Тиждень українських перемог. Політичний підсумок

Більше, ніж церковна перемога

Останнім часом Україна переживає хвилю новин, які мають стосунок до релігійної тематики. Це пов'язано із майбутнім отриманням Україною томосу й можливістю створити власну церкву, яка не буде підконтрольна жодній країні, у тому числі країні-агресору.

По суті, це велике державницьке рішення, відновлення історичної справедливості, адже навіть Вселенський патріарх Варфоломій заявив, що українська церква свого часу Росією була анексована. Зняття анафеми з українського патріарха Філарета – один з кроків наближення України до своєї стратегічної місії. Ця анафема була визнана політичною, що ще раз підтвердило міцну позицію Константинополя щодо надання Україні права на створення власної церкви.

Офіційне рішення буде в найближчому майбутньому, проте інсайдери з релігійних кіл прогнозують, що вже у листопаді. Але навіть якщо це буде дещо пізніше, все одно очевидно, який курс взяв Константинополь і це лише підтверджується агресивними діями Москви.

Росія провокує Константинополь на помилки, шантажує не давати Україні релігійну незалежність. Для них це важливо, адже таким чином Російська імперія як православна імперія розпадається, адже за кількістю прихожан без України вони зможуть рівнятися на Болгарію чи на Сербію, бо саме український прихід був одним із найбільших православних приходів у світі.

Україні вже сьогодні треба готуватися до отримання томосу. Стратегія Росії зрозуміла: провокації. При цьому вони будуть робитися так званими націоналістами, людьми, які вже давно були завербовані, це будуть робити носії українського паспорта і у вишиванках. І до цього треба готуватися і треба попереджати такі провокації.

Україна прагне отримання томосу не для перерозподілу матеріальних благ чи нерухомості, як це бачить Росія, а для нас це ідеологічне рішення, це культурне, державницьке рішення. Тому потрібно прикритися по всіх фронтах і організувати це настільки, аби жодна провокація не відбулася. Це виклик для спецслужб, для поліції, але це також виклик і для суспільства. Як ми будемо реагувати на це, чи будемо свідомі ризиків і викликів, чи лишимося пасивними споглядачами.

Перемога України в ПАРЄ

Україна в ПАРЄ здобула тактичну перемогу, не допустивши повернення Російської Федерації. Українці змогли об’єднати європейських парламентарів та не дати змогу лобістам проміняти принципи на гроші.

Росія дійсно готувалася до повернення, запустила цілу низку лобістів навіть на самому високому рівні і намагалася протягнути власне повернення, мовляв, агресія була давно, давайте пробачати й повертатися до конструктивного діалогу. Але якраз єдність української делегації, підтримка країн Балтії допомогли Україні більше працювати над принципами, а не намагатися легалізувати агресора.

Казати, що це перемога виключно українських чи європейських політиків, теж було би, напевно, несправедливо. За великим рахунком, це багато в чому перемога українських військовополонених, які займають сьогодні глобальну активну громадську позицію. Голодування Сенцова понад 100 днів – це якраз приклад того, як одна людина може вчинити акт лідерства, який буде почутий парламентарями, світовими політиками. Тому, думаю, що неповернення Росії в ПАРЄ – це в більшій мірі заслуга Сенцова та інших політичних в’язнів, які ціною свого здоров’я привертають увагу до безчинств і порушення прав людини, які сьогодні тривають на території Росії та на території окупованого Криму.

Наступний

Ще однією темою тижня стало тактичне об’єднання двох політичних партій – «Самопомочі» Андрія Садового і «Демократичного альянсу» Василя Гацька. Політичні партії мають достатньо схожу ідеологію і намагаються йти вперед об’єднуючись і тим самим посилюючи власні позиції.

Варто відзначити, що таке об’єднання для Садового було потрібне для створення враження динаміки, адже нещодавно він заявив, що йде в президенти. І друге: це йому потрібно для торгів із Анатолієм Гриценком. Адже останній намагався домовитися про об’єднання на власних умовах та педалював таку коаліцію, що, зрозуміло, не влаштовувало Садового, адже він був у не найкращій політичній формі. Тому зараз він намагається вирости в рейтингах, знайти собі політичних союзників та партнерів і навіть якщо об’єднуватися із Гриценком, то вже не на других ролях.

Для «ДемАльянсу» підтримка Садового на цих виборах – одна із цілей,  адже партія говорила про те, що взагалі буде намагатися об’єднати всі демократичні парламентські та непарламентські сили нового толку, тобто і Вакарчука, і Садового і Гриценка. Таким чином зробити широку коаліцію, яка змогла би на достатньо серйозному рівні взяти участь у виборчих перегонах. Але питання сьогодні стоїть по-іншому – чи зможуть вони об’єднатися аж у такому широкому колі, враховуючи, що українські політики дуже часто не вміють домовлятися та ставити стратегічні цілі.

На достатньо вузькому електоральному полі, на якому тупочуться і Гриценко, і Садовий, стає все менше місця. А для того, щоб перейти на більші електоральні поля і стати одним із 2-3 кандидатів у президенти, їм варто було би об’єднатися і піти єдиним фронтом. Але все ще залишається загадкою, чи зможуть вони це зробити. Як мінімум, зараз між ними помітна конкуренція, вони борються один із одним і кожен пробує посилити свою політичну форму. Якщо зараз вони мають більш-менш однакові сили, зрозуміло, що Гриценко трошки попереду за рахунок соціології, до кожного із них влилися дрібніші сили, але зараз найбільша боротьба буде за партнерство із Вакарчуком. І тут ще питання – чи захоче він брати в цьому участь.

… і одна поразка

Вибухи на військових складах в Ічні стали черговою несподіванкою, яка неприємно вразила українське суспільство та поставила під загрозу життя десятків тисяч українців, які проживають на прилеглих територіях.

Зараз триває процес пошуку винних. Високі чиновники намагаються перекинути відповідальність на більш низькі посади та намагаються знайти стрілочників. Але, на превеликий жаль, сьогодні ніхто не шукає першопричину. Якщо розбиратися в тому, чи це сталося випадково й це халатність, чи сталося це за наводкою РФ, можна довго дискутувати. Але те, що в Україні систематично в різних регіонах відбуваються вибухи військових складів, наводить на думку про те, що надзвичайно вигідно РФ, яка сьогодні веде надзвичайно агресивну загарбницьку війну проти України.

Давайте дивитися правді в очі: це також може бути і халатність українських військових та низька організаційна база щодо зберігання боєприпасів. Ми не витрачаємо достатньої кількості коштів для того, аби за нормами зберігати усі свої боєприпаси.

Ще одна не менш важлива річ: все-таки спадок зброї від Радянського Союзу залишив таке саме і ставлення до неї. Дуже часто зброя зберігається в неналежному стані і так кількість зброї, яка у нас є, на превеликий жаль, надто дорого коштує в обслуговуванні.

Уваги заслуговує момент щодо місцевого населення, яке дуже організовано виїхало на евакуацію, жодна людина не постраждала. Вони продемонстрували ту суспільну організованість, яка і має бути в українців.

Окремо варто поговорити про те, що уряд уже виділив 100 мільйонів гривень, що надзвичайно важливо для місцевого населення.

Микола ДАВИДЮК,

Ph.D, політолог, директор аналітичного центру «Політика», менеджер виборчих та PR кампаній. Сертифікований спостерігач за виборами від ОБСЄ, працював на виборчих кампаніях в Грузії – 2013, Іспанії (Каталонія) – 2015 та Киргизстані – 2017. Політичний експерт на українських та міжнародних інформаційних ТБ каналах і радіо (ICTV, EURONEWS, 112, ПРЯМИЙ, ESPRESO, NEWSONE, ГРОМАДСЬКЕ РАДІО, 5 КАНАЛ, КИЇВ ТВ, 1+1, ZIK, 24 ТА ІН.). Автор книги: “ЯК ПРАЦЮЄ ПУТІНСЬКА ПРОПАГАНДА” та засновник Форуму Нових політичних лідерів. В 2017, пройшов курс emerging leaders в Harvard Kennedy School.