Небезпека йде не від ув’язнених людей, а від системи. Письменниця про свій досвід перебування у в’язниці

За словами її авторки Ірини Агапєєвої, «Троянда за колючками. Сповідь про жіночу тюрму» народилась ще за ґратами і багато років знаходилась у чорновому варіанті, адже письменниці важко було переживати всі ці жахіття знову.

Ірина Агапєєва розповідає про події, що передували її ув’язненню та історії жінок, які були за ґратами разом з нею. Її мета – показати і розказати про жахіття, які пережила авторка, звернути на них увагу і змінити людське сприйняття до в'язниці та до людей, які були за ґратами.

* * *

Ця книга не лише для жінок, але і для чоловіків, бо в ній піднімається питання пенітенціарної системи в цілому, не тільки жіночих в’язниць, а й чоловічих. Вважаю, що її мають прочитати і підлітки, і ті, хто працює в правоохоронних органах, і ті, хто ніколи із цим не стикався, для того, щоб розвіяти міф про це місце і про тих людей, які там утримуються.

Коли мені було 18 років, ми з братом вертались додому і на нас напали троє людей. Вони стали його лупцювати, він впав, втратив свідомість, а вони  продовжували його бити. Щоби відволікти увагу від брата, я вдарила одного із них. Надалі з’ясувалось, що ці троє були співробітники правоохоронних служб, тож мені разом із братом висунули обвинувачення у нападі на робітників правоохоронних служб. Так ми опинились в СІЗО.

Тиснява, дим, голод

Хочу зазначити, що у СІЗО опиняються ще не засуджені люди, а лише ті над якими йде слідство. Ви потрапляєте в камеру. Камера – це приміщення приблизно 15 квадратних метрів, і на цих 15 метрах утримуються 20 людей. У цій же кімнаті є стіл, на якому ви їсте, недалеко від нього – туалет. У камері є малесеньке віконце, із трьома шарами решіток і з привареним металевим щитком. Повітря в цьому приміщенні взагалі немає, а люди живуть у три яруси. Десь вийти, прогулятись, розім’яти ноги немає можливості. Очевидно, що всі ці 20 людей їдять, п’ють, справляють свої потреби, говорять, сміються, сваряться, миряться і курять. Дим стоїть стовпом і у камері немає чим дихати, люди постійно втрачають свідомість від нестачі кисню. У камері немає можливості помитись, бо в душ можна сходити лише один раз на місяць. На прогулянку виводять на 15-20 хвилин. Це не той великий двір з баскетбольними майданчиками, який ми зазвичай бачимо у кіно. Це маленький дворик на 10 квадратних метрів, і цих 20 людей заганяють туди, де вони стоять або під палючим сонцем, або на страшезному морозі. Все.

У тюрмі спеціально створюється штучний голод. Людей морять голодом. Те, що варять у тюрмі, чим мають годувати ще невинних, незасуджених людей, їсти абсолютно неможливо. Окрім того, що ця баланда несмачна, її ще й небезпечно їсти, бо вона всередині із жуками та тирсою. Звісно, можна сказати, що тюрма не фінансується, але у людей є родичі, які хочуть і готові передати якісь харчі. Проте це майже неможливо: їжу можна передати раз на два тижні, суворо обмежену кількість – лише 7 кілограм.

Для рідних створюються тяжкі умови, щоб передати їжу, речі і цигарки. Людина має прийти о 5-й ранку, аби зайняти чергу, написати заяву в певній формі, знову пробитись крізь чергу, щоб цю заяву передати. Тільки тоді, можливо, людина зможе передати щось своїм рідним. Але знову ж таки, ті продукти, які зайшли в СІЗО, ці 7 кілограм, з камери отримує людей п’ять. Звісно, всі ці продукти ділились між всіма, але буквально за пару днів їх з’їдали. А далі що? А далі люди знову голодні.

Більшість людей потрапляє до тюрми вже хворими, на звичайні та венеричні хвороби. Можете не розраховувати, що отримуєте яке-небудь лікування. Зі мною в камері були жінки, у яких був ВІЛ, сифіліс, також була жінка із туберкульозом, яка безперервно кашляла у цьому диму на цих 15 квадратних метрів. Не знаю, чий злочин був більшим, адже цю жінку кожен день просто вбивали, і нікому не було жодної справи до цього. За півроку ніхто не прийшов і не перевірив стан здоров’я цих жінок. Мій брат через два місяці перебування у тюрмі перестав ходити, у нього відмовили ноги. Будь-яка подряпина, будь-який укус покривається гниючими язвами, бо там нічого не заживає від відсутності повітря, руху, вітамінів, води.

Чи були якісь особливі знущання над жінками? Можна сказати і так. Бо по закону абсолютно вся взаємодія, яка відбувається з жінками – охорона, обшук й інше, мусить здійснюватися лише жінкою. Скільки я там знаходилась, я практично ніде не бачила співробітниць-жінок. Не знаю з якої причини, але думаю, що просто витримати все те, що там відбувається, жінка не в стані.

Коли був обшук, то змушували роздягатись повністю – і ти стоїш гола перед чоловіком. Якщо повезло жінці мати красиве, густе волосся, то її голили наголо, щоб це волосся продати. Вона постійно терпить глузування, приниження, приставання, якісь дурацькі жартики в свою адресу. В камеру, звісно, в любий момент може зайти охоронець-чоловік, у вічко дивиться охоронець-чоловік, в туалет так само виводить охоронець-чоловік.

І знову повторюсь: ми говоримо про все ще невинних та незасуджених людях. Слідство по їхніх справах все ще ведеться, але постійно затягується через незрозумілі причини. Тобто, навіть за найменші правопорушення слідство затягувалось до трьох місяців. А так люди могли сидіти і по півроку, і по три роки і навіть більше у цих нелюдських умовах.

І ось ця жінка, яка опинилась там, у СІЗО, якимось чином, з волі випадка: її роздягнули догола, побрили наголо, над нею знущались, півроку морили голодом, вона вже не могла нормально дихати і не могла нормально рухатись, бо півроку просто лежала на цьому тюремному ліжку. А потім вона їде на суд. А для того, щоб туди поїхати, вона 8 годин сидить у малесенькій камері очікування, без світла, їжі, води і туалету, від нестачі кисню вона втрачає свідомість, падає і розбиває собі обличчя. І ось потім у такому жахливому вигляді вона їде на суд, де повний зал людей, які прийшли на неї подивитись. Вона лиса, із розбитим обличчям, без зубів; вона хвора і замучена, її хитає від голоду. У такому вигляді вона приїздить на суд, всі дивляться на неї, а потім відвертаються і кажуть, що ось це сама справжня «зечка». Її засудили, не давши їй права слова. А у неї вже і немає ніяких моральних сил доводити, що вона не така.

Небезпека йде не від ув’язнених, а від системи

Коли я вийшла і повернулась додому, звичайно, почала багато розказувати про те, що відбувалось зі мною, що відбувалось з іншими людьми, чому вони там взагалі опинились і що з ними відбувалось. Я розказувала ці історії своїм рідним, а вони мені не вірили. Бо сучасна, цивілізована людина просто не може повірити в ті жахіття, які там відбуваються. Адже достовірної інформації ми не знаємо і її дуже важко знайти, тому що правоохоронці навряд чи пустить в СІЗО або в’язниці журналістів, щоб пізнати систему зсередини. Правда в тому, що небезпека йде не від ув’язнених людей, яких ми так боїмося, очікуємо від них насилля, небезпека йде від системи. Саме система злочинна і нелюдська. Все, що робиться у в’язницях – це і є справжній злочин.

Я розказували і викривала всі ці історії, що відбувались там, за ґратами, причому не тільки зі мною. Мої родичі та близькі в один голос стали просити написати про це книгу, тому що люди мають дізнатись правду про те, що ж там відбувається. Але в той час, у 18 років, написати книгу, щоб це вийшов якісний художній роман, було досить важко. Окрім того, я була юридично неграмотна. Прийшлось відкласти написання книги на досить довгий строк. За ці роки я закінчила юридичну академію і змогла подивитись на все, що сталось зі мною, крізь цю призму. Весь цей час я намагалась знайти подібну книгу, яка містила б у собі мій досвід перебування за ґратами, тому що самій писати її не хотілось, не хотілось згадувати про всі жахіття знову. 

Не бійтесь читати цю книгу. Попри її зміст вона здебільшого про добро, а не про зло. Це книга про жінок, які опинились в такій важкій і жахливій ситуації і нелюдських умовах, проте вони все одно зберігають свою людяність, допомагають одна одній і багато сміються. Коли я в такому молодому віці побачила це все, то я не стала злішою, це не відвернуло мене від людей, а зовсім навпаки – дало повірити мені в людяність і в самих людей.

Текст Дарія НЕСТЕРЕНКО

Фото  Ірина ГРОМОЦЬКА