Локальна польсько-українська війна за Львів стала трагедією для світу, – Ярослав Грицак

Мацей Козловський, польський історик, дисидент, один з лідерів «Солідарності», дипломат:

«Як Україна, так і Польща перебуває зараз в особливому періоді. Ми святкуємо сторіччя завершення Першої світової війни, Польського повстання, створення першої української держави. Говорячи про польсько-українську війну звернуся до постаті Юзефа Пілсудського. Хочу згадати його слова на похороні бійців, полеглих під час триденних боїв громадянської війни 1926 року. Бої закінчилися, загинуло кількасот осіб, і Пілсудський на похороні полеглих сказав приблизно таке: «Якщо брати між собою ворогуватимуть, то цей конфлікт буде дуже гострим і раптовим». І так власне було у цьому польсько-польському конфлікті. Була це війна братів. І одним, і іншим треба віддати честь та славу, сказав Пілсудський. І зазначив, що сподівається, що пролита братня кров стане початком братньої любові.

Ці слова можна було б віднести і до польсько-української війни, яка розпочалася 1 листопада 1918 року. Ще не було Польщі, ще не було України, ще тривала Перша світова війна. На жаль, на слова, які сказав Пілсудський 1926 року, треба було чекати багато-багато років. На відкритті меморіалів польським солдатам на Личаківському цвинтарі і Січовим Стрільцям ці слова були парафразовані. Було сказано, що обидва народи боролися за свою батьківщину і обидва народи мали підстави для цього. Тому, власне, це і є братовбивча боротьба. Братовбивча вона у тому сенсі, що поляки та українці жили на цих теренах поруч один з одним протягом століть.

Так склалося, що українці взяли у руки зброю, щоб здобути власну державу. А поляки, які на той момент становили у Львові більшість, не могли не взятися за зброю, боронячи своє місто. Та пролита тоді кров дала поштовх до братерської любові. Вже тоді розумні люди по обидва боки фронту розуміли, що це драматична сторінка і обидві сторони понесуть лише втрати і нічого не отримають. Так сталося, що Польща ту війну виграла. І ця перемога для Польщі була дорожча, ніж багато інших воєн. Тому, що ця війна унеможливила створення української держави тоді, натомість дозволила розростатися імперії. Як колись було сказано, якщо поляки і українці на цих теренах воюватимуть між собою, то рано чи пізно тут пануватиме Росія. Так і сталося. Росія панувала понад 70 років.  І потрібно було великого світового катаклізму, такого як падіння Радянського Союзу, щоби мрія українців 1918 року про створення власної держави втілилася у життя. А без незалежної України не буде незалежної Польщі. Такі великі імперії, як Росія у світі були і завжди будуть, зважаючи на їхню територію, населення, потенціал. Росія завжди прагнутиме підпорядкувати собі і Україну, і Польщу.

І розуміння цього було в розумних людей. Є багато цитат. Вони казали, що це трагедія і закінчиться вона драматично. Сьогодні, коли, здавалося, що стосунки польсько-українські по трагічних подіях тих років вийшли на добру дорогу, але, на жаль, є багато людей, які вважають своїм обов’язком підживлювати взаємну ненависть. Це відбувається і з українського боку, і з польського.

Так склалося, що зараз у польському суспільстві є ті, хто вважає, що треба зміцнювати польсько-українські стосунки і бути адвокатом України в Європі на шляху до НАТО та ЄС. А є ті, хто підживлює племінну ненависть і вважає, що в інтересах Польщі відіграватися на українцях. Яка опція переможе? На щастя, я знайомий з людьми по обидва боки, які дбають про зміцнення стосунків. Свого часу схожа ситуація закінчилася спектакулярною мілітарною перемогою Польщі. Згодом це породило у Польщі український тероризм, який призвів до появи Берези Картузької. Адже Береза Картузька була створена після вбивства міністра Перацького українським терористом. Трагедія полягає у тому, що держава, яка борониться від тероризму, дуже часто забуває про основні права людини. Це власне було долею Польщі, одним із наслідків цієї трагічної війни, яка закінчилася перемогою, а не якимось компромісом. Компромісом ніколи і ніхто не є задоволеним, а перемога породжує тероризм серед слабких. І це саме сталося у Польщі. Таку ж картину ми можемо спостерігати в усьому світі. Ця війна повинна нас навчити того, що перемога не завжди добре…»

Ярослав Грицак, український історик, доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету:

«Я маю кілька тез. Перша – що так чи інакше Львів був би українським. Чи була б війна, чи не було б війни, Львів став би українським. Тут дуже простий розрахунок. Вступили в дію нові принципи демократії, а демократія – право більшості. Збігнєв Буєк – професор львівського університету казав, що доля Львова вирішена. Так чи інакше українці будуть в більшості. Він казав, що доля поляків у Львові буде дуже сумною. Сьогодні питання в тому, якою ціною Львів став українським. Але, я впевнений, що і поляки, і українці, вибрали гіршу ціну.

Я маю такі прості розрахунки, щоб зрозуміти, що відбулося. У 1918-1919 році ми маємо ЗУНР. ЗУНР тим цікава, що це аномалія. Її не можна вписати у жоден контекст. У ЗУНР не було масового захоплення селянами поміщицьких земель і власності, як це було у центральній Україні. Коли селянам казали, що йдіть і захопіть польські землі, вони відповідали: «Ми не хочемо. Краще купимо».

У ЗУНР майже не було антиєврейських погромів. Тобто вони були, але жоден з них не призвів до людських жертв. Грабували майно. Селяни під’їжджали з возами до міст, грабували, вивозили майно.

У ЗУНР були спроби більшовицьких переворотів. Коли ЗУНР була у Тернополі, переворот намагався очолити угорський офіцер, прихильник Бела Куна – більшовицького угорського лідера. Переворот не вдався. ЗУНР – це була єдина територія, яка не піддалася більшовицькому впливу.

Натомість коли до Львова увійшла польська армія, це супроводжувалося масовими погромами. Це не були найбільші погроми, але найбільш знані. У період між 1919 і 1936 роками поляки думали, як втримати територію, українці – про реванш, а євреї боялися антисемітизму.

ЗУНР – це щось дуже важливе, чим ми маємо гордитися. Це приклад правильної революції.

Водночас це була дуже шкідлива війна між поляками та українцям. Військо ЗУНР воювало за Львів, коли вирішальні бої точилися у Києві. Нагадую, у той самий час були бої між УНР та більшовицькою армією. Уявіть собі, що було б, якби УГА воювала не у Львові з поляками, а з більшовиками у Києві.

Згідно із статистикою, на українській території воювало аж сім армій – дві російських, біла і червона, дві українські, УГА і УНР, французький десант в Одесі, польська армія і наступальна армія – фронт. Якщо подивитися на розклад сил, то жодна з цих армій не мала переваги. У відсотковому співвідношенні – до 15%. Найбільшу чисельність мала більшовицька армія – до 30%. Якби об’єдналися УНР та ЗУНР, розклад сил змінився би. Черчіль навесні 1919 року вимагав у Денікіна, щоби він негайно увійшов в союз з Петлюрою. Аля для Денікіна українці були сепаратистами і він на цей союз ніколи б не пішов. Зрештою, сталося те що сталося – українці програли війну. Армія ЗУНР увійшла на територію України, коли війна вже була фактично програна.

У 1920 року була спроба УНР відвоювати Київ у союзі з Пілсудським. За що полякам було обіцяно контроль над Галичиною. Перевага надходить дуже швидко. Польсько-українське військо увійшло в Київ. Але до літа 1920 року більшовики відкидають армію Пілсудського до Варшави. І стає питання, якою буде Варшава. Загроза комуністичної революції дуже велика. І якби не «чудо на Віслі», то невідомо, якби склалася доля, бо більшовики не бачили ні Україну, ні Польщу, ні Угорщину. Їхня ціль була Німеччина. Там був капітал, там був пролетаріат. І вони вважали, що світова революція не відбудеться, якщо не буде захоплена територія Німеччини.

Моя теза дуже проста, якби не було війни за Львів 1918-1919 року, не треба було б «чуда на Віслі». Цілком можливо, що тоді б більшовицька армія була б спинена на Дніпрі.

Важко уявити, що поляки і українці тоді могли поділити Львів, але результат тієї війни за Львів був локальним і вирішувала долю одного міста. Фактом є, що перемога для поляків і поразка для українців у тій локальній війні зіграла фатальну роль для доль мільйонів. Уявіть собі, що сталося б, якби Україна не була більшовицькою. Адже було дуже просте правило, якщо хочеш отримати контроль над Європою, отримай контроль над Україною, тобто природним і людським ресурсом. Хто має ключ до Києва, володіє усією територією.

Те, що у цій війні зійшлися поляки та українці, стало трагедією для світу і за цю трагедію полякам та українцям довелося заплатити величезну ціну. Не було би цієї війни, не було би Бандери, не було би Волині і визнання української держави було би не 1991-го, а 1919 року.

Нам треба зробити з цієї історії висновки, що наші локальні рішення насправді мають величезну ціну і ми не повинні це ігнорувати і нехтувати. Ставки дуже високі. Якщо є якийсь урок історії, то цей урок такий – нема локальних воєн. Нехай це прозвучить не дуже патріотично, але будь-який компроміс кращий за війну. Уявіть, якби цього компромісу досягнули. Ми, напевно би, сиділи в українському Львові, але ціна за це була б набагато менша, ніж заплатили поляки і українці».