Робота нейрохірурга багато в чому подібна на роботу сапера, - Генрі Марш (інтерв'ю)

IMG_4029

Відомий британський нейрохірург та автор двох бестселерів Генрі Марш відвідав цьогорічний Book Forum.

Відомий британський нейрохірург та автор двох бестселерів Генрі Марш відвідав цьогорічний Book Forum.

Журналісти Дивись.info поспілкувалися із доктором Маршем про його роботу, майбутні книжки та притаманні англійцям риси.

Докторе Марш, ви були тут минулоріч. Чи щось змінилося?

О так – у Львові стало більше туристів! Це гарно, але місто є доволі переповненим, нагадує мені моє місто, Оксфорд, де також багато туристів, де важко ходити по тротуарах. І в мене є враження, що Львів стає все більше й більше відомим як красиве європейське місто, тому все більше людей приїздять. І це добре, але, певно, час від часу спричиняє незручності.

Знаєте, під час польоту сюди я читав книгу англійського журналіста Олівера Булло, що спеціалізується на фінансовій злочинності та був кореспондентом у Москві. І є кілька глав про те, як Лондон став основним місцем, де українські олігархи зберігають свої гроші. І це змусило мене відчути сором.

Чому?

Тому що це відбувається у Британії! Ми претендуємо на статус законослухняної нації, але наші банки допомагають оцим людям. Бо ж українські олігархи крадуть гроші у населення. І ось тому є численні проблеми у Міністерстві охорони здоров’я, і оце, як важко змінити ситуацію навіть після Майдану, бо корупція – у кожному аспекті суспільства. Лікарі у державних лікарнях, з якими я працював, мають дуже маленькі зарплати, вони змушені брати гроші у пацієнтів. Можна називати це корупцією, але це корупція – бо верхівка корумпована! І люди згори показують цей жахаючий приклад, крадучи всі ці гроші, що могли би бути використані на охорону здоров’я, та зберігаючи ці кошти у банках, зокрема, в Лондоні, на Багамах.

Чи відчуваєте зміни у нашій системі охорони здоров’я?

Я не бачу дуже багато свідчень того, що щось змінюється, але я лишаюся оптимістом. Важливо розуміти, що все не зміниться швидко, і у Супрун зараз є дуже складне завдання. Працювати з лікарями важко зокрема через їхнє почуття власної важливості.

А чи страждаєте ви на таке почуття?

Мої книги є такими успішними, й перша з них має понад мільйон примірників (лише в самій Росії видали наклад понад 100 тисяч) саме тому що я доволі самокритичний. Звичайно, я маю почуття власної важливості, але й самоіронії теж. Для того, аби робити серйозну операцію, треба мати міцну віру в себе. І парадокс у тому, що аби визнавати помилки, визнавати провали, як я це зробив у своїх книгах, треба бути, знаєте, самовпевненим. Бо інакше ти би не розповідав людям, що припускався серйозних помилок.

[dyvys_blockqoute text="Для того, аби робити серйозну операцію, треба мати міцну віру в себе" author=""]

Рік тому ви говорили про намір написати книгу для дітей про людським мозок. Чи пишете її?

Я почав проводити щось подібне до уроків з дитячими групами. Тому я намагаюся зрозуміти, що їм було би цікаво дізнатися про мозок, аби почерпнути ідеї до того, що їм буде зрозумілим. Є дуже відомий англійський видавець дитячої літератури, великий ентузіаст, каже, що мені слід написати цю книгу, тож я маю це зробити. Тут насправді важливо зацікавити дітей, змусити їх думати, адже, за великим рахунком, ми знаємо про мозок дуже мало. І саме тому я би хотів продовжити ці сесії з питань та відповідей із дітьми.

Коли я починав, то брав з собою багато хірургічних інструментів та робив вигляд, що роблю якісь операції, роблю дірки в головах цими інструментами – і їм то подобалося! І одна зі спеціальних моделей, на яких я то показував, мала механізм з червоною фарбою, що прискала – це був успіх!

Чи ви сумуєте за оперуванням?

О, ні. Я досі час від часу оперую. Один день на тиждень я досі працюю у своїй лікарні в Лондоні, переважно я вчу, але час від часу, може раз на місяць, я допомагаю колезі-нейрохірургу, що зайняв там моє місце, моєму доброму другові, якщо це якась складна операція. Тому я трохи ще оперую. Загалом, це як їздити на велосипеді – ти не втрачаєш цього вміння, але я реально переживаю щодо цього, хоч колеги кажуть, що я досі можу оперувати. Але я точно не сумую за щоденним оперуванням, це великий стрес.

[dyvys_blockqoute text="Я точно не сумую за щоденним оперуванням, це великий стрес" author=""]

Що ви відчуваєте під час операції?

Ти дуже-дуже сконцентрований, ти живеш лише у теперішньому процесі. Психологія страху дуже подібна на психологію захвату. І ми оперуємо, бо це захоплююче. Я вчора мав лекцію в Лондоні про це. Є дуже відомий американський пілот-випробувач Чак Єгер, перша людина, що подолала бар’єр швидкості звуку, король усіх пілотів. І от він казав: я завжди боявся смерті і цей мій страх зробив мене хорошим пілотом, бо я все перевіряв. Тому складна операція багато в чому на це подібна – якщо ти не тривожишся, то ти не будеш хорошим хірургом.

Є також паралель з роботою сапера. І було багато написано про психологію саперів. Автори кажуть, що у саперів є моральна мета – вони рятують життя своїх колег. І так само лікарі. Контекст у тому, щоб допомагати іншим людям. І як сапер ти боїшся, ти тривожишся, тож тому усе ретельно перевіряєш. Оперування в нейрохірургії дуже подібне на це. Страх – важлива частина хорошого лікаря. І це дуже стресово, й після сорока років цього ти трохи втомлюєшся.

Але ми маємо робити вигляд перед пацієнтами, що це не так. Бо пацієнта дуже лякає, коли лікар наляканий. І як лікарі ми маємо робити вигляд, ми вчимося приховувати свої почуття. І не лише від інших людей, а й навіть від самих себе. Це такий собі самообман, та впродовж років ми робимо вигляд, ми заперечуємо самі перед собою, що ми боїмося, що нам лячно й тривожно.

Докторе Марш, які вони, англійці?

Ми говоримо про те, що є типово англійським і це, звичайно, завжди узагальнення – і це є в книзі Кейт. Англійцям дуже важливий концепт справедливості. У книзі Кейт є дуже кумедний абзац, у якому вона розповідає про матч на Вімблдонському тенісному турнірі. І всі знають, хто виграє, бо один гравець очевидно значно сильніший за суперника. І всі підтримують цього невдаху, бо ж він програє, але потім усім стає трохи незручно, бо ця ситуація несправедлива щодо його сильнішого суперника. І тому вони мають підтримати ще й його!

Але річ у тім, що в книзі Кейт усе побудоване на спостереженні, це не просто здогадки чи чиїсь припущення. І там є також про погані аспекти «англійськості». Та треба до всього ставитися з гумором, ми не вигадали жартування, гумор, але все переводимо на жарти. Перетворити будь-що на жарт – от що є типово англійською рисою! А ще ми дуже хвилюємося, аби не образити нікого. Ще мені би хотілося думати, що ми майстерні співрозмовники. Ми не любимо людей, що проголошують нудні та серйозні промови, дуже важливо не бути занадто серйозним! І якщо би ви побачили мене в Лондоні за таким серйозним заняттям як операція, я би все одно жартував. Навіть якби це була дуже серйозна проблема, навіть якщо це рак мозку, ми би про це жартували.

[dyvys_blockqoute text="Перетворити будь-що на жарт – от що є типово англійською рисою!" author=""]

З презентації перекладу книги Кейт Фокс «Спостерігаючи за англійцями».

Особливість англійського гумору полягає, зокрема, в тому, що ми говоримо зовсім протилежне тому, що насправді маємо на увазі. Що дуже спантеличує не англійців.

Якби англійців запитати, чим вони пишаються, вони обов’язково пожартували б і намагалися усіляким чином уникнути відповіді. Англійці є патріотами, але ми ніколи цього так легко не визнаємо. В Америці ви усюди побачите американські стяги, а в Англії ми говоримо, що це все вульгарщина. Але ми є патріотами, просто не дуже любимо про це говорити, бо це занадто серйозна тема. Є дуже гарний приклад, коли Кейт спробувала порівняти американців та англійців, бо ж ми говоримо спільною мовою. І вона дослідила оголошення про пошуки партнера в аналогічних друкованих виданнях Британії та США. Тож, американці, коли хочуть знайти собі пару, будуть вихвалятися, які вони красиві: блакитні очі, дуже приємна людина, фантастичне почуття гумору. А ось такі оголошення можна почитати в англійській пресі: гладке, похмуре, 47-річне стерво.

Темі погоди відведений цілий розділ у книзі Кейт. І її пояснення такій популярності теми погоди в тому, що ми насправді не дуже зацікавлені самою погодою. Факт, що погода в Англії дуже часто змінюється, але обговорення її – це певний соціальний ритуал. Коли ти можеш обмінятися кількома словами з кимось не переживаючи, що тобі доведеться далі говорити з цією людиною. І це правда, що коли англієць зустрічає особу, яку він не дуже добре знає, або знає геть трохи, він справді наляканий тим, що має поспілкуватися з ним, оскільки є маса правил, яких не можна порушувати. Тому: гарна сьогодні погода, правда? І правило, яке також підмітила Кейт, полягає в тому, що не можна не погодитися: так-так, чудовий день! І це, власне, кінець розмови. Тобто би обмінялися парою слів, але уникнули цього жахіття, що розмову необхідно продовжувати.

Сьогодні, 24 вересня, нейрохірург Генрі Марш прочитає в УКУ лекцію. Книга Кейт Фокс "Спостерігаючи за англійцями" вийшла в україномовному перекладі Марти Госовської у Видавництві старого лева.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: