Як і коли в Українській Державі зі столицею в Києві відреагували на початок утвердження Української Держави у Львові

Колонка історика Івана Хоми.

Існує звичка, не завжди добра, всі заходи провести до відомої дати, а після неї, з відчуттям виконаного обов’язку, забути і повернутись тільки коли знову буде ювілей.

У продовження пам’яті про початок творення Української Держави зі столицею у Львові, яка з 13 листопада 1918 року офіційно називатиметься ЗУНР, хочу привернути увагу, як у Києві відреагували на ці події.

Це є однією з базових причин, чому нам в період національної революції 1917-1921 рр. вдалось тільки відродити державу, але не зберегти. І цього року ми не відзначаємо як угорці, чехи, литовці, латвійці, естонці та поляки 100-річчя проголошення своєї незалежності. Хоча ми сьогодні багато працюємо, щоб усвідомити, що сучасна наша держава, це продовження доби УНР-ЗУНР.

Отже, який статус мав Київ на початок листопада 1918 року? Це була столиця незалежної Української Держави під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського. Ще з березня 1917 року Київ став центром відродження української державності на землях, що входили до складу Росії, а українська незалежність була проголошена ще 22 січня 1918 року.

Щоправда, за більше ніж півтора року з офіційною поїздкою або просто на екскурсію до Києва не поїхав жоден український топ-політик зі Львова – чи то Євген Петрушевич, чи Кость Левицький.

За цей час не було укладено жодної двосторонньої декларації, угоди чи якогось іншого документа про співпрацю, взаємодопомогу тощо.

Коли 1 листопада у Львові українські військові провели вдалий збройний виступ і встановили українську владу та почали поширювати по всій Галичині, то з Києва від офіційних кіл Української Держави не було отримано привітання.

У Києві, через декілька днів на цю подію відреагували тільки вихідці із західноукраїнських земель, які свою діяльність проводили в Галицько-Буковинському комітеті допомоги жертвам війни, Головній раді галицьких, буковинських та угорських українців і Окремому загоні Січових стрільців.

6 листопада вони видали відозву «До синів України!» за підписом Д. Левицького, Г. Давида, П. Волосенка та Є. Коновальця. Ця відозва була опублікована в щоденній газеті «Нова рада», що започаткувало добровільну мобілізацію для участі в захисті державотворчих процесів на західноукраїнських землях. Мобілізаційним центром став Михайлівський монастир у Києві, а стрілецьке командування зобов’язане було формувати та переправляти загони до Галичини.

12 листопада начальник комендатури Києва, отримавши повідомлення про мобілізацію добровольців на Галичину, постановив: «прекратить немедлено означенню запись; списки, а также оружниє отобрать, а находящияся въ поименнованых выше помєщєниях бюро, организовавше эту запись закрить».

На листопадові події у Львові відреагувала і опозиція до офіційної влади в Києві – Український Національний Союз. Ними було 8 листопада видано та опубліковано в «Новій раді» звернення Українського Національного Союзу, де йшлося:

«Громадяне! Західна частина рідного краю, серце України – Галичина, в своїх змаганнях за волю переживає критичний момент.

Зруйнована війною, стоптана, окрівавлена, вона напружує останні сили в боротьбі з поляками за створення своєї державної влади, але разом з тим мусить давати лад здеморалізованому австрійському війську, що тікає з України, грабує, палить, руйнує.

Громадяне! Треба допомогти рідній Галичині. Вірні, чесні українські серця мусять озватись... Ідіть в добровольчий корпус оборони Галичини і рятуйте наш П’ємонт від руїни. Хоч чим може, хай допомагає грошима, харчовими продуктами, одежею, котрі здавайте до корпусу оборони, організуйте допомоги, докажіть, що ви сини героїчного народу».

Відозву підписали лідери опозиції В. Винниченко та М. Шаповал.

Вірити в щирість опозиції не доводиться, бо в ті дні вона готувалася до державного перевороту проти гетьмана П. Скоропадського. Тому всі сили прагнула залучити проти гетьмана, а не на допомогу п’ємонту.

Натомість у Львові українське законодавче представництво – Українська Національна Рада – згадало про Українську Державу в Києві тільки 4 листопада, коли було прийнято рішення відправити до Києва делегацію по військову допомогу в складі О. Назарука і В. Шухевича.

Делегати, приїхавши близько 17 годин 6 листопада до Києва, завдяки Головній раді галицьких, буковинських та угорських українців, потрапили на прийом до глави держави гетьмана П. Скоропадського. Гетьман запитав делегатів зі Львова: «Скажіть одверто: хочете вирізати панів?». О. Назарук відповів: «Хочемо збудувати українську державу відповів я здивований». Гетьман «усміхнувся..., - та відповів, - хоч я не у війні з Польщею, але на таку ціль допомогу дам. Тільки мушу зробити це обережно: видам наказ війську, щоб очистило від полонених залізничний шлях до Львова, а за це не відповідатиму, але муситиму вилучити ті части з моєї армії як дезертирські». На цій зустрічі був присутній Є. Коновалець.

Після зустрічі з гетьманом, Українська Держава зі столицею в Києві офіційно не видала хоча б якогось публічного документа про визнання Української Держави – ЗУНР у Львові. Хоча гетьман пообіцяв надати матеріально-технічну військову та фінансову допомогу українській владі у Львові.

ЗУНР таки отримає визнання від Великої України. Однак то вже буде не влада гетьмана П. Скоропадського, а Директорія, яка через антигетьманське повстання стала новою владою. Саме з цією владою буде організовано Акт Злуки 22 січня 1919 р., але це інша історія, яка, як і описана вище, потребує уважного та критичного погляду. І все заради того, щоб ми таки почали вчитись або брати до уваги, періодичну безглуздість, як зустрічається в нашому минулому та сьогоденні.