООН, і поки зорієнтуєшся, хто де є… Так і відбулося. Літак запросив екстрену посадку, там виявились десантники 7 повітряно-десантної дивізії ЗС СРСР, вони захопили аеродром і так все пішло.

Іван: Як історик я займаюся періодом 1917-20 рр., це період державності відновленої, але втраченої. Коли я сьогодні йду по місту і бачу на шевронах тризуб доби Гетьманату Павла Скоропадського, чесно скажу, звертаю на це увагу і мороз по шкірі йде. Бо я розумію значення цього символу.

Позитивно зараз те, що у цьому «ребрендингу» чітко взяли за основу цей державотворчий період. Адже в цей час попри те, що солдати ходили ще в формі російської армії або австро-угорської, відразу почали творити нові зразки форми та знаків розрізнення. Це те, чого ми не зробили після 1991 року.

Позитивно, що у цьому «ребрендингу» чітко взяли за основу державотворчий період 1917-20 років

Позитивно, що є розуміння того, що без армії держави не буде. У добу національної революції 1917 – 1921 рр. держава існувала доти, доки була армія.

Микола: Але ще немає такого зв’язку повністю, бо зараз поміняли лише берет. Поміняли шеврон, вони всі є з тризубами. В 2016 році, на 25 річницю Незалежності був парад й усім роздали такі шеврони. Але, головне, не пояснили – що це за шеврон. Там були червоні, голубі, чорні, роздали отак по підрозділах. Що за шеврон, що за тризуб? Солдати знаходяться в навчальних центрах і ніхто не має часу шукати в інтернеті, що це таке. То вже потім я знайшов інформацію про те, що це за тризуб. Але треба було пояснити людям. На 2016 рік такого не було, зараз вже є. Церемоніальна форма у Президентському полку помінялася, стала така, як УНР.

Про комунікацію змін

Микола: Перед введенням берета маруна ми знаходилися в районі Умані, грубо кажучи – в лісах-полях. Приїхав радник президента, Василь Павлов, і пояснював, чому вводяться берети і чому забирається голубий берет.

Я вам скажу, що наші приїжджають на навчання, де десантники з усього світу в марунах і за 2-3 навчання наші відчувають себе у своїй тарілці. Раніше всі були в марунах, а ми – у блакитних.

Іван: Треба пояснити, аби було зрозуміло про творення саме української армії. Тобто, як це відбувалося, бо до 1917 року українці служили в австрійській армії і в російській.

Про знання української військової історії

Іван: Треба ще показувати ключові перемоги, що армія була боєздатна, що попри різні обставини й те, що ми програли національну революцію, ми не програли у багатьох випадках через небоєздатність армії.  У нас часто не було розуміння тоді, що є твій тил, є твій громадянин, є матеріальне забезпечення навіть у складних умовах. Бо була армія, було суспільство і вони часто одне одного не розуміли.

І насправді дуже трагічна доля цієї армії. Коли УНР програла, величезна кількість людей залишилася за кордоном, а тих, хто залишився в УРСР, якщо важка доля минула їх у 20-ті роки більш-менш, то в 30-ті на території були перемелені і фізично ліквідовані.

Читайте також: Людей з Радянським Союзом у голові як вурдалаків тіпає від українізації армії, – Віталій Гайдукевич

Я до чого веду. Років 6 тому я мав можливість читати лекції в Академії сухопутних військ, але вона була ще при «Львівській політехніці». І на відміну від інших факультетів, тут була складність, що там була вся Україна в тій академії, не тільки Західна Україна. І от коли ти сидиш, львів’янин, і розказуєш про ці цінності та традиції людям з Одеси, Дніпра чи Донецька, то таке враження, що країна одна, армія одна, а у всіх дуже різна історія. Мабуть, зараз ці речі частково вирішені, бо почалася війна. Історики над цією проблемою активно працюють.

Так само про Крути та інші знакові події 1917 – 1921 рр. почали говорити на державному рівні десь з 90-х, договорилися до того, що в 2014 році почалася війна. То, виходить, говорили ми ні про що! Побалакали і не брали з того ніякої моралі.

Микола: Я вчився в 1999-2004 роках, був один предмет – «Історія військового мистецтва». Він мав осягнути період від Ганнібала до війни в Афганістані. Він був раз на тиждень протягом семестру, може двох. Це загальна історія військового мистецтва. В основному розповідалася така диспозиція сторін, чому певний бій виграла певна сторона. Основний упор, звичайно, робився на Другу світову війну. Тому що викладачі були так виховані. А саме з точки зору українських перемог, то була перемога князя Святослава проти візантійського імператора в Болгарії, тоді їм просто відступати не було куди, тому вони й перемогли. І це все. За ХХ століття – повне мовчання.

Іван: Іншою стороною є робота над деміфологізацією, особливо Другої світової. У мого колеги є дідо, 93 роки, полковник Чишкун, ветеран, в 2014 році, коли почалася війна, він пішов у військкомат, аби його мобілізували. Задаю йому питання: як на вашу думку, за рахунок чого СРСР виграв війну? А він мені відповідає: завдяки американцям. Тобто людина розуміє це. Каже мені: я всю війну пройшов в американських чоботах, їв ці всі американські пайки.

Іншою стороною є робота над деміфологізацією, особливо Другої світової

Микола: Це людина знає, бо пройшов це все, а багато хто цього не знає. Покажу «речовий доказ», тут на гільзі написано «Remington». Це фірма, яка випускає патрони під американську зброю. А саме ця гільза підходить під радянські та російські моделі. Тобто це боєприпаси по лендлізу. І якщо вони так йшли, то я мовчу про літаки, танки і так далі.

Іван: Здавалося би, банальна річ. Але його завжди запрошували виступати, аби він прославляв «побєду», але він може одним словом деміфологізувати Другу світову й «побєду».. Ясно, що ти в нього не забереш перемоги – питань нема – величезна повага цій людині, але ми маємо такі речі розуміти. Ці теми теж треба дуже уважно пояснювати.

Політична воля

Микола: Хочу привести вислів сотника УГА, Осипа Станиміра, він написав мемуари і там є така фраза, що в кінці серпня 1919 році українська армія здала іспит зрілості, тобто дві об’єднані армії УНР та УГА взяли Київ, але українська політика іспит зрілості не склала. Таким чином, що за один день Київ втратили. Був наказ утримувати, але не стріляти.

І тут, як він (Осип Станимір) говорить, військового, який зробив промашку, тактичну чи політичну, притягують до суду, а політик, який зробив не зовсім вдалий хід, його до відповідальності ніхто не притягує. І на фоні того всього, якщо оця українізація української армії, яка почалася, буде йти знизу, то буде йти дуже довго й болісно. А якщо буде політична воля, політичне рішення, то все піде набагато швидше. Я не кажу, що треба міняти, наприклад, батальйон на курінь, бо по всьому світі батальйони є. Генерал-майора на генерал-четера міняти теж не варто, бо генерал-майори теж по всьому світові є. Такі поняття мають бути уніфіковані. А от має бути політичне рішення, загальне. Частини всі це підтримають.

Іван: Розбираючися в цій проблемі в УНРівській армії, скажу, що сучасній армії треба продовжувати виховувати те, що ми називаємо «карність». Це розуміння того, що за тобою стоїть держава – якщо ти десь політично, ідеологічно чи морально нестабільний, то можеш втратити не лише своє життя чи поранитися – ти можеш просто програти, ти можеш втратити державу.

Микола: Карність має бути, а в нас доходить до маразму. Приклад з життя: солдат йде у самохід в 2014 році. У жовтні його призивають, в листопаді він йде з полігона в Яворівську, де пробув менше місяця.  Автомат лишив у наметі та пішов. Прийшов назад в 2017 – три роки ходив! Кажу: де був? Відповідає: в мене поганий зір, я пішов лікуватися. А чого ти в армію пішов, – питаю. – Всі пішли і я пішов. І рішенням суду його звільняють. Я розумію, якщо людина, пройшовши бої, зламалася, битовуха його добила і суд дає йому рік умовно – йди. А коли отаке… Ще потім на таких присилають листи, мовляв, дайте підтвердження, що він був у бою.

Щєдрін писав таке, мовляв, «ветеранів я впізнавав у дитинстві за такими ознаками: фронтовики 8-9 травня пили, а тиловики всі бігли в школи виступати і билися за трибуни». Нічого не змінилося.

Про зрілість сучасної армії

Микола: Армія є бойовою, з нею можна воювати станом на сьогодні. В принципі, армія може скласти іспит зрілості й, наприклад, взяти Донецьк. Але є маленьке «але» – потрібне політичне рішення.

В принципі, армія може скласти іспит зрілості й, наприклад, взяти Донецьк. Але є маленьке «але» - потрібне політичне рішення

У нормальній державі армія є основним ударним елементом, що вдаряє по противнику, який вдерся на територію країни. У нас це також є, але у нас все розпорошено: є ЗСУ, є Національна гвардія, яка краще оснащена й, наскільки мені відомо, навіть почала отримувати танки (для чого танки Нацгвардії  – питання риторичне) і в нас є купа воєнізованих підрозділів, які до армії не мають ніякого відношення, але є мобільними, є боєздатними й можуть наносити удари.

Армія – основний ударний елемент, але вона далі, як і 100 років тому, гола, боса, в наметах топить буржуйками (як 100 років тому), ті намети горять (як 100 років назад). І нове озброєння вони бачать тільки у Нацгвардії… І це трохи б’є по самолюбству. Це дуже навіть б’є по самолюбству! Тому що ти живеш в окопі, у воді в бруді й болоті; маєш потріпаний автомат Калашнікова, за свої кошти стараєшся його модернізувати, скуповуєш це все за свої бойові, які тобі держава платить і приїжджаєш за 40 км від фронту в місто, де стоїться чистий, вимитий, у новій формі та з новим автоматом нацгвардієць, який тебе до того всього й перевіряє.

Іван: Але після 2014 року і в контексті усіх змін ти вже розумієш, що ми живемо в тій країні, де ти хотів би віддати своїх дітей в армію. В багатьох випадках воно є почесно.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.