Іловайська трагедія: чотири роки по тому

Найбільших втрат українські військові зазнали саме 29 серпня, коли росіяни пообіцяли «зелений коридор», натомість відкрили вогонь. Загиблими у тому бою вважаються 272 бійця.

Починаючи з 6 серпня, відбулося три штурми Іловайська. Перший – коли за наказом генерала Руслана Хомчака відбулася спроба захопити Іловайськ силами 40 БТрО «Кривбас», що був посилений 2 танками і 2 одиницями БМП 51 ОМБр і загоном добровольців з ДУК. Наступ провалився, у «Кривбасу» виник конфлікт з Хомчаком. Другий штурм відбувся 10 серпня, третій – розпочався 18 серпня.

Але вже 24 серпня зранку ватажок донецьких бойовиків Олександр Захарченко оголосив про масштабний наступ за всіма напрямками. Цього дня відбулося пряме вторгнення на територію України російських військ. На той час підрозділів української армії навколо Амвросіївки і східніше (окрім загону Гордійчука на Савур-Могилі) вже не було. Російські колони вторгнення рухались майже безперешкодно, знищуючи одиночні цілі. Вище керівництво АТО не було готове до такого сценарію розвитку подій.

До 28 серпня з російською стороною було обговорено маршрут виходу українських військ по «зеленому коридору» двома колонами. Проте в ніч з 28 на 29 серпня російська сторона передала Віктору Муженку умову виходити без техніки, що було неприйнятно.

О 1 годині ночі 29 серпня на сайті Кремля з'явилося звернення Володимира Путіна із закликом відкрити гуманітарний коридор для українських військових, що опинилися в оточенні.

29 серпня зранку почали формуватися дві колони для виходу з Іловайська: північна колона з кодовою назвою «Булава» і південна — «Вітер».

О 6-ій ранку до Многопілля прибув російський офіцер, що сповістив Руслана Хомчака про умову виходу без зброї, а потім кілька разів просив затриматися з виходом.

О 8:15 ранку колони почали рух за попередньо оговореними маршрутами.

Наслідком «зеленого коридору» росіян стало 366 загиблих; 429 поранених; 300 полонених.

Щодо втрат росіян, то вчора, 28 серпня, полковник, начальник управління військово-цивільного співробітництва Збройних сил України Олексій Ноздрачов озвучив цифру у понад 200 кадрових російських військовослужбовців.

Натомість начальник Генштабу Віктор Муженко в інтерв’ю для документального фільму про події в Іловайську розповів, що хоч і надходили дані від розвідки про діяльність російських спецпризначенців військове керівництво сумнівалося у їхній достовірності.

Уривки з інтерв’ю для документального фільму про Іловайськ.

«Ну, по-перше, наявність на території іншої країни представників регулярних формувань Російської Федерації – мова йде про групи спеціального призначення, вже у липні місяці (2014 р.) в боях за Слов’янськ було перше підтвердження загибелі російських спецпризначенців, біля населеного пункту Миколаївка, коли ми накрили мінометним вогнем, артилерійським вогнем групу озброєних людей. По перехопленню ми отримали інформацію, що це дійсно специ з Російської Федерації.

Це по-перше. Це було не пряме підтвердження, але чисто те, що ми отримали по радіоперехопленню. Але потім, буквально через кілька днів, Росія офіційно провела поховання цих військовослужбовців, одинадцять чоловік із 45-го полка спеціального призначення, який зараз є 45-ю бригадою спеціального призначення Російської Федерації. І вони були вже до цього і після цього.

В ніч з 10-го на 11-го липня (2014 р.) – був перший потужний удар (російської) артилерії, реактивної артилерії – «Градів» по табору 24-ї бригади. При чому вогонь вівся з території Російської Федерації, із-за кордонів України. Потім це стало набирати все більше й більше обертів. І зараз я не готовий сказати, скільки це було – десять чи двадцять разів. Ну кілька десятків разів – це однозначно.

Ще було одне підтвердження. 13-го липня, пізно ввечері, навіть вночі, я вже не знаю, чи доводив вам цей факт, чи ні, була отримана інформація від Головного оперативного чергового Головного командного центру Збройних Сил України, полковника Маслєнікова. Його син якраз був старшим підрозділів, які знаходяться в районі Ізварино. Я вийшов на нього по телефону і він доповів мені про те, що на територію України заходить техніка у великій кількості. Він називав цифру – 150-200 одиниць техніки. Він не міг тоді їх візуально оцінити, і визначити, скільки там броньованої чи автомобільної техніки. Він бачив здалеку спостерігав рух цієї колони.

Це вже було як варіант – це могло бути вторгненням регулярних Збройних Сил Російської Федерації. І от цей момент – чисто психологічний, що якщо це дійсно так – то це вже початок дійсно великої війни.

Мною було прийнято рішення привести Збройні Сили України, не АТО, а Збройні Сили України в бойову готовність «Повна», (зокрема і) частини протиповітряної оборони і після цього я доповів Президенту. За погодженням з ним, на його затвердження, ми нанесли удар всіма засобами, в першу чергу – це реактивними системами залпового вогню великої дальності – мова йде про «Смерчі», артилерією, яка була в цьому районі, по цій колоні. Це означало, що якщо дійсно це так, то це був якраз рубіж, який ми перейшли, скажімо так – війни.

І я пам’ятаю, це такий психологічний момент, коли на командному пункті ми залишились із групою офіцерів штабу сектору «Д», основу якої складав штаб 72-ї окремої механізованої бригади – ми там проводили радіо-тренування. Решта керівників, які там були присутні – це був і Міністр оборони Гелетей, і Голова СБУ, Голова Державної прикордонної служби – вони пішли. По-моєму був ще генерал-полковник Коваль, пішли відпочивати. У цій годині, (коли) ми проводили радіотренування, поступила ця інформація, і на командному пункті була така повна тиша – як кажуть муха могла пролетіти, можна було її почути. Тобто всі очікували, яке ж буде рішення. І після того як було прийнято рішення на ураження, закипіла робота на командному пункті, люди зрозуміли, що рішення є, воно прийнято і цей психологічний момент, психологічний бар’єр був перейдений в той час, саме в той момент. І я скажу, що це було не просте рішення, тому що ми розуміли, що це дійсно так, ми уже розпочали, не розпочали, а ми уже вступили в фазу відкритої війни з іншою державою.

До цього часу і навіть після, Російська Федерація заперечує свою участь в бойових діях на Донбасі, хоча ми вже маємо масу доказів, реальних підтверджень, що це дійсно регулярні збройні сили іншої країни, які перебували у свій час і перебувають і на сьогоднішній день на території України.

І якраз мова йде про підтвердження – так от на другий день, для того, щоб все було у вогні й диму, ми підняли літаки-розвідники, для того, щоб зрозуміти, який був масштаб цієї події, який був масштаб цього вторгнення? Дим не давав можливості виявити реальну картину, і тільки на кінець третьої доби ми зрозуміли, що там вигоріли поля і кілька лишилося каркасів від тієї спаленої техніки. Небагато, біля кількох десятків одиниць. Чи це було сто п’ятдесят чи двісті – чи за цей час їх змогли евакуювати на територію Російської Федерації – на сьогоднішній день нема ніякого підтвердження – в тому числі, і як немає підтверджень і від партнерів, і немає відповідних фотознімків за межами нашого кордону – тієї території. Ми не могли зрозуміти, чи це дійсно було так, чи це можливо було не зовсім так як нам уявлялось на той час.

Були певні підтвердження того, що зразки техніки, які захоплювались, наприклад, в районі Луганська, якщо я не помиляюсь, 21-го серпня було захоплено бойові машини десанту, з документацією російських військ, із журналами бойової підготовки, книгою вечірньої перевірки, де як я пам’ятаю, була крайня відмітка щодо наявності військовослужбовців по книзі вечірньої перевірки – 17 серпня. Можна передбачати те, що в період з 17 серпня ці військовослужбовці, цей підрозділ, знаходився на території України. Але це техніка, це опосередковане підтвердження, але прямого підтвердження – такого немає, (тому що) не було реальних військовослужбовців.

Потім трошки пізніше, 22-го чи 23-го серпня, може навіть пізніше, був захоплені в полон на бензовозі два російських військовослужбовця, які здійснювали підвезення пального. Але вони теж відморозились в тому плані, що ми тут заблукали, це чисто випадково, ми тут не знали куди їхати, ми тут знаходимось на навчаннях на території Росії і в Україну потрапили чисто випадково і тільки від вас дізналися, що це територія України.

І тоді вже реально, коли 26-го серпня були перші полонені – 10 чоловік – десантників, тоді вже можна було конкретно вести мову, що це підрозділи регулярних сил Збройних Сил Російської Федерації.

Я кажу тому, хто заявляє, про те, що він знав (про вторгнення російських військ), мені цікаво – хто знав? Де ці люди, де вони були тоді і чому ніхто не міг донести цю інформацію до будь-яких державних органів, які б могли трансформувати цю інформацію до штабу Антитерористичної операції?»