Військовий чин проголошення Львова столицею Західної України: із захопленням та без ілюзій

1 листопада 1918 р. під ранок у Львові Дмитро Вітовський, Осип Букшований, Ілько Цьокан, Сень Горук, Петро Франко, Володимир Бабяк, Грицько Коссак, Мирон Коновалець, Олекса Кузьма, Дмитро Паліїв, Тимофій Гумовський, Павло Ліськевич, Адріан Дзерович, Петро Бубела, Олександр Ганс Полюй, Петро Гайворонський, Богдан Гначевич та сотні інших українських військових провели блискавичну операцію, в результаті якої місто було проголошено столицею відновленої на підавстрійських українських етнічних землях Української Держави.

На ратуші жителі Львова зранку побачили синьо-жовтий прапор, українських військових, україномовні плакати, що інформували про перехід українців від декларацій до дій. Зрозуміло, що ця подія у Львові викликала серйозне обурення та швидко зорганізований поляками спротив. Адже за переписом 1910 р. 51,2% становили поляки, 27,8 % євреї, 19,1 % українці та 1,9% представників інших національностей.

Політико-правовий початок відродженню та утвердженню цим діям надали українські депутати Віденського парламенту, Галицького сейму, представники українських політичних партій, громадських організацій та військові ще 18-19 жовтня 1918 р. Наміри про українську державу в складі Австрійської імперії Головна руська рада задекларувала ще в 1848 р.

За 70 років перебування в складі конституційної імперії Габсбургів українці виросли з народу в націю.

Отже, від часу завершення історії Галицько-Волинського князівства в 1340-х роках, 1 листопада 1918 р. українці відновили владу у Львові. 21 день Львів був столицею держави, яку 13 листопада офіційно було названо Західноукраїнська Народною Республікою.

ЗУНР включала Галичину, Буковину та Закарпаття, а 22 січня 1919 р. увійшла в склад Української Народної Республіки зі столицею в Києві. У такий спосіб майже 30-мільйонна українська нація, відродила на всіх етнічних землях свою державу, але програла боротьбу за неї.

Однак, мова не про інформацію заради інформації. Більше того, яку всі небайдужі знають. Тут швидше про досвід, уроки, те, що ми зараз, таке враження, тільки починаємо усвідомлювати. Тобто, що від єдності ми маємо бути тільки сильніші, а після важливих досягнень, не має йти руїна.

Адже від часу проголошення незалежності, події 1 листопада 1918 р., як і інші події Української національної революції 1917 – 1921 рр. постійно обговорювали, але мабуть обговорювали, щоб наговоритись, задовольнити патріотичні настрої, поплакати та позвинувачувати всіх у своїх бідах, але не заради того, щоб усвідомити, що це стосується нас – українців, це наші перемоги і поразки. Від доброго чи поганого минулого ми маємо ставати сильніші.

[dyvys_blockqoute text="Від доброго чи поганого минулого ми маємо ставати сильніші" author=""]

Йдеться про те, що події у Львові почали розвиватись в умовах коли існувала вже де-факто та де-юре незалежна Україна, зі столицею в Києві ще з січня 1918 р. А державотворчий процес на Великій Україні в складі Російської імперії був започаткований ще в березні 1917 р.

Відповідно, політикум Західної України процес державотворення в жовтні 1918 р. не почав гаслом, що в Галичині, Буковині та Закарпатті 30-міліонна українська нація завершує творення своєї держави. Гадаю, що політична еліта 18 мільйонної польської нації сприйняла б утвердження української влади в Галичині більш обережно. Так, само б обережними були Румуни в Буковині, а Чехи взагалі б і не подумали вступати в Закарпаття. Це було б серйозною перевагою для дипломатичного фронту в Парижі та Версалі. Гадаю і на Східному – червоному фронті проти більшовиків ми б були сильніші.

Так само, це стосується влади та опозиції в Києві, яка б у жовтні-листопаді 1918 р. не думала про новий державний переворот (опозиція) і нову федерацію з небільшовицькою Росією (влада). І гетьман П.Скоропадський 6 листопада делегату зі Львова Осипу Назаруку на прохання допомогти в боротьбі з поляками, не відповів б запитанням «Скажіть одверто: хочете вирізати панів?» Потім б не думав, як уникнути надання офіційної допомоги, щоб не перейти в стан війни з поляками.

Однак, це те, щоб ми хотіли бачити з висоти 99 років. Однак, ми маємо всі можливості бути сьогодні далекоглядними, озираючись на минуле.

[dyvys_blockqoute text="Ми маємо всі можливості бути сьогодні далекоглядними, озираючись на минуле" author=""]

Все це було пов’язано з тим, що лідери галицьких та наддніпрянських громадсько-політичних сил з березня 1917 р. по листопад 1918 р. не провели жодного рішучого і публічного кроку до консолідації.

Хоча такий стан справ не відображав настрої всього українського населення.

Ми спостерігаємо, що найбільш наполегливо на шлях консолідації стала частина командного та особового складу легіону Українських січових срільців влітку-восени 1917 р. Навіть наполягали на переході на сторону Центральної Ради. Всі дискусії щодо цих питань було припинено в кінці лютого 1918 р., коли частина УСС під командуванням М.Тарнавського, Д.Вітовського, О.Микитки в складі австрійських військ вступила на територію Української Народної Республіки для надання допомоги у подоланні більшовицької агресії і перебувала там до осені 1918 року.

У свою чергу на Наддніпрянщині до проголошення ІІІ Універсалу українські політичні сили, які представляли офіційну національну позицію, були досить обережні у публічних висловлюваннях стосовно самовизначення українських земель в складі Австро-Угорщини. Вони боялись, щоб Росія не підозрювала український державотворчий процес в австрофільстві.

Зміни у стан відносин могло внести клопотання делегації УНР на мирній конференції в Бресті про самовизначення українських земель Австро-Угорщини. Один із членів делегації, а з 16 січня 1918 р. голова, О.Севрюк згадував, що відсутність будь-яких зв’язків із українським проводом Східної Галичини ускладнювало відстоювання цих питань.

Приблизно в середині першої декади січня 1918 р., не зважаючи на спроби австро-угорської влади не допустити контактів делегації УНР з західноукраїнськими політиками, до Бресту по черзі приїхали М.Залізняк та М.Василько. Мирний договір між УНР і Четвертним союзом було підписано з 26 на 27 січня 1918 р. (з 8 на 9 лютого за н.ст.). Крім даного договору, українській стороні все ж таки вдалося підписати окрему таємну угоду з Австро-Угорщиною. Згідно з нею, в обмін на поставки українських продовольчих продуктів австро-угорський уряд зобов’язувався не пізніше 31 липня 1918 р. здійснити поділ Галичини на українську і польську частини та, об’єднавши першу з Буковиною, створити коронний край.

Втім не зважаючи на те, що ця угода була явною перемогою української дипломатії, вона так і не об’єднала політичні еліти Наддніпрянщини та Західної України, а таємні пункти не були реалізовані.

Подальші взаємини включно до листопада 1918 р. позначені періодичними приїздами галицьких політиків до Києва. Вони любувались Софіївським собором, Дніпром, їздили на Хортицю. Однак принципово важливого значення вони не мали та залишились майже непомітними. Правда Київ тоді, такі не побачили перші особи західноукраїнської політичної еліти, значну частину часу вони проводили у Відні.

Характерно, що західноукраїнський політикум з прихильністю ставився до гетьманської влади, але так само не нав’язували дієвого діалогу. У вересні 1918 р. Київ відвідав, майбутній державний секретар внутрішніх справ ЗУНР, Л. Цегельський, який у спогадах зафіксував таке: «Об’єднувати Галичину, більш-менш упорядковану та зорганізовану з такою Україною, національно несвідомою, занархізованою та збольшевиченою – вважали ми крайнім ризиком. Ми воліли виждати, як розвинуться події в Україні».

У результаті предметно про об’єднання почали вести мову тільки після укладення відповідного договору 1 грудня 1918 р. у Фастові між Директорією УНР і ЗУНР. Тому і від Акта Злуки український державотворчий процес не став сильнішим, а швидше перейшов у фазу з’ясування відносин, конфлікту тощо. А після поразки Української національної революції в 1921 р. деякі лідери УНР та ЗУНР стали ворогами.

Іван ХОМА